До відомого афоризму «Історія — вчителька життя» я завжди додаю: сувора вчителька, яка повторює незасвоєні уроки неуважним учням. І уроки поразок навіть цінніші від переможних – адже можуть допомогти нам уникнути помилок. Спробуймо разом зрозуміти, чому сто років тому українська держава зазнала краху.
Відразу відкинемо прості відповіді. Бо прості відповіді на складні питання здебільшого неправильні.
Українці не гірші за інші народи, які теж відновлювали свої держави на руїнах імперій після Першої світової, але їм це вдалося. Ми не менш завзяті, ніж поляки, литовці чи фіни. Не менш жертовні. Тоді заради свободи українців полягло більше, ніж представників усіх інших народів.
Політична еліта українців не була повільною та нерішучою, як дехто каже. Ми другими після фінів проголосили незалежність.
Виклики, з якими зіткнулися українці, були серйозніші, ніж у сусідів.
Та я не закликаю ідеалізувати ані наших політиків того часу, ані загального стану українського суспільства тоді. Помилки теж відіграли значну роль у поразці.
Тож спробуймо розібратися з об’єктивними та суб’єктивними причинами падіння української держави, народженої революцією 1917–1921 років. Щоби зрозуміти, яких помилок не сміємо повторювати.
Почнемо з об‘єктивних обставин, вплинути на які було майже неможливо.
Національна свідомість українців поступово зростала разом із національним рухом у 19 столітті. Це потенціал, з яким мали справу лідери. До початку революції рух уже перейшов у політичну стадію розвитку. Тобто його головними речниками стали не лише поети, письменники, митці.
На початку 20 століття формувались українські політичні партії. Революційна українська партія на чолі з Миколою Міхновським ще у 1900 році окреслила головне завдання — створити незалежну українську державу. Воно визначило вектор на наступне століття.
Але низький рівень освіти чи її повна відсутність, катастрофічний економічний стан великої маси українців залишали їх за бортом процесів національного самоусвідомлення чи тим паче активної участі в національному русі.
Ще одною об‘єктивною проблемою була надто мала обізнаність про нас у світі. Тоді не було політичної еміграції, яка могла б розповідати про українців. Вона почала формуватися якраз уже після поразки. А ті з наших земляків, які залишили рідний край раніше через злидні, у Європі чи Америці боролися за виживання на чужині. Їхні перші громадські об‘єднання щойно почали з’являтися. Тож українці в світі ще були далекі від того, щоби стати лобістами українського національного руху.
І врешті остання й найважливіша проблема — велика кількість потужних ворогів. Тим, хто творили українську державу на початку 20 століття, протистояли:
– російські більшовики — найсильніший ворог, який розраховував ще й на підтримку серед частини українців;
– військові формування так званої «білої Росії», яку підтримували окремі європейські держави;
– відновлена польська держава, що теж заручилася допомогою європейців.
Ніхто з інших народів, які вибороли незалежність, не стикався з такою сильною, різносторонньою і масштабною зовнішньою агресією.
А тепер поговоримо про помилки, яких могло не бути.
У першу чергу — недостатня увага до розвитку збройних сил. Творці українського війська не просто не мали необхідної підтримки від політичної еліти — вони змушені були доводити потребу в армії.
Політики вважали, що після кривавої Першої світової усі народи відмовляться вирішувати питання силовими методами, й Україна стане першою. Ці романтичні уявлення коштували українцям дуже дорого. Втрачений час і потенціал перших місяців революції згодом було важко компенсувати. А «зійтися десь посередині» з агресором не вдалося, тож довелося формувати армію вже в умовах повномасштабного вторгнення.
Грубою помилкою була віра лідерів у можливість домовитись із Росією. Байдуже якою, “білою” або “червоною”. Жодна з них не збиралася миритися з існуванням незалежної України.
Ще небезпечніша омана — віра багатьох українців, що ця війна за незалежність їх не стосується. Вони вважали, що їхнє життя не надто зміниться від перемоги чи поразки котроїсь зі сторін. Що можна тихо і непомітно відсидітися у «крайній хаті».
