Модельні програми з української літератури для 5−6 класів: що з ними не так?
Ключовою реформою Міністерства освіти і науки є нова українська школа (НУШ), яка поставила за мету давати учням не тільки знання, а й уміння застосовувати їх на практиці. Саме у межах цієї реформи й створено 4 модельні програми з української літератури для 5−6 класів. Таке оновлення чекає й на всі наступні класи. Програми ці створено на основі програми-стандарту, але зміст їхній значно урізноманітнено й доповнено задля формування компетентних учнів-читачів.
У цьому огляді не називатиму прізвищ укладачів програм. Називатиму програми за номерами так, як вони стоять на сайті міністерства. Остання, четверта програма є чи не найцікавішою, бо це програма інтегрованого курсу вивчення української і зарубіжних літератур без російської. На вступі хочу зазначити: мета статті полягає не в тому, щоб допекти укладачам програм, розкритикувати їх. Моє завдання – показати слабкі сторони усіх чотирьох програм, виявити в них помилки і проблемні місця, наскільки я спроможна їх побачити. Тож ітиметься в першу чергу про недоліки. Позитиви, звичайно, у кожній програмі теж є, але недоліків значно більше. Увагу мою привертатимуть системні недоліки.
Передусім настав час усвідомити, що діти не можуть вивчати протягом одного навчального року таку кількість творів, як пропонують усі модельні програми для 5−6 класу. На текстуальне вивчення у 5 класі за програмою-стандартом виділено 52 год. Програма-1 містить найменше творів, але протягом виділеного часу необхідно прочитати й обговорити із дітьми понад 31 текст, що теж нереально. У програмі-2 кількість пропонованих творів більша – їх 43. У програмі-3 таких текстів трохи менше: 39, крім приказок та ігор. До речі, це єдина програма, до якої одна з авторок «скромно» додала власну притчу і фрагмент із власної пригодницько-фантастичної повісті. Рекордсменом за кількістю творів для вивчення у 5 класі є програма-4 – 47 творів, з яких 29 належать до українського письменства, решта – до зарубіжних літератур, але при цьому більші за обсягом повісті «Чарівні окуляри» Всеволода Нестайка і «Таємниця козацької шаблі» Зірки Мензатюк вивчаються у скороченому варіанті, тоді як усі твори з інших літератур діти читають повністю. У програмі-1, що є основою для програми-4, адже в останній програму-1 просто доповнено творами із зарубіжної літератури, ці ж твори, а ще повість Віктора Близнеця «Земля світлячків» теж рекомендовано читати скорочено. Авторки програми-2 пропонують скорочені варіанти «Чарівного талісмана» Нестайка і «Незвичайних пригод Алі в країні Недоладії» Галини Малик й багатьох інших творів, які трактують як паралельні і на вибір до обов’язкових. Програма-3 передбачає вивчення у фрагментах повістей і казок Ірен Роздобудько, Галини Вдовиченко, Малик, Марії Чумарної, Миколи Вінграновського. Звичайно, у школі окремі твори можуть вивчатися у фрагментах, але така практика не може бути систематичною і повсюдною.
Нарешті цікаво подивитися, яким є співвідношення обов’язкових для прочитання творів класичної української літератури до сучасної у програмах для 5 класу. Програма-1: 14 із 31 (друга цифра тут і далі − фольклорні тексти плюс тексти сучасних авторів). Програма-2: 12 із 43. Програма-3: 10 творів із 39. Програма-4: 12 із 29. Зрозуміло, що нині в українській літературі для дітей працює кілька сотень авторів. Чимало з них пишуть дуже якісно, вважається, що й не гірше за класиків. Ніхто не заперечує, що сучасні автори мають бути присутніми у школі, але пишуть вони все ж для дітей, а не для шкільної програми, яка має на меті показати дітям, що література і культура – це своєрідне плетиво, в якому панує взаємозв’язок між різними поколіннями письменників, мистців і між різними стилями, що у багатьох творах проглядають твори попередників і не тільки з українського письменства, у багатьох бачимо фольклорні й біблійні елементи, а історичні сюжети вкорінені не тільки в літописах, «Історії русів», а й в історіях ХІХ ст., хоча Україна в них називалася Малоросією. Саме у розумінні глибини літератури, складності культури як системи, власної причетності до неї і полягає практичний результат вивчення літератури у школі, у 5−6 класі зокрема.
