14 жовтня Ростиславові Лаху мало би сповнитися 80 років...
Ростиcлав Лах — це той типаж львівського середовища, який ніколи би не вдалося розгадати за його життя, на жаль. Бо той великий масив картин, який він створив для загалу — якраз не є основним, на мою думку. Ростислав Лах — це був митець із “синім птахом”, що заради чистоти свого творчого пориву міг забути про все: спокій, затишок, родину. Про Лаха багато говорили після смерті, згодом навіть видали альбом, але свого правдивого глядача він так і не знайшов...
Ростислав Лах, фотопортрет 1960-х.
Це “лапання птаха” завжди для нього було рутиною, бо завжди вважав що йому бракує знань і майстерності. У середині 1960-х він здобув фах різьбяра у Львівському училищі ім. Ів. Труша, але чомусь не віддався роботі “декоративного різьблення”. Натомість шукав виразну форму через метод Олександра Архипенка чи Григорія Крука. Стан мистецької освіти у Львові на час, коли Лах навчався, мав вигляд радянської пропаганди із невеликим вкрапленням професійних навиків. Із пут реалізму молоді випускники виходили довго, — як після хвороби. Майже так було і з Ростиславом Лахом, який навпомацки шукав пластичні коди у тривимірній дерев’яній пластиці, набиваючи гулі та обростаючи книгами про давню пластику Африки та Індії....
Жінка-тотем. 1970-ті рр. дерево, різьблення 64х33
Можна навіть сказати, що від середини 1960-х упродовж двадцяти років у скульптурі Лах пройшов увесь шлях Архипенка: через руйнування реалістичної форми, пошук архетипу, стилізацію — і на кінець, здобув авторську форму екзистенційного крику, де став упізнаваним та самобутнім. Його перші роботи нагадували жанрові портрети Дмитра Крвавича та ескізи монументальних композицій Євгена Дзиндри. З того виглядає, що він добре знав і швидко опанував ази львівської пластичної школи, але йти тим шляхом не захотів.
«Виріжу, вирізблю намріяне в дереві,
Як Гоген, коли ще не бачив Таїті,
А може і краще, бо бачене поряд,
Що біля мене, в моєму світі.
Наболіле вистружу й віддам, не спустію.
Душу свою залишу, отворену,
Вітрам і веснам, сонцю і неспокою,
Людям тим, хто душі потребує».
Р. Лах
Шукав витоків у народному мистецтві, тому швидко в його майстерні з’явились тривимірні тотеми, що наслідували прадавні архетипи дохристиянських часів. Тут йому залежало про пошук універсальної метамови, якою хотів достукатись до всього світу. Далі були пластичні метафори: персонажі із «вибраним нутром», що уособлюють символ душі, материнське лоно чи чиєсь «колюче серце». Те, що Лах творив у скульптурі, могло бути на той час предметом тільки квартирних виставок, тому паралельно працював у кількох інших видах мистецтва, що зрештою заполонили увесь його діапазон.
Зима. 1973, карт., олія.
Як на мене, Ростислав Лах все-таки був живописцем, бо той спадок, що залишив по собі, можна назвати цілою епопеєю. Його дослідження предметного кольору в пейзажі, сотні експериментів заради колірної гармонії були близькі до пошуків Вітольда Манастирського та Романа Сельського. Для другої половини 1970-х це був шлях формального декаденства, у якому можна було бути романтиком.
Захід сонця. 1970-ті рр. 49,5х79,5, к.т (2).
Ростислав Лах не лукавив зі собою: треба було якось жити і ніхто не платив грошей за «експерименти». У його 1970-ті було чимало робіт на тему колгоспів та «щасливої радянщини», але у кожному творі – завжди специфічне завдання для форми: колориту, світла. Заради «очищення барви» він витягує з небуття наївні форми народного футуризму 1920-х . Його «копачі картоплі» , сцени сільського буття, анімалістика – грубі за формою та контрастні в колориті, проте на диво легкі для сприйняття. Художник багато вкладав смислів у ті зображення: тут не тільки «мала вітчизна в рідному селі», а й утрачена батьківська земля на Лемківщині. Він взагалі мислив Україну як оспівану Гомером Ітаку, бо якось навіть створив таку картину «Українські кентаври», доповнивши новітнє постмодерне міфотворення 1980-х.
Українські кентаври. Кінець 1980-х рр., полотно на карт., олія. Фонди ЛНГМ ім. Б. Возницького, експозиція Музею модернізму.
Десь у 1980-му, в самий розпал «брєжнєвщини» в Лаха стався внутрішній надлам, за яким він вже себе не асоціював із львівським середовищем. Вважав це все імітацією правдивих мистецьких процесів, мандрував з етюдником краєвидами Львівщини, творив метафізичні алегорії, але найістотніше — знайшов себе у авторському стилі експресивної рефлексії. Це був моральний маніфест проти фальші і за своєю сутністю він нагадував явища італійського трансавангарду чи німецького неоекпресіонізму.
Збирають капусту. 46,5х60, к., о.
“...Він був близьким другом Богдана Сойки, бо його категоричність мало хто витримував. Малював завжди і всюди в будь яких умовах і в мороз і в сніг. Був ортодоксально чесним аж до пересади” ,– згадує близький приятель Юрій Волощак.
На городі. 1980-ті рр., к.,о.