Наступні десятиліття показали: окупанти прийдуть і до останньої хати, аби забрати те, що їм потрібно. В тому числі — життя.
Та найважливіша хиба: нездатність українських політиків відрізнити політичних суперників від ворогів держави.
Запеклі дискусії щодо різного бачення майбутнього України були неминучими і цілком природними. Загрозою стало те, що в якийсь момент ці суперечки для учасників стали важливішими за протистояння ворогу.
Ця помилка дуже дорого коштувала усім — Грушевський, Петлюра, Винниченко, Скоропадський, Махно переосмислювали її вже на еміграції. Ще більше за цю помилку заплатили українці, які залишилися на рідній землі, — на них чекали десятиліття кривавих репресій.
А тепер порівняймо з нинішньою Україною, щоби зрозуміти, чому ми можемо перемогти у цій війні з Росією.
Абсолютна більшість мешканців України сьогодні вважають себе українцями. Отже, проблеми з національним самоусвідомленням — з якою стикалися наші попередники — майже немає.
Про Україну не просто знають. Ми — держава, незалежність та цілісність якої визнають майже всі країни світу. В багатьох із них ефективно працює українська діаспора. Боротьба українців за свободу — одна з головних тем світових медіа.
Вперше за свою історію ми отримуємо не лише економічну, а й військову допомогу — в тому числі зброю, зокрема наступальну.
Ступінь російської агресії нині та сто років тому приблизно співмірні. Але ми маємо справу лише з одним ворогом, хай навіть він атакує з територій двох країн. І проти цього ворога — весь цивілізований світ. Отже, і тут нам легше за наших предків.
А от щодо помилок минулого, які в наших силах не повторювати, — тут ситуація гірша. Важливість армії суспільство і влада почали усвідомлювати тільки після початку війни з Росією в 2014-му. Змарнувавши два десятиліття незалежності на розтрату військового потенціалу.
Але навіть після початку війни українці були недостатньо послідовними. У 2019-му на президентських виборах переміг Володимир Зеленський, який запевняв, що війну можна завершити не військовими засобами. І більшість українців повірили, що це можливо. А відтак погодились, що пріоритетом державної політики стало будівництво і ремонт доріг, а не розбудова армії й закупівля озброєння.
Нова хвиля агресії в 2022-му, яка дійшла до Києва, змінила ситуацію. Парламент почав виділяти більше ресурсу на Збройні Сили. Президент заговорив про українську армію як головного гаранта незалежності.
Більшість українців активно включилися у війну — у лавах Збройних сил, Тероборони, добровольчих підрозділів, як волонтери. Відома приказка зазвучала по іншому: «Моя хата скраю — першим ворога стрічаю».
А як із головною політичною проблемою столітньої давності — нездатністю політичних лідерів до співпраці? На жаль, що далі від початку повномасштабного вторгнення Росії, то менше впевненості, що вони повністю засвоїли цей урок. Чи справді українські політики розуміють: кожен із них може мати тут друзів, союзників, конкурентів, суперників, опонентів, але вороги — за межами країни, у Росії, яка веде війну проти усіх нас.
Конкуренти, суперники, опоненти можуть бачити Україну іншою у майбутньому. Вороги її просто не бачать у майбутньому. Вони можуть вдавати союзників чи навіть друзів, формулювати спокусливі пропозиції для боротьби з опонентами, але не можна забувати — їхньою метою є знищити нашу державу.
Тож порівнюючи Україну сто років тому і сьогодні, маємо значно кращі об‘єктивні обставини для перемоги. І навіть кращі умови для подолання суб’єктивних перешкод.
Ми маємо шанс зробити так, щоб нащадки без брому читали про нашу епоху.
Ми, на відміну від попередників, знаємо, що означає поразка у війні з Росією. Знаємо, що мир із нею може коштуватиме навіть дорожче за війну.
Адже ми засвоїли уроки? Чи не так?
13.06.2022