Можливо, подані вище цифри характеризують лише програму для 5 класу? На жаль, ні. Для 6 класу вони аналогічні. Текстуальне вивчення – 51 год. Програма-1 пропонує за цей час вивчати 34 твори, з яких 12 належить письменникам з канону: Григорій Сковорода, Леонід Глібов, Павло Чубинський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Микола Вороний, Ігор Калинець, Леся Українка, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Остап Вишня. Хоча у межах програми і так чимало творів сучасних письменників, маємо ще й додаткові години «Із сучасної літератури» (твори для читачів-підлітків за вибором учителя та учнів). Програма-2 визначає для читання й аналізу 46 творів протягом 51 год., з яких класичних 13 текстів.
Програма-3 пропонує 29 творів, окрім приказок і описів звичаїв українського народу, серед яких знаходимо 9 авторів-класиків, зокрема Тарасові Шевченкові приписано у програмі вірш «Осінь, гарна молодиця», що належить Тамарі Шевченко. Ця лірична поезія не повинна значитися навіть у курсі позакласного читання. Цей текст є сенс читати на зібраннях читачів у бібліотеці або в колі любителів поезії. Якщо укладачі програми вважають, що тему суголосності між людиною і природою варто показати на прикладі пейзажної лірики Тараса Шевченка, а не Тамари Шевченко, то п’ятикласники залюбки читатимуть вірш «Ой діброво – темний гаю!», в якому є і персоніфікація, і яскраві епітети. До того ж цей вірш є переспівом народної пісні «Ой діброво, дібровонько!», що побутувала у Галичині й увійшла до альманаху «Русалка Дністровая». Переспів цієї пісні свідчить, що з окремими творами альманаху Шевченко був знайомий. Є сенс звернутися до цього твору поета, бо у 6 класі вивчають народні пісні й пісенну лірику.
Програма-4 містить 48 творів українських і зарубіжних письменників для вивчення протягом 51 години. Неможливо вивчати один твір, навіть одну поезію в класі, де понад два десятки, іноді й три десятки дітей, протягом однієї академічної години. Укладачі, що вміщують таку кількість текстів, займаються відвертою профанацією. Діти не знатимуть ані українських, ані зарубіжних творів. Щодо інтегрованої програми для 5 класу, то не варто включати до неї сонету Адама Міцкевича «Аккерманські степи», бо у польській школі цей твір і саму форму сонета вивчають у 7 класі. Важливо, щоб програма з літератури відповідала вікові учнів. Трапляється, що українські пейзажі з’являються у творах іншомовних письменників, бо перекладачі таким чином наближають автора до українського контексту. У 5 класі доречно читати дитячі пісеньки Федеріко Лорки, наприклад, «Севільську пісеньку» у перекладі Миколи Лукаша, де є айвові гаї, що нагадують український гай із пісні «Стоїть гора високая». Дивує й те, що укладачі програми-4, розглядаючи «Фарбованого лиса» Франка, не звертаються до поеми Ґете «Рейнеке-лис», хоча взірцем для українського поета був саме цей німецький текст. Лис Микита був бойком, але взірцем для нього слугував Рейнеке-німець.
На підставі проведених підрахунків можна зробити висновок, що модельні програми з літератури для школи мають дві найважливіші проблеми: а) надмір творів для вивчення на уроках літератури; б) осучаснення програм, коли укладачі свідомо надають перевагу сучасним авторам перед авторами-класиками, ігноруючи тексти, що є культурними зразками.
