Кожного року, коли кропива вбиралася у білосніжну кашку цвіту й розпрямляла свої гінкі стебла, то подібна була на панну молоду у вельоні, так наче надходила пора кропив’яних весіль. Ми з бабцею лаштували возик, перероблений з дитячого іржавого візка, бо нам потрібно було йти в поле, у напрямку Рудки. Пригрівало і пражило. Було це десь у середині червня, за кілька днів до Зелених свят. Невідь звідки надходили зливи, і рослинність, напоєна дощами, стрімко вибухала у зрості. Першу кропиву, що нахабно пробивалася навколо нашого дому по якихось закутках, куди тільки могли шастати цьєпєта, бабця зривала руками і кришила до ґрису домашньому дробові. Кожного року в нас щось змінювалося – то збиралися в ринку качачі яйця, то гусячі. Усе залежало від того, як неслися у той рік дорослі качки чи гуси. Цьєпєта були завжди, бо кури неслися справно. Для цього діла бабця тримала трьох когутів. Як тільки на початку травня пригрівало сонце, жовтогаряче груддя цьєпєт несміло пересувалося за квочкою. Грізний вид квочки лякав мене, коли я, поставлений на варту стежити, щоби якийсь заблудлий шуліка не вхопив щойно народжене пташа, не підходив ближче відстані свого бучка, яким грав у кічку. Кропиву дзьобали також кури, бо уся мішанка з ґрису і кропиви, заправлена водою й вимішана в одну масу, насипалася у наполовину розрізане ґумове колесо від трактора. Поки кропива була поблизу – бабця рвала її та годувала дріб, а коли із заростями навкруги було покінчено, то потрібно було відправлятися у пошуки. Для того й існував бабцин возик. Ту коляску хтось викинув на сміття – бабця зметикувала, що такий транспортний засіб буде їй потрібен, й притягла коляску на обору. Під час ретельного огляду було помічено, що одну вісь зламано. Для цього знайшовся електрозварювальник, який полагодив вісь, змастив колеса й прибрав «кошик» для немовлят. Змодифікованим возиком перевозилися верети та мішки. Коли запасів кропиви з кожним днем ставало менше, бабця кожного ранку промовляла сама до себе, що от завтра ми поїдемо шукати в полях зарослі кропиви, бо бідні кури з качками поздихають від голоду. Якогось дня вона принесла добру новину – розмовляла з одним трактористом, який працював на полях Рудки, і той – бігме Боже – заприсягнув, що там у мочарах, які уникли меліорації, тої кропиви хоч завалисє. У полях Рудки ґрунтові води підходили на поверхню. У тих вологих місцях, які обминали трактори під час оранки, ріс очерет, різноманітні зела й кропива. Восени там зупинялися дикі качки на початку свого довгого перельоту на південь, а протягом літа серед пшеничних чи житніх полів світили зеленими очима ті невеличкі заплави підземних рік та потічків. Ми вийшли з обори, коли сонце викотилося із-за Тої гори і, перестрибнувши потічок і Джуринку, піднімалося д’горі. Нашого пса Шарика ми з собою не кликали, але знали, що він все одно плентатиметься за нами. Коляску-возик тягнула за собою бабця, застеливши днище веретою. Вона ж прихопила нагострений звечора серп та сяку-таку перекуску. «Полудне відбудемо в поли», – сказала вона, коли ми перейшли стадіон біля школи і попрямували мимо старої бригади та колгоспної лазні. Шарик біг поруч. Він встиг промчатися через зарослі будяків, ось чому на його кудлатій шерсті світило зеленими жарівками приліплене колюче будячиння. Бабця знала, що треба йти саме сюди, бо я одразу шмигнув у кущі смородини, яку висадили колись перед лазнею. Тепер вона розрослася і плодоносила. Поміж вухатим смородиновим листям виднілися перші почорнілі ягоди. Десь далеку співали на пилорамі дошки, дзвеніло зубчасте металеве колесо і тирса, розсипаючись на всі боки, пахла серцевиною деревини. Подобалося ходити з бабцею на пилораму, коли нам потрібно було щось врізати чи набрати тирси для розпалу, але нині ми йдемо по кропиву і може – так сказала бабця – назбираємо зела для вінка, яким завжди уквітчувались двері на ґанку перед Зеленими свьєтами. Якоїсь миті я забуваю про кропиву і бабцю із возиком, бо натрапив на одному смородиновому кущі на ціле ґроно достиглих ягід. Всівся під кущем і зриваю їх, кидаючи цілими жменями в рот. Біля мене з’явився Шарик, і я з острахом зрозумів, що засидівся і бабця могла уже відійти так