Хтось думає, що життя у старому Львові починало буяти щойно на світанку. Де там! О третій ночі вже привозили на Ринок болгари, які орендували неподалік землі, свою ярину і зеленину. А до них чимдуж квапилися перекупники. О п’ятій торги закінчувалися, і болгари, які не встигли спродати свій товар гуртом, залишалися на Ринку, аби торгувати вже вроздріб.
В той самий час на пляцу святого Теодора відбувався інший торг: овочами (не по-нашому: фруктами). Всі ці овочі, заки потраплять до цукерень і крамниць, спочатку мусили пройти відбір тут. І знову торг лише до п’ятої. А о п’ятій всі ринки заполонювали перекупники та селяни, займаючи свої сталі позиції.
Та ще раніше прокидалися круп'ярі, чий порядок денний був незмінний, як незмінним було сіре життя цих людей. Круп'ярі були аристократією старого Личакова, вони цілими родинами постачали на ринки розмаїті крупи, каші, бобові, муку. Недарма й вулиці збереглися однойменні: Мучна, Круп'ярська...
Відразу по опівночі вибиралися вони за Личаківську рогатку для закупівлі різних круп, які привозили селяни з Винників, Чишок, Миклашева, Давидова, Прусів (тепер Ямпіль), Яричева і навіть з дальших околиць. Торговиця, щось на зразок гречаної біржі, містилася біля шинків Вайссмана і Бериша Юкля. Тому торги відбувалися швидко – і швидко запивалися на місці могоричем. Селяни від’їжджали додому, а круп’ярі верталися до своїх домів і вивантажували лантухи з крупами. Тоді вже їхні жінки вирушали на базар возами з товаром, приготованим попереднього дня.
У позаминулому сторіччі Горішній Личаків від церкви святих Петра і Павла, де закінчувалася бруківка, сягав аж до рогатки (початок Пасічної) і скидався на село. Будиночки були одноповерхові, але з широкими подвір’ями і садами, де, окрім кількох різників, мешкали майже самі круп’ярі, яких нараховувалося до сорока родин, що були між собою або родичами, або кумами.
«Про господарність і працьовитість тих круп’ярів нинішнє покоління не має поняття», – писав на початку ХХ сторіччя дослідник Адам Краєвський. Праця у їхніх будиночках тривала вдень і вночі, майже без перерви, а ці поштиві передмістяни були переважно тієї думки, що ще встигнуть добряче виспатися на Личаківському цвинтарі. Та й частенько таки вмирали ще в доволі молодому віці. «Gazeta Lwowska» 17 листопада 1852 року з повагою повідомляла, що круп'ярка Марія Ґроссманн померла, маючи 36 років, на запалення легенів. Ще би! Адже торгували вони крупами цілий рік і в спеку, і в мороз.
Коло яток на пляцах Галицькому, Краківському, святої Софії, святого Антонія, Брестської Унії і на Ринку завше роїлося від покупців, а бідній круп'ярці навіть часу не було на «сніданок», щоб підкріпити змучене торгівлею горлечко. Відпочити можна було щойно за квадранс на другу, коли дзвін із ратуші закликав замикати ятки. Тоді, почастувавши себе кількома шклянками пива, їхали круп’ярки на своїх возиках додому на обід, аби після нього взятися до пересіювання круп на наступний день. Ці крупи господар з допомогою челяді вже встиг до обіду полущити. А лущив він їх або жорнами, які крутив кінь, ходячи колом, або крутив ті жорна вручну, або використовував спеціальний млинок.
Так минав час до вечора, коли можна було трохи нарешті поспати. Але після опівночі треба було братися знову до роботи.
А в тій працьовитій діяльності круп'ярі не забували і про Бога, якого вшановували постом, коли не вживали жодної омасти – ані смальцю, ані масла, лише конопляну олію, яку били з насіння два круп’ярі: Войнарович і Козачевський.
Круп'ярка належала до найповажніших і найзаможніших вуличних торговців. Влітку сиділа на ослінчику, а взимку на баняку, в якому жевріло вугілля. Сідала на баняк голою дупою, а свої кілька спідниць опускала зверху. Правда, й інші перекупки сиділи на таких баняках. Але в кого був найбільший баняк? У круп'ярки. У кого на виданні пишні доньки з поважним посагом? У круп'ярки. Хто зуміє найгучніше сваритися? Круп'ярки.
На Ринку вони перебували найближче до влади міста, бо їхні ятки містилися просто перед головним входом у ратушу. Як тут не запишатися!