У соціально заанґажованих фігуративних композиціях Ростислава Лаха початку 1980-х — чимало формальних рис, що властиві для радянського «суворого стилю». Його начерки «антропології радянської буденности» чи мотиви «людських сцен без обличчя» – метафори рабської ідентичности, що стирала окрім індивідуальних рис ще й звичайні людські. За своєю експресивною формою виразу — складними неприродними ракурсами тіл, мінорним колоритом, темним контуром — вони також близькі до творів німецько-американського живописця Макса Бекмана.
Алегорична композиція. 1985., карт., олія.
У середовищі подвійних стандартів Ростислава Лаха вважали аутсайдером. Давався в знаки його складний характер «перманентної опірності»: «... то він веселий гуморист, то жовчний і злий, то готовий всією душею допомогти потерпілому чи бідному. Або ж міг «змішати з болотом» вчорашнього товариша, якщо зловив на негідному вчинку», — писав про нього приятель Вадим Черкес.
Розділена громада. 1980-ті рр.
Чималу частину малярської творчости художника посідають алегоричні композиції на теми життєвої утопії, в яких спочатку фігурують упізнавані персонажі «ченця», «янгола», «дволикого Януса», що зрештою переходять у фантоми метафізичних образів, наче персонажі новел Хуліо Кортасара, де випадкові події, люди і обставини дають можливість інакше ставитись до дійсности. Герої Кортасара інтелектуали-індивідуалісти, що бунтують проти стереотипів та «смаків натовпу». У ситуації із Ростиславом Лахом тут таким середовищем є Львів початку 1980-х, коли завершує будуватись ієрархія радянських цінностей: з її ідеологічно залежною псевдобогемою, довгим шлейфом прохачів доступу до «фондівського корита» та вузьким сюжетно-тематичним коридором, по якому «дозволено ходити мистецтву».
Стосунки Ростислава Лаха і львівського середовища дуже добре ілюструють слова письменника із оповідання Хуліо Кортасара «Менади»: “...ці запалені обличчя, ці спітнілі шиї, готовність аплодувати де завгодно — в фойє чи посеред вулиці, — все це наводило мене на думку про атмосферні впливи, про вологість повітря, про сонячні плями, одне слово, про ті речі, що відбиваються, безперечно, на поведінці людини. “
Дерево із замотаними пагонами. 1980-ті рр.
Художня форма, загорнута у символ, стала зрештою для Ростислава Лаха своєрідною формою одкровення, якою він користувався лиш з потреби внутрішнього самовираження. Від середини 1980-х Ростислав Лах створив чимало символічних композицій, які адресував тільки близькому оточенню і які ніколи не експонував. Риторика мовою мітів завжди була характерна для зламних епох де-конструкції світоглядних систем: львівські художники Євген Лисик, Ростислав Лах, Мирослав Ягода, Володимир Лобода — якраз були тими диваками, що інтуїтивно пророкували глобальну моральну катастрофу кінця 1980-х. «Дерево із замотаними пагонами», — якраз одна із тих пророчих композицій, де художник говорить про силу «духовного світла» та згубну долю «закритих душ». Кожен із цих митців мав свою легенду апокаліпсису, опираючись на власний досвід. Для Лаха — це легенда про втрату людяності.
Реквієм. 19880-1982 рр., полотно на к., олія
У контексті цих образів Ростилава Лаха є доречним згадати французького філософа Поля Рікера, котрий свого часу відкрив для суспільности «онтологічну силу метафори». Навіть його «Символіка зла», що увійшла в інтелектуальний дискурс Європи в середині 1960-х., для України була вчасною саме тоді — у середині 1980-х. У творі «Реквієм» (1982р.) Ростислав Лах малює трагедію втрати матерями своїх дітей, наче оплакуючи молодих хлопців, що гинули в Афганістані. Тому покоління «диваків 1980-х» — це наче перехідна ланка від банального емпіризму до феноменології в образах.
Сон. 1990-ті рр., 50х80, к., т.
Для Лаха ці дві лінії — емпірична та феноменологічна — йшли в парі. До прикладу, лиш одна трагедія вибуху в Чорнобилі мала двояке вираження: як «сімейство в протигазах» та через ікону «Трагічної Мадонни». Ростислав Лах проговорював свої наративи перед самим собою, бо як інакше назвати його поезії, котрі писав, наче коментуючи живописний процес. Уже рік після трагедії митці львівської офіційної богеми несли свої тематичні мажорні полотна на збірну виставку до 70-ї річниці «великого жовтня», наче нічого не і трапилося, творячи тим самим фальшиві смисли часу та фальшиві маркери мистецьких процесів. Поза тим, розгублена молодь 1980-х взорувалася на піонерів деконструкції, котрим залежало «кров’ю писати» історію свого часу. Для них однозначність зображень сприймалась як щось вульгарне, тому в малярстві молодих було багато метафізики та імітації класичного авангарду. Тими, хто у львівському мистецтві пізніше розвинув метафоричну образність Ростислава Лаха можна вважати братів Андрія та Петра Гуменюків, але це вже було покоління «Шляху», не так заангажоване до проблем екзистенції.
Перед грозою. 89х69,5, п., о.
Усі фальшиві вартості — дочасні, як і псевдобогема, псевдозаслужені, чи псевдогерої. Їх участь в історії засмічує музейні фонди, сторінки вітчизняних енциклопедій та скорочує життя справжнім талантам, таким, яким був Ростислав Лах. Тепер його образи на устах у молодих інтелектуалів, бо його картини досі продукують смисли та відповіді на питання, якими були справжні вісімдесяті та звідки взялася світоглядна де-конструкція у львівському мистецтві.
14.10.2022