Перед Другою світовою серед львівських детективів, може, і траплялися українці, але це важко визначити, бо часто польські й українські прізвища звучали однаково. Та от, гортаючи спогади наших емігрантів, я врешті знайшов детектива-українця. Це, між іншим, легендарний, оспіваний у вуличних баладах і дуже успішний інспектор львівської поліції Олександр Базюк.
Звісно, таке прізвище міг мати й поляк, і таки не один, бо знайшов я і бійця АК, і греко-католицького отця Олексія, ба навіть я зі своїм -чук маю тезку – популярну польську письменницю і дослідницю античності Лідію Віннічук. Між іншим, мій тато згідно з польським пашпортом теж був Віннічук, а відтак і в совєтському теж.
Отже, не ідентифікував би я Базюка як українця, якби не спогади наших емігрантів.
Кирило Мазур, який народився у 1895 році на Поділлі, воював на Першій московсько-українській війні, у 1920-х роках жив у Львові. Він був учнем Новаківського, якого ховав той самий отець Базюк, отримав стипендію митрополита Шептицького і в 1926 виїхав до Бельгії, потім жив і творив у Парижі. А у Львові заробляв собі на життя тим, що малював кіноафіші. Однак він не мав документів і мусив вести дуже тихе життя, щоб не трапити на око поліції.
«Афіші в кіні я завжди робив вечорами, – писав він у спогадах. – Вони були великими, їх треба було постійно зліплювати на долівці, якою виходилося з кіна по закінченні програми. А недалеко від мене на сходах, від якогось часу, спершися на поруччя сходів, вистоював якийсь вже старший чоловік і дивився на мою роботу, курячи великої циґари».
Одного разу він звернувся до художника:
«– Я, пане, поліційний агент і до вас приглядаюся вже давно. Ви мусите бути порядною людиною, коли не соромитесь мучитись на колінах над цими афішами, щоб заробити собі кавалок хліба. Мені хочеться вам стати в пригоді. Перед мною ви не ховаєтесь, як ваші товариші. Вони думають, що я цього не бачу? Кажіть, чи маєте ви легальні папери на прожиття у Львові? Коли ні, я готовий вам допомогти їх набути. Приходьте завтра до головної поліції і попитайте про мене, інспектора Базюка. Я за вас поручуся перед начальником поліції, покажу вас йому, і ви дістанете папери не тільки на право прожиття у Львові, але і на виїзд за кордон, коли ви собі того зажадаєте».
На другий день я був у поліції і дістав леґітимацію, яка мені придалася на все моє життя і з якою вже мене ніхто ні разу не турбував і досі.
Відтоді я зрідка зустрічався з інспектором Базюком по приятельськи. Кілька разів він заходив до мого помешкання, щоб піднести мій авторитет. У цій околиці всі його знали, бо він не так далеко звідти мешкав.
– Заходжу до вас для того, щоб вам ніхто кривди не робив, мене тут усі знають і бояться».
Згодом Базюк став знову в пригоді. Приятель Мазура працював на тартаку. Один робітник обізвав його гайдамакою, і той його досить дошкульно побив. Приятеля арештували і викинули з тартака. Тоді Мазур подався до інспектора.
Базюк почухався і заклопотано каже:
– Для вас, Кирильцю, все можу зробити, бо вас я вже добре знаю, але чи ваш товариш такий самий, як ви? З тими, що б’ються, я не люблю жартувати, тим більше їх ще боронити. Це мені не подобається...»
Та все ж він не тільки визволив приятеля з тюрми, але й добився, щоб його наново взяли до того самого тартака.
Це не єдині свідчення того, що Базюк гарно ставився до українців і розмовляв з ними українською мовою. Але свідчення Мазура найяскравіші.