Програма-1, на мою думку, найкраща з-поміж запропонованих, але й у ній, на жаль, також немає розуміння того, що таке твір, який є культурним зразком для читачів, і що таке твір, який задовольняє інтереси і смаки сучасного читача. Програма-1 для 6 класу містить хрестоматійний приклад такого нерозуміння. Укладачі пропонують вивчати цілком стереотипну пісню Михайла Ткача «Моя Україна» (муз. Ігоря Поклада), натомість зразковий витвір Олександра Кониського і Миколи Лисенка «Молитва за Україну» і пісню січових стрільців «Ой, у лузі червона калина…», яку укладачі необґрунтовано приписали винятково Степану Чарнецькому, винесено у позакласне читання. Аналогічно у цій же програмі твори Олександра Гавроша і Богдани Матіяш учні вивчають на уроках, тоді як тексти Миколи Гоголя, Михайла Коцюбинського і Богдана Лепкого автори пропонують для додаткового читання. Я особисто просто не розумію, як колектив педагогів може рекомендувати вивчати у 5 класі вірші Тетяни Майданович, що є щирими і душевними віршами, але ці вірші не належать ані до розряду культурних зразків, ані до підліткової літератури.
Про нерозуміння культурного зразка свідчить й те, що у програмі-1 для 5 класу у позакласному читанні поряд опиняються твори Віктора Близнеця і Юрія Ярмиша. Віктор Близнець – класик української дитячої літератури, тоді як Юрій Ярмиш – письменник другого ряду. І не пригодницька казка «Земля світлячків», а філософська казка «Звук павутинки» є візитівкою Близнеця. Нині читачі з великим інтересом читають перекладену українською книжку «Серце, плач» Ґлена Рінґтведа для молодшого шкільного віку про смерть, але у нас є не менш цінна книжка Близнеця «Звук павутинки», що не тільки про смерть і про життя, зокрема приховане від людських очей існування комах, жуків і личинок під призьбою хати, а й про вічний колообіг, коли гарні люди проростають після смерті гарними деревами і квітами, а злі – колючками.
Найбільша проблема усіх програм з літератури для 5−6 класів стосується вивчення фольклору. І вкорінена ця проблема у стандартній програмі, що пропонує вчителям звертатися винятково до української язичницької міфології. Від «Велесової книги», котра визнана фальсифікатом, українські педагоги, на щастя, відмовилися у 2000-х роках. Однак нинішні модельні програми наводять на думку, що в Україні ніколи не було християнських легенд, тим паче соціально-утопічних, а всі українці вічно молилися дубам й перебували у якомусь безчассі, а не в часі історичному. Яскравим прикладом слугує програма-3, котра пропонує вивчення своєрідних байок, притч і колядок «Коли не було з нащада світу». Виникає закономірне питання, чому в школі, вивчаючи Різдво, не вивчають колядку «Бог предвічний»? Адже вона є популярною, її виконували і виконують десятки найкращих наших співаків, ансамблів, капел і хорів. Треба відзначити, що програма-2 у питанні фольклору побудована набагато логічніше, ніж решта програм з теми фольклору, але і в ній міфологічні легенди також зводяться винятково до язичницьких.