Кожна з них знала своє місце, і панував на тих ринках не хаос, а зразковий порядок. Продавці орієнтувалися наосліп. І тут, як всюди, де відбувається торг, панувала конкуренція. Перекупки мусили дбати про виторг, а тому тихо ненавиділи усіх своїх сусідів, які мали такий самий товар, ба й продавали за таку саму ціну. Друзів вони не мали, а якщо у них була душа чутлива і мусили мати когось близького, то напевно ця близька їй людина сиділа доволі далеко, десь на тому боці, де одна другій до баняка не зазирає і круп не рахує. Найближча її сусідка – ворог. Ніколи не відомо, чи якась панюся власне до неї не підійде і в неї не купить те, що й вона має на продаж.
Неважко здогадатися, що справжні львівські перекупки, такі, які дійшли до нас з літератури та народної пісні, найкраще збереглися на Личакові, і власне на базарі під святим Антонієм. От вони й славилися небуденним багатством своєї мови. А за статистикою лише 2% перекупок не вживали лайливих слів. І лихо тій господині, котра торкнеться товару з незадоволеною гримасою. Відразу почує одну й другу пропозицію так виразно і без натяків, що чимдуж закриє вуха й зарічеться більше ніколи не жартувати з личаківцями. Перекупки на Ринку – то дами, виховані в салонах, у порівнянні з личаківськими колєжанками. Хоч вони часто теж походили з Личакова, але на Ринку мусили пристосовуватися до поваги місця, у той час, як личаків'янка чулася в себе вдома. Тож ніхто їй не забороняв говорити так, як на Личакові її вчили.
Правда, Ульріх фон Вердум, описуючи у 1670 році Львів, згадав про милу перекупку, яка сказала йому комплімент гарною латиною. Та, мабуть, то не могла бути круп'ярка.
Сучасники з ностальгією згадували, що ніколи ще не бачили такої кількості круп і каш, згромаджених в одному місці. Там була крупа гречана, яґляна (пшоняна), перлова, пенцак (його називали личаківським кав’яром, і то була яшна крупа, потовчена в ступі, а не перлова, як стверджують деякі львівські словники), кукурудзяна (готували з неї мамалигу – сонце на тарелі!), вівсяна, ґрисік пшеничний (манна каша), ґрисік з рижу (дрібно дроблений риж). А ще безліч розмаїтої квасолі – і за розміром, і за барвами. А крім того біб, горох, мука і пшенична, і житня, і з висівками, і питльована. А перед Різдвом тут можна було купити пшеницю опихану (лущену) для куті.
Круп’ярки насипали крупи в торбинки, скручені з газет, бо паперових торбинок тоді не було. Всі ці крупи були виставлені в розкритих лантухах або торбах. Ну, бо як інакше запрезентувати свій товар? А це спокушало горобців, які цілими гуртами налітали на мішки і, щебечучи, дзьобали зерно. Але найбільше смакувало сірим гостям конопляне насіння.
Час від часу круп’ярки плескали в долоні й вигукували своїм захриплим голосом:
– Агуш! А най ті кров заллє, батяре!
Однак горобці були не з полохливих, нахабно перестрибували до наступного мішка, навіть не піднімаючи крил, і далі напихалися, не забуваючи при цьому голосно цвірінькати і дякувати за таке королівське вгощення.
Тоді власне й відбувалися між круп'ярками словесні баталії.
– Ади-во! То твій горобець, – кричить одна другій. – Я го пізнала, бо має стрепіхатий хвіст. Поклич го зара!
– Та во! Чого сі вчепила!
– Забери свого шматлявого горобця до своїх торбів!
– Та йой, ади яка писката! Шо ти мелеш? То твій шматлявий горобець, а не мій!
– Твої горобці – самі батяри!
– А твої самі злодії!
– Шо? Та я ті як свисну, то ті кров залиє! Ти ми будеш моїх горобців обзивати?!
Не минає довго, а вже лунає крик. Дві сусідки на радість горобцям почубилися, і довелося поліції наводити порядок. Та, як на диво, вони швидко одна одну перепросили, поцілувалися і домовилися після другої на солодку з моцною (каву з горілкою).
Такі сцени відбувалися нерідко і часом завершувалися небуденним фіналом, коли в якийсь момент одна з круп'ярок, вичерпавши всі вагомі аргументи, нахилялася і, задерши всі свої спідниці аж на голову, показувала пишну дупу зі словами:
– Поцілюй мене в сраку!
А та друга, довго не думаючи, робила те саме.
– Ти теж можеш поцілувати мене. Бо й біля моєї дупи нема варти!
А що жодна з них не мала майток, то сцена ця мала вигляд дуже інтриґуючий.
Випробував і я на собі гостроту язика, хоч і не круп'ярки, а м’ясарки. Мала мені дати решту двадцять гривень і стала тими своїми запацьканими пальцями порпатися в пуляресі. Мені було гидко брати з її рук гроші, і я, вловивши момент, висмикнув двадцятку з її гаманця. Услід мені на весь базар залунало:
– Жінку свою будеш за п..ду смикати!
31.08.2022