Народився Олександр Базюк у 1870 році, а помер у лютому 1942 року. Колишній львів'янин Юліуш Шиґовський у книзі «Так починалося» дав нам опис інспектора: «Замолоду ми дуже боялися аґента поліції Базюка, якого в пресі називали детективом. Він був велетенського зросту, а тому, що був пласкостопий, то ходив, як качка. В кишеньці на камізельці носив нікельований револьвер, а в руці – "ляску" (паличку), в якій, як усі казали, схований був довгий стилет». Далі він пише, що поліцейських, званих у Львові поліцаями, школярі не любили, бо вважали їх «ціпами зо села» та представниками імперсько-цісарської влади, хоча вони загалом з респектом ставилися до учнів у мундурках.
За свідченнями інших тогочасних школярів Базюк, який дітей не мав, часто пригощав їх цукерками, розпитував про успіхи в школі і цікавився, чи ніхто їх не ображає. В таких випадках міг втрутитися і чемно порозмовляти з якимось бешкетником.
Опис зовнішності Базюка дещо різниться від загального опису львівського поліцая за Австрії. Тодішній поліцай носив на голові чорне цератове чако (висока шапка), мав металевого півмісяця під підборіддям і криву шаблю. Поліцаїв називали дзядами, полікєрами, мундуровими, дронями і ще багатьма іншими прізвиськами. Куди імпозантніше виглядали комісари й інспектори з золотими шпагами, в чорних шлюсроках (довга маринарка) з золотими ґудзиками і золотими еполетами, наче морські офіцери. Звісно, це був чисто парадовий вигляд, а на щодень детектив Базюк носив цивільне вбрання і послуговувався навченим псом Недором.
Юзеф Віттлін, автор зворушливих спогадів «Мій Львів», писав, що «серед комісарської еліти Львова виділявся фахівець з розгону передвиборних демонстрацій надкомісар Тауер з чорними завитими вусами. За ним йдуть відомі агенти або інспектори, або просто: шпіцлі. Вони одягнені в цивільний одяг, але на голові носять штивняки (старомодні капелюхи), габіґі (те саме, що мельоник, але фірми Habig – невисокий капелюх зі злегка задертими крисами, як у покійного пана Дзюня), ба навіть циліндри. Їх очолює великий Базюк, "сам Базюк", пострах бандитів і голодриґів (гультяїв, батярів). За ним, на певній відстані, йдуть: Пшестжельський, Янклєвіч, Лібліх і Грінзберґ, якому в 1918 році українська граната відірвала голову разом з циліндром. Інспектор Грінзберґ, фахівець з залякування та обшуку служниць, запідозрених у кожному заможному домі в крадіжці срібла, батистової білизни, мила Ігнатовича (лікувальне мило з аптеки Яна Ігнатовича на Сиктуській) та інших вітчизняних косметичних засобів, мав красуню доньку. Про цих героїв львівської криміналістики складали вуличні барди довгі й тужливі балади, співані не лише в камерах фурдигарні (тимчасовому арешті на вулиці Яховича), не лише в тюрмі (тобто в Бригідках) і не тільки в цюпі на Баторія. Як довга й широка земля Червоної Русі, і де б на цій землі не було мамри (в'язниці) чи пристойної мордовні, всюди лунала гудьба (пісня) про вусача Базюка, приборкувача хороброго "дезентера" Юзька Мариноського чи про боротьбу полікерії з бандитом Бялонем. На диво скільки місця у фольклорі цього міста займають поліція, суд і кримінал. Бо ніде більше не були оповиті таким романтичним чаром вбивства, касярства (грабування кас і сейфів) і навіть менші, суто кишенькові злочини, як у цій співочій столиці батярів і надрадників (високий австрійський чиновник), які жили, хоч і не найкраще, з того, що саджали батярів до кози (міський арешт)».
Базюк арештував не лише Мариноського, а також розбійника Чабака, а відтак разом з ними потрапив до львівських балад і легенд.
