Окрім героїв підземного Львова, великих бандитів, знаменитих розбійників і злодіїв, як от Бялонь, Ганіч, Васіньський, Чабак, Львів оспівав також батярів, а неіснуючого Юзька Цюхрая навіть прославив як легендарну особу.
Юзько – то фактично синонім львівського батяра, як Макс є типовим ім'ям берлінського бандита, Коко – прізвиськом паризького апаша, Фелєк – ім'ям варшавського лобура, а Антек – ім'ям краківських волоцюгів.
У старому Львові можна було не раз на запитання: «Що то за хлопець?» – почути у відповідь: «То такий собі Юзько. А зветься Іґнац».
Це прізвисько не зустрічається в гумористичних часописах ХІХ ст., а щойно з початку ХХ-го, тож можна припустити, що походить воно від імені короля батярів Юзька Мариновського, якого в народі називали Мариноським. То був батяр, якого оспівували пісні та легенди, а розквіт його слави припав на початок ХХ ст.
Юзько не був ані злодієм, ані зломником, ані бандитом. Зате був волоцюгою просто з фільму Рене Клера «Хай живе свобода». Хоча мав і фах: «Влітку козлярем (носив на козлах, припасованих ременями до спини, цеглу), Взимку – вуглярем. Але завжди ґелда (гроші) Він на бровар (пиво) мав».
Жив на Янівському передмісті в поліцейському районі інспектора Ґросса, який ще в 1930-х встиг розповісти про свої стосунки з батярем. З його розповіді випливало, що Юзько був по суті добрий хлоп, тільки ніхто «ні мав права» щось йому впоперек сказати. Велетенського зросту, з геркулесовою силою, а передусім з вибуховим темпераментом, фантазією і відвагою – словом, по-львівськи кажучи: «з ікрою». Все це робило з нього короля цілого Ґродка (Городоцької дільниці), Личакова, Жовківського передмістя і Замарстинова.
Про його незвичайну силу свідчить така пригода. Юзько працював на будовах козлярем і добре заробляв, бо в той час, як пересічний козляр брав до 20-ти цегол на «козу», Мариноський двигав 105, а часом ще й хлопаку зверху садив, коли про заклад ішлося, і ніс те все на четвертий поверх. Так що заробляв свої 30 ґульденів на тиждень завиграшки.
Працюючи на будові нового двірця, він побачив, як двигають залізну конструкцію по 12 робітників з кожного кінця. Мариноський гукнув їм:
– Гей, ви, дзяди, на що закладемося, що з одного боку буде вас дванадцять двигало, а з другого я оден?
– Ніц в тебе не вийде! – загукали ті. – Ми й так ледве раду даєм.
– Ну, то закладемся. Як я програю, ставлю вам вечерю і цьмагу, кілько вип’єте. А як ви програєте, то ставите то саме для всіх, хто буде цього вечора у шинку.
Юзько став на місце 12-ти моцних хлопів, вхопився своїми великими руками за залізяку і крок за кроком рушив уперед. Задню частину конструкції підтримувала інша дванадцятка, і видно було, що це для них не забава. Піт стікав з чола Юзька, жили напиналися на чолі, та він, зціпивши зуби, йшов і йшов, а десятки пар очей стежили за цим, затамувавши подих. Геть уся будова збіглася поглянути на це диво. І Юзько таки доніс ту конструкцію до місця, де вже її мали піднімати на дах. Десятки людей у цю мить полегшено зітхнули і вибухнули радісними криками, вітаючи героя.
Найчастіше Юзько ходив до Білої Сімонової у шинок на Казимирівській, 20 (частина Городоцької до вул. Шевченка), власницею якого була єврейка-білявка. Туди також сходилася його «пачка», а звідти йшли цілою бандою, з гармонією на чолі, наче військова оркестра, оточені хмарою малих батяриків, чи до шинку Ціммермана на вулиці Михайла, чи до Кіжика на жовківській рогатці, чи «під кручені слупи» на Кохановського (тепер Левицького).
В пісні співалося:
Кому ж то грають? Кому співають?
Мариноському, нашому братові!
Він платить шустаками, коронами і ґульденами,
А наприкінці кулаками.
Він завжди знаходив собі якусь зачіпку, або давні рахунки з кимось, або виступав як захисник пригнічених, які перебували під його опікунством.
Хто ж подолає тих львівських левів?
Де вони влетять – там шиби летять
І ціле пекло перед ними тремтить.
Там вони сидять собі так:
Сидить там Кайку,
Сидить там Фільку,
Той Мариноський і Юльку Спухляк.
