Є в українській мові дієслівна форма, яку класифікують чомусь виключно як наказ, не враховуючи її емоційного сенсу, її дієвості. Одна річ, скажімо, Франкове: «І голос сильний нам згори, як грім, гримить: «Лупайте сю скалу!..», інша річ – «Лупаймо!..» Той голос, що «згори» (зосторонь), – виразний наказ (імператив), а цей, хай з уст когось одного, – заклик, у римлян – «гортатив» (hortari – закликати, підбадьорювати), голос зсередини, голос громади, тих, «кому призначено скалу сесю розбить».
Не в усіх мовах є така містка, енергійна форма, що єднає нас із завзятими римлянами чи волелюбними еллінами: «Gaudeamus» – «Радіймо!», «Ponomen» – «Пиймо!» – із пісні (оди) старогрецького поета Алкея, автора «повстанських пісень» (stasiotika), заклик, що так зворушливо перегукується з нашою піснею: «Пиймо, браття, грай музико...»
Отож не в усіх мовах є він, такий стислий, емоційний заклик. Немає його і в російській мові. Спробуймо озвучити російською «радіймо» без допоміжних «давайте» чи «будем» – нічого не вийде («будем веселиться»). Нелегко перекласти відоме наше гасло «Своє любім, чуже шануймо», як і наші, наразі ще звичні, заклики: «Шануймося!», «Тримаймося!», загалом – «Будьмо!» («Будем!» якось не звучить, тож шукаємо інших варіантів).
Саме цією дієслівною формою мали б ми особливо дорожити, бо ж у ній, зауважмо ще раз, – наша історія, голос Козацької республіки, громади, віча, братства, голос народу: ми ж завжди стреміли до народовладдя, а «яке життя – така й мова» (Сенека). У мові – не лише душа, а й «дух, що тіло рве до бою». Кажуть, завдяки закличній, запальній пісні, що її склав Тіртей, спартанці свого часу перемогли сусідніх мессенян. Відчуваємо, як допомагають нам у боротьбі за нашу (та й світову) свободу козацькі, стрілецькі, повстанські пісні, які вони співзвучні сьогоднішнім бойовим настроям: «Роздуймо, браття, вогонь завзяття!», «Кріпім, кріпім серця!», «Заспіваймо пісню веселеньку...»
І ось цю форму, в якій наш дух, наш порив до свободи, хоч і пам’ятаємо Шевченкову засторогу «свого не цуратися», – таки втрачаємо, цураємось її. Навіть на найвищому державному рівні, при проголошенні Незалежності: «Будемо гідні тієї високої місії, будемо достойні!» (замість «Будьмо ж гідні... будьмо достойні!») – і в парламентські будні: «Давайте зробимо це наступним чином», «Давайте будемо розумними людьми». Слова українські, мова – російська, точніше, калька з російської («Давайте сделаем это следующим образом»). А мали б – стисло, українською: «Зробімо це так», «Будьмо ж розумними людьми». Вже й не «Рушаймо!» чи «Їдьмо!», «Ходімо!», а «Поїхали!», «Пішли!» («Поехали!», «Пошли!»). Втім, перераховувати ті карколомні «конструкції» з «давайте», «будем», «не будем» («Давайте не будемо забувати», замість: «не забуваймо») – зайве: вони – загальновживані, звучать уже в оригінальних і перекладних творах. Ось ці та й інші не притаманні нашій мові «новотвори» (про це, можливо, – згодом) входять в узус, а саме він, повірмо Горацієві, – норма мовлення (Usus norma loquendi). Усталене в мові вже не так легко виправити. Наше, рідне, якщо його не берегти, поступово ставатиме для нас незвичним, вишуканим, штучним, а далі й чужим.
Тож маємо запобігати такому узусу. У вивченні української мови потрібні акценти. І не лише теорія («Антисуржики»), а й дія. Потрібен перший край оборони нашої мови, адже боротьба за українськість в українській мові – теж «фронт». Необхідно одразу ж реагувати на найболючіші точки мови («Болів я болем слова нашого» – Г. Кочур). Скажімо, у «Збірниках конкурсних тестових завдань з української мови» під особливим наголосом мали б бути саме ті, найприкріші, що входять в узус, помилки, – інакше знову ж підемо горезвісною стежкою «зближення мов».
Гарна кінцівка для тих коротких міркувань щодо нашого заклику – поезія Сидора Воробкевича «Руська піснь», зіткана з дієслівних закликів, мовби для нинішнього дня писана. Ось її початок:
Задзвенімо разом, браття,
Піснь воскресну і нову,
І двигнімся, як той фенікс,
Позабудьмо долю злу!
Покажімо всій Європі,
Що ще сила й воля в нас,
Що ярмо вже розламалось
І настав вже луччий час;
Покажім, що в наших жилах
Не звелася руська кров,
Що за правду, поступ, волю
Кожний з нас на смерть готов!..
Тож, перемігши, – «двигнімся, як той фенікс», із вогню війни. Розбудуймо зруйновані міста, щоби втішався зір. Але не забуваймо й про рідну мову, при якій зростаємо, збагачуємось душею і міцніємо духом, утверджуємо свою українськість, свій зв’язок із нашою героїчною минувшиною. Не з тим, щоб відмежуватись від інших народів, а щоб являти в їхньому колі й свою самобутність, свої національні кольори – золотий лан над синявою мирного неба. Переймімося Кобзаревою вірою в те, що «Наша пісня, наша дума / Не вмре, не загине...» Переймімось – і якнайпильніше дбаймо про те, щоб жодна пляминка не затьмарила тієї слави, яку Шевченко бачив у нашій пісні, нашій думі, нашій мові: «От де, люде, наша слава, / Слава України!»
03.05.2022