Коли він помер, газети писали, що цей літній агент і слідчий був однією з найхарактерніших, повсюдно відомих постатей Львова. Відзначався надзвичайною винахідливістю у слідчій службі, тому викликав велику повагу в світі різноманітних злочинців. Він здобув майже таку ж популярність, як і його знаменитий колега інспектор Пшестшеляла (хоча про нього балад нема). Але обоє вміли досконало використовувати міські шумовини як своїх конфідентів. У тих посмертних згадках Базюка згадували й те, що «біля 40 років тому на чолі кримінального світу тодішнього Львова стояв горезвісний гангстер Юзьку Мариневський (?), за фахом муляр і за покликанням бандит. Навколо його широкоплечої, схильної до бійок з урядовцями і поліцаями постаті ходили легенди, що оточували щирим захопленням надзвичайну силу і зухвалі подвиги гершта (ватага) батярів. Він був одним із найчастіше оспіваних героїв у піснях і баладах колишнього "співучого передмістя"».
Чому на Ґродку люд зібрався?
Чому на Ґродку такий ґвар?
Бо там провадять дезертира
Серед багнетів кільку пар.
Почув тут голос я Базюка:
«Нарешті, пташку, ти попав!» –
«З патролем взяти м'я не штука,
А ти би сам мене впіймав!»
Треба сказати, що преса тут перебільшила постать Мариноського, бо він не був бандитом, а хутше розбишакою, не крав і не користувався ножем, але міг забити кулаком. Чого не довершила муштра у війську, ножі його суперників, ба навіть його особистий ворог Базюк, довершили сухоти.
Ще одна цікава діяльність Базюка полягала на вистежуванні шпигунів, хоч це й не належало до його функцій. Шпигуноманія в Галичині зросла перед самою війною. На той час усі листи, які йшли зі Львова до Варшави, викликали підозри, бо ж Варшава була окупована москалями.
Особливу увагу поштова служба приділяла листам, які надсилали на приватну адресу у Варшаві без адреси відправника. Проглянувши ці листи, поліція дійшла висновку, що це шпигунські донесення для Охранки. Шпигун був досконало поінформований про кожен рух австрійських військ і детально описував не лише формації австрійської армії, а й часто згадував польські легіони. Ці листи шеф поліції скерував до дипломованого судового перекладача з російської мови, який мешкав на Шептицького, і доручив Базюку мати його на оці, хоча той не раз зауважував, що перекладач провадить хибним слідом.
Однак вистежити відправника цих листів не вдавалося. Але одного разу, коли Базюк був службово у театрі, то помітив серед глядачів якогось чоловіка з монгольським обличчям. Кому мала би сподобатися монгольська мармиза? Особливо, коли вона бурятська або тувинська. От і Базюкові не сподобалася. Допитавши касирів, він дізнався, що цей єгомость приходить на вистави щовечора і сидить від початку до кінця, не відриваючи очей від сцени. Як це не дивно, але Базюк відразу подумав: це він!
Після вистави він пішов за ним аж до будинку на Кохановського, 1. Не бажаючи себе викрити, він зайшов до кнайпи через дорогу і довідався у кельнера, що той пан, який щойно увійшов до брами, винаймає помешкання у якогось Буча. Наступного дня доповів про свою пригоду шефові, але той лише поглузував з його підозр і наказав займатися своїми прямим обов'язками. Але Базюк не поступався і просив, щоб шеф дозволив йому довіритися його нюху, а коли це не подіяло, він з запалом пригрозив: якщо шеф не дасть йому вільних рук у цій справі, то покине службу. Нарешті шеф піддався. За кілька годин Базюк дізнався, що квартирант пана Бучі, який проживав у нього з подружкою і прикидався тихим інженером, який шукає роботу, звався Яцевіч і підтримував регулярне листування з Росією. Тоді він знайшов у поліції його реєстраційну картку, яку той сам заповнював. Почерк був такий самий, як у перехоплених листах!
Після цього Базюк його затримав, а коли показав сфотографовані листи та деякі оригінали, шпигун розплакався і дав багато свідчень, визнавши, що є офіцером російського генерального штабу.
Його засудили до 7 років ув’язнення, але він просидів лише два місяці, бо водночас було схоплено в Росії австрійського шпигуна і за взаємним обміном доставлено на кордон і звільнено.
Коли ж у Базюка поцікавилися, навіщо той єгомость щовечора приходив до театру, він відповів: «Для задоволення, як я для задоволення щовечора читаю собі “Казки 1001 ночі”».
08.06.2022