Інспектор Ґросс, чоловік з такою ж геркулесовою силою, який без жодних спеціальних силових методів, самою «ікрою» (себто досвідом і спритністю) подолав був навіть японця, інструктора джіу-джитсу в давній поліції, один-єдиний «мав право» Мариноському «щось» сказати. Хоч Мариноський його й не боявся, але цінував за силу, а навіть з повагою вступався з дороги. Вистачило, щоб Ґросс увійшов до шинку, в якому Юзько вже «шукав ґудза» з кимось, і ввічливо сказав: «Ну, пане Юзефе, я ту вже є, до побачення!» – і відразу Мариноський заспокоювався і відкладав порахунки на інший час. А все тому, що Ґросс не оточував себе в таких випадках «дзядами» (так презирливо називали австрійських «полікерів» – поліцейських).
«Бувало, – згадував Ґросс вже у 1934 році, – що я мав перед собою зо 20 ножівників (бандитів з ножами), але і їх вдавалося втихомирити. Шинкарі мене не раз просили провідувати їхні кнайпи і давати раду з тими заводіяками. Так що я і в них був на службі і платню отримував. Одного разу, увечері в суботу, коли всі мулики (мулярі) сходилися по роботі до кнайп, сталася гранда (сварка) в Кручених слупах. Дві зграї зійшлися докупи. Велике замішання, лайка, ще трохи – і буде не зла кампа (бійка). Шинкар до мене: „рятуй, пане!“. Але я з ними зовсім клопоту не мав, бо коли тільки в дверях з'явився і сказав: „Гей, віра (товариство)! Хочу мати пурядок! Отже, язда на вулицю і там штрикайте собі шлунки“! Так і сталося, з шинку їх як вітром здуло. А вже на вулиці двох Юзьків у крові лягло. Шинкар тільки голову пошкробав і напився зі мною пива. Та бранжа (голота) мене добре знала. Бо я завиграшки міг наставленого на мене ножа вибити. Раз на мене злодій з ножем пішов, я ножа йому вибив, кинув кельнерові, а злодія по писку відмастив і відпустив. Тому Мариноський та й інші з Янівського мене шанували, бо між собою вже ухвалили, щоб Ґроссові дорогу не переходити».
Мариноський мав успіх у бінь (дівчат), п'ять коханок водночас – то все ж таки щось важить. Він мав не менший авторитет від самого Ґросса, бо коли в шинку затівалася бійка, він теж втручався і викидав усіх на вулицю.
Раз я собі ввечір в шинку Ціммермана
Хтів-єм загуляти ду самого рана.
Коли мись-мо разом весело сиділи,
Аж нараз, хулєра! – капуся (стукача) уздріли.
Сидів він при столі і пив си гирбати.
Заволав Лоєвський: «Даймо йому в п’яти!»
Юзьку Мариноський за карк го хапає,
Кулачиськом лупить і ніц не питає.
Пан Петро Лямпіка палицею валить,
Аж та сі зламала. Дорш сифоном (кулаком) смалить.
Опівночі біні крику наробили:
«Прийшло п’єть бухачів – капуся забили!»
У війську довелося йому служити в уланах, але не міг довго витримати поза Львовом, дезертирував, повернувся на Ґродек та й пішов просто до шинку. Там, як розповідає легенда, знайшов його аґент Базюк з військового патролю і хотів його заарештовувати. При аґентові було ще чотири жовніри. Юзько саме цмулив пиво у кнайпі. Він зміряв поглядом жовнірів і сказав аґентові, якого добре знав:
– З паном піду, але тих піциків відішліть на постерунок, бо інакше мене ниньки не дістанете.
Аґент вдав, що відіслав жовнірів, Юзько вийшов, і тут його оточили. Цей арешт увічнений був в одній з найзнаменитіших балад:
Чому на Ґродку люд зібрався?
Чому на Ґродку такий ґвар?
Бо там провадять дезертира
Серед багнетів кільку пар.
Він єднак смієсі весело,
Хоч ланцюжки довкола рук,
Хоч го пильнуют наоколо
Дзядів, канарків цілий круг!
Зівсюд збираєсь людик львовський
І чути крик зі всіх сторін:
Дивітьсі: Юзьку Мариноський!
Та ж бо при яньцях (яньці – вояки) служить він!
На голові – уланське чако
До пуліцая крикнув: «Куш!
За ґалоп-зупку (дешева зупа) ти, жебраку,
Дванайцять літ при дзядах служ!