Українська фольклористика і етнографія має прекрасних дослідників. Не Володимир Войтович, не Сергій Плачинда і не Галина Лозко із Дарією Корній представляють українську фольклористику, як це випливає із наших програм. Вже у 5 класі варто познайомити дітей із Пантелеймоном Кулішем, видатним українським культурником, і його записами українського прозового фольклору, що були одними із перших в українській фольклористиці. У 2 книгах «Записок о Южной Руси» Куліша міститься і казкова, і неказкова проза. Для вчителів дуже помічним буде також підручник Станіслава Росовецького «Український фольклор у теоретичному висвітленні» (2008), в якому сказано: казкова проза завжди є оповіддю від третьої особи (фабулат), тоді як неказкова є оповіддю від першої особи (меморат). Дітям, звичайно, ще рано говорити про меморати і фабулати, ці знання згодяться вчителям, проте дітям варто пояснити, що історичний переказ про Михайлика і Золоті ворота у записі Куліша є золотим запасом народної історичної пам’яті. Збереглися й інші записи цього історичного переказу: Василя Білозерського українською мовою і польського письменника Міхала Ґрабовського польською. Історичні перекази зберігають своє значення для народу протягом сторіч, тоді як народні оповідання і соціально-утопічні легенди періодично виходять з обігу. Казкова легенда, наприклад, про походження скель на річці Трубіж (Трубайло) біля Переяслава, в ідилії Куліша «Орися» перетворилася завдяки літературній обробці на авторську, літературну. Процес аналогічний до перетворення народної пісні «Розлилися круті бережечки», котру записали Володимир Антонович і Михайло Драгоманов, в пісню січових стрільців «Ой у лузі червона калина…». Народну версію обробили і відшліфували Степан Чарнецький і Григорій Трух. Цікаво, що Юрій Косач в історичному романі «День гніву» про 1648 рік – рік козацької революції під проводом Богдана Хмельницького – також цитує пісню «Розлилися круті бережечки», але без того рефрену, який став таким популярним у наші дні. Наведені приклади свідчать, що культура – це завжди удосконалений, оброблений мистцями фольклорний матеріал.
У школі варто читати бодай ІV−VІ частини ідилії «Орися», якщо складно вивчати твір, який колись був у шкільній програмі, уповні – його обсяг неповних 6 сторінок. Виразно романтична ідилія закінчується образком, в якому головна героїня Орися стає матір’ю, тримає маленьке дитя на руках, уподібнюючись до іконописної Матері Божої. Куліш зазначив не тільки дату написання твору 7 вересня 1844 р., а й те, що написав його під впливом шостої пісні «Одіссеї» − для порівняння з Гомером прекрасний матеріал. Однак ідилічне закінчення «Орисі» свідчить й про інше: хоча Куліша й надихав батько давньогрецького епосу про пригоди царя Ітаки, його синхронним однодумцем щодо життєвого й естетичного ідеалу був також Шевченко. Цілком доречно згадати у зв’язку із цим уривок із елегії «У нашім раї на землі» до слів «Щаслива» й ідилію «Садок вишневий коло хати» − саме ці твори Шевченка пропонує програма-3. Натомість уривок з поеми «Княжна» «Зоре моя вечірняя», як і уривок із послання «І мертвим, і живим» − «Учітесь, читайте…», є заскладними для учнів 5 класу. Хочеться наголосити, що в програмах не повинно бути визначень, котрі зустрічаються у програмі-1: «поневолена Україна» (бо слід уточнювати, ким поневолена, якщо ідеться про Україну у складі Російської імперії, тобто Наддніпрянщину), або «думки автора про роль патріотичної освіти» (бо освіта не буває патріотичною й непатріотичною, освіта буває якісною і неякісною).
Щодо язичницьких міфологічних легенд, то вони також представлені у «Записках…» Куліша. Наприклад, про перший вік «творіння», відома також як міфологічна оповідь «Миша і горобець», була опублікована ще 1847 р. у зібранні українських легенд письменника. Цю оповідь записав Василь Білозерський від Андрія Ященка біля Борзни. Якщо ж пропонувати дітям записи про українську демонологію, то неукниненно доведеться звернутися не до Дари Корній, а до фундаментальної праці Володимира Гнатюка «Знадоби до української демонології» (1912), де зібрано, наприклад, типологію українських уявлень про русалку. Є у Гнатюка і легенди про мерців, що оживають, про опирів, які, за спостереженням дослідника, іноді навіть курять люльку у гробі, вовкулаку, відьм і чарівниць, хмарників і т.д. В українській літературі є приклади, коли письменники ретельного вивчають етнографічні джерела для написання власних художніх творів про демонічних істот. Галина Пагутяк вивчала опирів за етнографічними джерелами, щоб написати якісний, а не ширужитковий роман «Слуга з Добромиля».
