Не знаю, чим наразі можу віддячити полякам за все, що вони в ці дні для нас роблять. Хіба спробувати розповісти ще про кількох їхніх письменників, які з різних причин у нас не надто відомі. А шкода, бо серед не надто відомих іноді трапляються не гірші за відомих або й цілі – у своїх жанрах – гомери.
Втім, якщо наводити цитату дослівно, то в ній фігурує не підворіття, а вулиця: «Wiechowi, genialnemu humoryście, Homerowi warszawskiej ulicy i warszawskiego Jęzora z zachwytem dla Jego twórczości», – з таким дарчим написом отримав від Юліана Тувіма примірник «Польських квітів» Стефан Вєхецький, він же – автор незліченної кількості репортажів, фейлетонів і оповідань на прізвисько Вєх. Сам Вєх в автобіографії «П’яте через десяте», згадуючи злет своєї газетної кар’єри на початку 30-х років минулого століття, також зізнається, що незмінно черпав натхнення на вулиці, вступаючи в розмови з двірниками й сторожами чи підслуховуючи діалоги випадкових перехожих.
Окрім анекдотичного змісту, Вєха в тих діалогах і розмовах цікавив специфічний варшавський сленґ, міська «ґвара», якою він у підсумку так оволодів, що польські мовознавці дотепер використовують писане з малої літери слово «wiech» як синонім варшавської ґвари чи навіть усіх міських соціолектів загалом.
Цю багату на міцні вирази ґвару має, ясна річ, на увазі й Тувім, окреслюючи її не як «język», тобто мову, а як «jęzor», тобто язик: у прямому значенні – той, що в пащі у тварин, а в переносному – той, яким люди пискують і пліткують, махають і молотять, чешуть і теліпають. Інакше кажучи, йдеться таки про мову, яка в темряві варшавських підворіть існувала, звісно, й до Вєха, але завдяки йому – та ще й у художньо обробленому вигляді – засяяла при денному світлі на газетних шпальтах і книжкових сторінках.
Що цікаво: ні від народження, ні в дорослому житті – завжди в костюмі й краватці, завжди з бездоганними джентльменськими манерами – Стефан Вєхецький аж ніяк не належав до соціальних низів, для яких ґвара була природним і єдиним способом мовлення про все на світі. Навпаки: він походив із залюбленої в мистецтво заможної родини, закінчив класичну гімназію, замолоду зіграв десяток ролей на різних сценах, після чого якийсь час працював директором і художнім керівником фінансованого його батьком «Популярного Театру». Але, на моє читацьке щастя, неподалік того театру містився так званий Керцеляк – найбільший і найживописніший базар тодішньої Варшави, куди з усіх столичних районів і передмість стікалися власники яток і перекупки, фірмани і кишенькові злодії, пияки і хулігани, покупці і просто роззяви. Стікалися і перемішували там свої діалекти, жаргони й орфоепічні особливості. Вєх мало не щодня спостерігав за цим виром, виловлюючи з його рокотання необхідні для майбутньої творчості словечка, фрази і сам спосіб ґварного мислення. До речі, одна з найкращих його збірок малої прози – на знак подяки базарному людові – називається «Осінь на Керцеляку».
Трохи згодом другою школою варшавського «низового» мовлення стала для Вєха праця судового репортера. Роками готуючи для газет матеріали про всілякі дрібні справи, в процесі розгляду яких комічного спливало більше, ніж трагічного, він занотував стільки сімейно-побутових конфліктів, що міг до смерті не перейматися пошуками сюжетів. Як зауважив Ян Лехонь, «Вєх – безперечно недооцінений першокласний письменник, який зумів тисячу разів описати пиятики й мордобої – і щоразу інакше».
Знову ж зрозуміло, що підсудні та свідки на тих процесах «легурально» поповнювали сленґові запаси письменника, аж він сам обернувся зі споживача варшавської ґвари в її співтворця, який сміливо вигадував нові словоформи й звороти або надавав нового сенсу запозиченням з їдишу, німецької чи російської. Усі ті двірники й сторожі, фірмани і злодії, в яких ще недавно вчився Вєх, наприкінці 30-х масово читали його різножанрові тексти в газетах і засвоювали лексико-синтаксичні курйози, виголошені Теофілом Пєциком, Валерієм Вонтрубкою, шваґром Пекутощаком, коханою Ґенею та іншими «маленькими» вєхівськими персонажами з величезними лінгвістичними талантами. Тому-то «родовитий варшав’янин» Марек Гласко, в чиїх очах Вєх був не фейлетоністом, а найбільшим польським новелістом, зізнавався: «Є одна річ, якої я не розумію: чи Варшава розмовляє так, як пише Вєх, а чи Вєх пише так, як розмовляє Варшава?»
Деінде я вже колись писав про неможливість адекватно перекласти Вєха українською. Бо щоб його перекласти як слід, треба мати у своєму розпорядженні не бідніший за варшавську ґвару київський – саме київський, столичний – український сленґ. Хто не в курсі, тому важко повірити, але до Першої світової війни Варшава, яка понад століття входила до складу Російської імперії, була – принаймні на офіційному рівні – такою ж русифікованою, як Київ. Єжи Стемповський так згадує своє шкільне дитинство: «Офіційною мовою Варшави була російська. Суди, установи і школи не знали іншої мови. Навіть за межами школи учням не дозволялося розмовляти польською. Інспектор, несподівано вигулькнувши, кричав: «Вы опять жаргоните по-польски», – і записував прізвища».
Тільки, на відміну від нас, поляки не лише здобули незалежність, а й змогли її втримати, до чого Стефан Вєхецький долучився найдієвішим чином: щойно склавши в 1916 році матуральні іспити, він вступив до Першої бригади польських леґіонів під командуванням Юзефа Пілсудського, а в 1920-му як ад’ютант командира 2-го полку уланів узяв участь у польсько-більшовицькій війні та вирішальному «диві на Віслі», після якого банди Будьонного і Тухачевського дали нарешті Польщі спокій. Відтак Варшава миттєво дерусифікувалася – і в ній на основі народної мови передмість, поєднаної з численними соціолектами, розквітла та ж таки ґвара, яка – зокрема зусиллями Вєха – стала модною в літературно-мистецьких колах і світських салонах.
До 24 лютого виникнення в Києві повноцінного українського сленґу видавалося мені нереальним. Однак тепер – хтозна. Якщо ми – за прикладом поляків – виявимося здатні влаштувати росіянам «диво на Дніпрі», то, може, невдовзі їхня мова в «котомках» її носіїв вирушить із Києва слідом за їхнім кораблем, залишивши по собі хіба що кумедне вєхівське ошмаття на зразок «апять», «кругом» і «в п’яном відє». А тоді «корінні» кияни і «понаїхавші», цивільні й військові, трударі й бандити, бариги і футбольні фанати, діячі культури і проститутки – всі разом поступово сформують такий київський сленґ, яким не соромно буде перекласти бодай кілька томів Вєха. Я до того, звичайно, не доживу, але чому б не помріяти про те, в яких сприятливих умовах працюватимуть перекладачі прийдешніх поколінь?
06.06.2022