Я тутай служим гунурову,
До гарнізону йду однак,
А коли вийду – всмалю знову,
А ти гризи свій комісняк (чорний хліб).
Тиждень не було мя в касарні,
По кнайпах день і ніч я пив,
Сміявся з дзядів голуцярні (поліцейської голоти),
В страху ні хвилі я не жив.
Раз мя затримав лапаймуха:
«Стояти, Юзьку! То не сміх!»
Як дав йому я поза вуха,
То носом він зарився в сніг.
Та коли раз аж до світанку
Кіряв я бровар «Під Цапком»,
Зненацька впала там хатранка (облава),
Патруль військовий з ним разом.
Почув тут голос я Базюка:
«Нарешті, пташку, ти попав!» –
«З патролем взяти м'я не штука,
А ти би сам мене впіймав!
Хай за дезерцію скарають,
Нехай до цюпи поведуть,
Лиш до кошар не заганяють
Та лиш уланом не зовуть».
На гавптвахту із парадом
Ведуть, щоб вийшов з нього хміль,
За ним ідуть цілов громадов
Сто макабундів (батярів) звідусіль.
Арештували його на сім днів, але Мариноський витримав під арештом лише день. Наступного дня вискочив з другого поверху, ворота вивалив і зник.
А то якось у шинку «Під Барилкою» двоє аґентів заступило йому дорогу. Мариноський рушив просто на них. Один витягнув пістолета і гукнув грізним голосом:
– Стій, бо стріляю!
– Ну, то стріляй! – відказав флєгматично і, спокійно відіпхнувши аґентів, вийшов із шинку.
Частенько полюбляв робити різні ґеци. Зайде було до шинку, і зобачивши, що якийсь фраєр п'є пиво, міг йому з-під носа гальбу смикнути й одним духом вижльокати. Або грає компанія в білярд. Юзько лягає на білярдовий стіл і каже:
– Зачекайте троха, бо мене шось на сон хилить.
І ніхто не смів його рушити, доки не проспався.
У шинку часто сидів зазвичай з капелюхом, насунутим на очі, дивився в стіл і ні до кого не балакав. А як мав настрій, то умів і козака зі своєю бранжею засмалити. А ті, що з ним гуляли в шинку, могли зачіпати кожного, бо знали, що Мариноський їх захистить.
«Раз Тосько сказав своїй коханці „шмата“, – згадував його кумпель. – Мариноський це почув і зараз Тоська страшно скарав».
Мариноський сам не крав – найбільше, то міг пограбувати якогось злодія в бійці. Не співав, але любив, як співали в його товаристві.
Останню авантюру вичинив на Вульці (Сахарова). Прийшов до придорожньої кнайпи з п'ятьма кумплями, які його пізніше в бійці, за винятком одного, покинули. День був сльотавий. Мариноський був злий. Зачепив спочатку товариство з шести хлопів. Коли ті дізналися, що то Мариноський, всі втекли. Тоді він зайшов до покою, де сиділо десять хлопів, і накинувся на них з сифоном (кулаком), а коли й тих йому замало було, вибіг на вулицю і почав цілу кнайпу бомбардувати тяжким каміння. Суперники повтікали, а перш ніж з'явилася поліція, його вже не було. Втік у супроводі того одного, який його не покинув.
У кращі часи був би помстився тим, що його зрадили, бо мав звичай іти до бійки, як до бою. Два приятелі, один ліворуч, другий праворуч, мали завдання захищати його боки. А траплялося, що після чергової бійки можна було почути питання, яке заповідало бурю: «А хто то цофався (відступав) по моїй лівій?!»
Цікаво, що при всій свої поривчастості на початках ніколи ножа не вживав, всі проблеми вирішував кулаком. Але після того, як його кілька разів змайхрували (майхер – ніж), відібрали здоров'я у війську, а в поліції поламали ребра, то пізніше таки виймав ножа.
Як помер, ціле тіло мав покрите ранами так, що нутрощі було йому видно. Помер Юзько у тюремному шпиталі зовсім молодим – у віці 25 років. Поховали його на Янівському цвинтарі під хрестом №374-6 на ділянці, призначеній для злочинців. На хресті хтось із його приятелів чи коханок написав: «Ту спочиває Мариноський Йосиф. Помер 15.04.1908. Мир його душі».
Одна з останніх балад, які згадали про Юзька, – то «Баль у Кіжика», у кнайпі на Замарстинові.
А хто з вас ма теньґі (моцні) крижі,
Най не сидить сам в хавірі (в хаті)
І най з нами бровар кірить (пиво п'є),
За патик жене (за рогатку).
