Цьогорічною Премією імені Василя Стуса було відзначено журналіста, письменника й публіциста Віталія Портникова. Члени журі Премії оголосили ім'я лауреата під час урочистої церемонії, яка відбулася 5 жовтня у Києві. Вперше в історії її провели в укритті, в Києво-Могилянській бізнес-школі.
Лавдацію – промову про внесок і роль лауреата – виголосив український правозахисник, публіцист, проректор Українського католицького університету, почесний президент Українського ПЕН Мирослав Маринович.
Вітаю вас сердечно на цьому урочистому зібранні, під час якого також відбувається таїнство здійснення обіцянки Василя Стуса: «Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя». Таким був задум засновника цієї премії, Василевого побратима Євгена Сверстюка: творити різні нагоди, щоб ім’я Василя Стуса поверталось у наше життя і надихало нас.
На перший погляд, у ці дні запросити душу Василя до Києва нелегко, бо вона напевно блукає поміж блокпостами його рідної Донеччини й тулиться до тих, хто цю землю захищає. І від них вона рефреном напевно чує свої власні слова: «Як добре те, що смерті не боюсь я». Ми з вами вдячно згадуємо наших воїнів, бо саме завдяки їхній самопожертві імена України та її вірного сина не стерті з наших сердець, як були стерті брудними руками з будівлі національного університету його імені в окупованому Донецьку.
Але Василь Стус – це людина, «єдиною зброєю» якого було Слово. Тому його душа сьогодні також і в Києві, де ми вручаємо премію його імені його ж побратимові по перу – Віталію Портникову. Премія ця присуджується щороку Українським ПЕН за особливий внесок в українську культуру та стійкість громадянської позиції. Як ми побачимо далі, в обидвох цих сферах доробок Віталія дуже потужний, хоч ними двома він не вичерпується.
Хронічною бідою українського суспільства було малоросійство – або, як писав Юрій Шерех-Шевельов, історична традиція кочубеївщини. І, я певен, ми всі надзвичайно вдячні Віталію, що він своїм проєктом «Четверта влада» поцілив саме в цю недугу. Його поїздка по університетах тієї смуги, яку згодом Путін назве Новоросією, із закликом навернутися до української мови та вшанувати українську культуру витворила озонний ефект у тодішній дещо інертній атмосфері тих регіонів. Я переконаний, що в тому, що вони все-таки не стали Новоросією, є заслуга також і Віталія.
Сила аргументації Віталія подвоюється від того, що він гармонійно поєднує в собі дві ідентичності – єврейську й українську – і жодної з них не зрікається. На щастя, він в Україні не один такий, але оскільки Віталій – борець, то його подвійна ідентичність стає видимою ілюстрацією української культурної інклюзивності. До того ж українство Віталія – модерне й нешароварне; воно не заганяє нас у ізоляцію, а навпаки – відкриває нас світові.
Уявити собі українську журналістику без Віталія Портникова неможливо. Він чимало доклався до того, що вона набула свого власного обличчя, незалежного від Росії та російського медіаринку. Він незалежний у своїх судженнях та оцінках, а тому завжди є «сам собі медіа» – незалежно від того, в яких конкретних медіях він працює. За його матеріалами, що їх він щоденно продукує упродовж практично всього 30-ліття нашої Незалежності, можна відстежити й осмислити всі «річні кільця» на «стовбурі» нашої відновленої державності. Причому він завжди вписує всі українські процеси у європейський, міжнародний контекст, тоді як багато журналістів-аналітиків через брак знань і залежність тривалий час дивилися на всі процеси тільки крізь російську оптику. Завдяки своєму авторитетові та публіцистичному талантові Віталій сформував свою велику аудиторію, значна частина якої після 2014 року – це ті люди, які сьогодні беруть на себе відповідальність і змінюють країну.
В останні роки Віталій більше зосереджений на «щоденних» текстах – миттєвій реакції на актуальні події, які міняються із шаленою швидкістю. Але його збірки публіцистики, явно недооцінені в українському суспільстві, або ж найсвіжіша серія есеїв на «Збручі» доводять, що в нашому інформаційному полі сьогодні лише кілька публіцистів такого рівня – з таким стилем, рівнем знань і досвіду. Причому його публіцистика завжди ціннісно зорієнтована: читач Віталія набуває важливого вміння зорієнтуватися в координатах добра і зла, а тому відчуває під ногами тверду опору.
Якщо ж говорити про громадянську позицію Віталія Портникова, то мало є в Україні таких журналістів, які стають настільки пасіонарними у своїй місії щодо преображення українського суспільства. Віталій неначе поділяє твердження митрополита Андрея Шептицького, що «більшу послугу робить чоловікові й народові той, хто вчить його виправляти свої помилки, ніж той, хто вчить його гордитись і тішитися славою чи величчю минулих поколінь». А тому Віталій Портников стає не лише діагностом, а й терапевтом, а часом і хірургом. Так, для прикладу, він цілить у давній наш суспільний гріх – невміння або небажання брати на себе відповідальність за свої дії, зокрема електоральні.
Віталій Портников міг би перефразувати Василя Стуса й сказати: «Що вам, політичні ‘богове’, низько не клонюся». Перед «сильними цього світу» у Віталія немає ні упокорення, ні запопадливості, а тому його голос стає одним із важливих рупорів незалежного громадянського суспільства. Так Віталій стає одним із гарантів того, що спокуса авторитаризму нас не здолає.
Віталій – це борець і патріот, тому я й назвав його побратимом Василя Стуса. Від далекого вже 2014 року його статті про агресію Росії в Україні часто перетворюються на інформаційні «коктейлі Молотова», чи, як тепер кажуть, на «Бандера-смузі». Тому Василь і Віталій – це ніби два давні лицарі, які при зустрічі віддають один одному честь. Ми певні, що для Віталія Портникова є честю отримати премію імені Василя Стуса. І ми, члени Капітули, також засвідчуємо, що для премії Василевого імені є честю отримати новим своїм лауреатом Віталія Портникова.
Отож прийми цю відзнаку, наш дорогий Друже, і хай Василева муза благословить Тебе на подальшу боротьбу!
06.10.2022