Невиправданим є звернення й до маловідомих, псевдонародних оповідок про гумор Шевченка «Над Невою» або «Портрет», що їх пропонує програма-3. Доцільніше звернутися до спогадів Григорія Честахівського про пікнік на вольних островах, учасником якого був і Шевченко, і Брюллов, і Штернберг, і Михайлов, і сам оповідач. Меморати про Шевченка містяться у книжці спогадів про поета.
Висновки. Мені здається, що для нової української школи необхідно створити одну якісну стандартну програму з літератури для кожного класу. Згідно з цією стандартною програмою треба написати один грамотний і продуманий підручник. Це завдання утруднює відсутність Державного стандарту середньої та старшої школи. Звісно, філологічні класи можуть урізноманітнювати програму, але для 5−6 класів, де передбачено 50 год. на вивчення текстів, учні можуть сприйняти і зрозуміти не більше 15 творів, а, може, й менше, якщо об’ємніші тексти вивчати повністю, а не фрагментарно.
Добираючи ці 15 текстів, треба завжди пам’ятати, що компетентний читач має бути ознайомлений із основними текстами, що є культурним фондом українського суспільства і української людини. Спробуйте пояснити дитині, що то за маленький грішник у Михайла Коцюбинського, якщо дитина не знає, що таке смертний гріх і що таке Євангеліє. Звичайно, зручніше і простіше відмовитися і від блудного сина Дмитрика, і від Євангелія, і від гріхів, і від історичного контексту, поринувши у трилери, детективні історії, пригоди. Однак світ набагато складніший за цікаві сюжети. Біблійними сюжетами пронизане все західне мистецтво, західна архітектура, музика і живопис, українське ж мистецтво є частиною західного. Пригадую, як на запитання про суть Різдва у пострадянські часи можна було почути відповідь: «Цього дня народився Дід Мороз». Відповідь цілком у дусі нинішніх модельних програм з української літератури для 5−6 класів. Тому необхідно знайти баланс у поєднанні класики із сучасною літературою для дітей у школі.
Педагоги мають зрозуміти, що сучасний зміст і закручений сюжет не є панацеєю від нечитання. І вже зовсім недопустимими у школі є витвори поетів і поетес другого ряду. Щодо позакласного читання, то ці списки втрачають будь-який сенс, якщо вчителі не мають можливості перевірити, як вони читаються і чи читаються взагалі, якщо вчителі не заохочують позакласне читання. У школі не можна вивчати винятково сучасну літературу, бо діти не розумітимуть, що в літературі і мистецтві панують різні стилі, котрі притаманні різним часам. Велика втіха розуміти, в якому стилі написано той чи інший твір, побудовано ту чи іншу споруду, намальовано ту чи іншу картину. Велика втіха відрізняти не тільки поезію від прози і драми, а й філософський роман чи повість від пригодницького роману, байку від ідилії й елегії, лірику від епіки. А ще краще розуміти, який текст є джерелом певного мотиву, а який його продовженням, інтерпретацією. Заклик Миколи Зерова «До джерел!» − актуальний завжди і для всіх, для учнів і вчителів 5 і 6 класу теж.
Знання, вироблення естетичного смаку, актуалізація історичної пам’яті, вміння думати, спроможність змоделювати ситуацію і зробити у ній вибір гідний людини – такими є практичні навички уроків літератури в школі. Тому до програми з літератури треба підійти відповідально, припинити безкінечний друк підручників із помилками, на які витрачаються великі суми з бюджету. І над програмами, і над підручниками мають працювати експертні групи не для галочки, а для практичного результату. Їхні висновки мають містити реальний аналіз програм і підручників, посутні зауваження, а не бути формальною відпискою чи похвалою укладачів-авторів. Створити одну програму і один грамотний підручник з літератури для кожного класу нової української школи – посильне завдання для української наукової і педагогічної спільноти.
27.06.2022