Бо там в кнайпі у Кіжика
Кляво цюхра шац (чудова) музика.
Як там кажда гадра фіка (дівка скаче),
Шпануй, бо є шо (стеж, бо є за чим).
Є там Юзя, є там Франя,
Панна Рузя, панна Маня,
Замарстинівська еліта,
Кужда єдна шац кубіта.
Є там Міньця та кравцьова (служниця в кравчині),
В неї манір сальоновий,
Косми пудля, вочи к'рови, (зачіска, як у пуделя, коров'ячі очі),
Дилікатний крок.
Ходе Антик си по салі,
Той, шо з Маньков сі міґдалі (б'ється),
Там батяри штаму (приязнь) мали,
Йде забава цілу ніч.
Тоську килішками дзвоне,
Юзьку шпіля на гармоні,
Антик з Маньков балак має
І ю в крижах обіймає.
Гуля польку Фелік кляво
І вихляє вліво, вправо,
Юзьку на гармоні гра –
Замарстинів бавися.
Антик Маньку взяв під боки
Тай фунясті (гонорові) ставить кроки,
Каруліна йде в танок,
Фільку скаче, як бичок.
Еліктрика буха з лидок,
Аранжуї Яську Бридик,
Вчора вийшов він з Бриґідок, (в'язниця на Городоцькій)
Відпочив собі.
Таньчи польку з фігурами,
Притоптуї обцасами,
Ріже музика шо страх –
Фіґу-фаґу рах-цях-цях.
Якиґсь лєґус (елєґант) підпальоний (збуджений),
Шо фрак спродав за курони
І жи трохи ма мамони (грошей),
Зара фуня (фраєра) гра.
Не роби, пан, жадні геци,
Бо по Юзька я полечу.
Як він пану дасть у плечі,
Нащо пану то?
Ходи тутка, пане Маїр (Маїр – скрипаль у Кіжика),
Заграй йому клявий штаїр (танець),
Йде ду танцю якісь фраїр,
Бо шустаки (дрібні гроші) ма.
Маїр взяв смик до кулака,
Бо му фраїр дав шустака,
А бимбеник бух, бух, бух,
Аж ми з того болить брух.
Юзьку свиснув, лямпа згасла,
А в лятарні (в ліхтарі) шиба трасла.
Баль сі розпочав. По хвилі
Комусь в морду засвітили.
Гей панове, гей увага,
Ту є кнайпа, не випада (не пасує)!
Антик си баюру хлипа (пиво п'є)
І по литках Маньку щипе (щипає).
Юзя вже сі підсміхуї,
Філько шось ду неї чуї,
Іно Міська не розчула
Ані Рузя, ані Юля.
Міську зна ті фідриґалки (хитрощі),
Лиш міня свої качалки (танцюристки),
Як навіжений гасає
Та й броваром запиває.
А пан Петро з Цетнерівки
Добравсі до пітнастівки (п'ятнадцятилітня панна)
І засовує засувки (тобто залицяється),
Панну в шийку цьмок!
Зубачила рузжальона
Ті амори рідна жона
І бух в писок корнішона (чоловік невисокого зросту),
Аж скрутивсі хлоп.
Шпануй, Юзьку, який скорий!
Злапай єго за бикори (волосся),
Но і закрути кендзьори (кучері),
Тай му вибий зуб.
Старий сплюнув кров і зуби
Не дарує свої губи
Та й бенц свої бабі в клуби –
Та на землю бух.
Гей хлупаки, гей увага,
Та ж ту кная (йде) фест ґрумада!
Щепку з Тоськом, два кіндракі (злодії),
Вчора власні вийшли з пакі (в'язниці).
Прийшов різник з Юзька Маньов
Та й шось каже про коханє,
А батяри вір, вар, вур (заговорили баки)
І різником кебзли (вдарили) в мур.
Зачинаєсь ґалюпада,
Антик з Маньков на то впада (попали),
Двох близняків від сусяда (сусіда),
Ну і шваґрів трох.
Хоць маліна (поліцай) є на залі,
Манька трима, Антик валі,
Юзьку Антка в морди бух –
Кулаки пускає в рух.
А на другий день «Вік Новий»
Пиши, жи трох безголових
Забрав возик ратунковий,
Замарстинів бависі.
Там за дрюком (за рогаткою) у Кіжика
Кляву цюхра шац музика,
Там дустані під ніс бика (палицю),
Хто не клявий єст.
28.11.2018