далеко, що я можу її втратити з поля зору. Я вибіг з-за смородинових кущів – вдалині танула у зеленавому повітрі літа бабцина фігура, тонка, як сірничина. Ми з Шариком щодуху помчали вслід, він, випередивши мене, наздогнав бабцю і, крутячись біля неї, наче впросив, щоби вона зачекала. А потім Шарик знову примчав до мене, довірливо потершись вологим носом об мою штанину. Мочари, про які казав тракторист, були серед поля, засіяного житом. Вони виднілися, обрамлені в зелені пасма рослин. Бабця залишила коляску-возик на дорозі, взявши під паху скручену верету та серп, й увійшла в житнє поле. Ми з Шариком поплелися за нею. Починало пражити. На моїй голові ледво трималася пілотка, зроблена з районної газети «Зоря комунізму». Пілотка часто спадала, бо була малуватою. Йдучи услід за бабцею й часто нагинаючись за пілоткою, я був проколений довгими й жорсткими вусами житніх колосків. Шарик тільки й шурхотів, даючи про себе знати нечастим гавкотінням. Мабуть, що натрапив на польових мишей або крота. Коли дійшов я до мочар, бабця уже жала кропиву, поруч Шарик хлебтав своїм червоним язиком тонкі смужки поверхневої води. Як же він всюди встигає! «Не збрехав», – доброзичливо сказала бабця, маючи на увазі тракториста. І справді навколо, напоєна ґрунтовими водами, кишіла кропива. Кущів було чимало. Старі вузлуваті стебла, на яких великі, з бабцину долоню листки підпиралися меншими в половину їх дорослого зросту, а під тими були ще менші. До кропиви підходили поодинокі польові маки і голубі волошки, романок із гарячим кілечком, обрамлений білими пелюстками, кирвавник та підбіл. Над нашими головами висіли жайворонки. Місцина була полога, і вдалині вздовж бучацької траси синіли великі дерева диких черешень. Я знав про це, бо минулого року ми з Федьом їздили туди машиною. Бабця, накидавши жилавої кропиви на верету, зав’язала її на ґудз за чотири кінці й понесла до возика. А я залишився із Шариком, але той, нахлептавшись води, зник. Нікого поруч: бабця десь шелестить житами, Шарик подався геть, і тільки жайворонки залишились мені. Бабця повернулася з серпом і вузликом, в якому була наша перекуска. Простору нам побільшало – свіжозрізані стебла кропиви сочилися п’янким соком. Ми всілися на траву. Я спостерігав за бабциними руками: як вона діставала дві байди хліба, помащеного смальцем зі шкварками, дві зелені цибулини, помідори та воду в слоїку. «Нагріласє», – сказала бабця, відпивши кілька ковтків, й подала мені. Вода пахла пластиковою накривкою і справді була теплою, але я дудлив. «Досит, – незадовлено сказала бабця, – не будеш мати в жолудку місцє для їди». Її руки були зовсім не обжалені кропивою. Я ж боявся кропиви як вогню, навіть найменший доторк спричиняв моментальний вибух пухирців, які страшенно свербіли. Навіть Шарик і той якось обережно підходив до зелених кропив’яних заростей. «Не те що бабця, – думалося мені, – вона з кропивою запанібрата і зовсім її не боїться?» Ми завершували наш полуденок, коли прибіг захеканий Шарик. Бабця кинула псові кілька шматків сухарів. Шарик обнюхав, але їсти не став. Це зовсім не збентежило бабцю, вона привстала на коліна й визбирала ті шматки. «Дурне створіннє – ніц їсти не хоче. Йому лише мнєсо подавай, як великому панови, – нарікала вона, – Нічо. Буде куритам». На наше щастя, наплили білі хмари, такі великі, що закрили благодатною тінню ціле житнє поле і нас. Потім ми рвали теплі зела на вінок, який бабця почепить на цвєк-сотку. Возик-коляска торохтіла у пилюзі польової дороги, я оглянувся тоді, коли ми вже далеко відійшли від наших мочар. Те велике зелене око, сповнене мурашви, бабок і водомірок, пильно дивилося нам услід. Назад бабця впряглася у возик, а я підпихав його іззаду. Шарик то зникав у житах, то з’являвся, переповнений незрозумілої нам з бабцею псячої радості. Після довгої та втомливої дороги назад, без висячих над головою жайворонків та їхнього співу, ми заїхали на обору. Я відчув опіки на руках – через верету кропив’яне листя обжалило мої тонкі дитячі долоні, що покрилися пухирцями. Бабця дістала з брайтури квасне молоко і змастила обпечені місця. Наступного разу ми підемо в Травну, але по що – бабця тримає від мене в секреті.
09.07.2022