Звір на даху

Дивно єси, адже на голову не крапало й у печері. І не у дверях справа – не у затриманні тепла в приміщенні. Здається, затишок утворює саме правильність форми. Ба навіть не суттєво, є то розбірна юрта, а чи житло фундаментальне, це все одно завше правильне коло або ж прямокутник, а не безформна пляма, завжди конус або ж куб, паралелепіпед натомість порожнини в череві землі.

 

 

До речі, оце щойно подумав – воно й супроти уфологів всіляких, які у всьому незвичному сліди позаземного розуму схильні добачати, за контраргумент може правити: бо єгипетські піраміди, це й собі піраміди – фігури з геометрії, науки про вимір земний.

 

Усе решта – деталі оздоблення. Властиво інтер’єр. Інтер’єр, який змінюється в залежности до опанування нових матеріялів та технологій, з огляду на моду, звичай а чи традицію, а иноді, можливо, й особистий смак власника, якщо він його має. Звісно, чимало залежить і від статків, і все ж таки існує й певна історична тенденція, й пишно-кручених меблів у стилістиці рококо не можна уявити собі за часів готики нехай би й у королівських покоях, а механічні годинники може й винайшли давніше, але в ширший обіг увійшли вони щойно за ранньомодерної доби.

 

А відтак й інтер’єр у його помешканні міг бути різним. У сенсі меблів, у пляні фіранок на вікнах, візерунку шпалер. Завжди незмінною, проте достоту як і правильність форми житла, була його наповненість культурою. У її вузькому, себто високому, а не фіранково-шпалерному розумінні.

 

Будинок стояв на розі – по-иншому, здається, не бувало – і дві стіни у кімнаті мали з того широкі, з виглядом на дві відповідно вулиці вікна. А уздовж инших – полиці з книжками. Сотні томів, більшість з яких прочитав, кілька десять улюблених міг цитувати напам’ять, сторінками, а навіть і в тих, що не любив або ж тільки-но гортав, знав добре, про що йдеться, орієнтувався.

 

Обернені назовні корінцями книжки й собі витворювали особливий, лишень у книжках закоханому зрозумілий уповні візерунок, а просто перед ними, на вільній смужці поличок, стояло й лежало іще чимало музейного начиння: солдатики і слоненятка, ікони й різьблені з сандалу бодхісатви, акулячий зуб, корал з Великого бар’єрного рифу, гільза від беретти й старі мамині окуляри.

 

Одна чи дві картини, ймовірно, висіли також на стінах – де-небудь понад дверима, а чи межи вікон, але значно більше стояло їх стосами на ребро попід поличками на підлозі. Властиво, ними було зайнято увесь простір попри стіни, окрім того місця, де розташувався іще й невеличкий письмовий стіл із настільною лямпою та кількома аркушами паперу із покресленими недописаними віршами. Дописані й видані були у книжках, не опубліковані – в шухлядах. Десь іще мала би бути колекція платівок, а може навіть скрипка у футлярі, а чи піаніно. А посеред кімнати – станок. Як правило, рідко коли порожній, із новим щоразу полотном у роботі. І пахло в приміщені фарбами, зрозуміло, розчинником. Адже чоловік той був художником.

 

Тому власне і вікна широкі, й вікна на південь. Можливо, південний схід а чи захід, а проте конче із часткою південности – аби світла багацько. Краєвид за вікном також змінювався – у взаємній залежности від розміру й типу будинку. Там могли бути вулиці мегаполісу поміж хмарочосів або ж тихі затишні вулички містечка з будинками у два-три поверхи й квітами на підвіконнях. А за вікном могло гудіти, себто й сигналити на тисячу голосів, вити сиренами поліції та швидкої – за вікном, і ген далеко та внизу, або ж стиха гуркотіти голубами й дзвеніти велосипедними сигналами. Усе це було так само з категорії деталей, цього разу зовнішніх, а незмінним із того, що приходило ззовні, було світло.

 

Багато сонячного світла – день. І чоловік, який є художником, працює.

 

Це може бути натюрморт, а може й пейзаж – алегорія, абстракція, реалізм. Мені ось, наприклад, імпресіонізм подобається – суто у пляні технічному, яко техніка. А втім, що би він не малював, у тій а чи в иншій мірі це завжди, як на мене, іще й автопортрет.

 

Иноді робота дається йому легко… Ні, не те – вона дається йому так, що й не встигає помітити, а чи було важко. Він просто пише, пише й зупиняється тільки тоді, коли роботу завершено. А бува, зробить кілька мазків і ніби у щось невидиме впирається. Тоді чоловік підводиться, відходить і дивиться на полотно (можливо, на дошку – як і всяка матерія, мінливим є й матеріял) зі сторони – з однієї точки, тоді за два кроки вбік. Ходить отак по хаті, око муляє. Або й взагалі усе облишить, дістане з полиці якийсь альманах і чогось там шукає.

 

Або сяде біля вікна й годує голубів. Він дуже любить природу. Усі її рештки, які залишилися в місті. Що й казати, він знає кожного з них особисто. Можна припустити навіть – дав кожному наймення.

 

Аж врешті знаходить. Чи то в альманасі, а чи з правильного ракурсу – сам любить казати, зрозуміло, що то голубині поради. І душа йому, а може й Дух Святий, усе чіткіше, усе виразніше й впізнаваніше проявляється, проступає ув образах…

 

Але той клятий таймер. Час до часу, із різним ступнем невчасности, а проте знову й знову він прокидається. І сигналить – на різні голоси, але кожного разу із тією непохитною, непідкупною невідворотністю, що на неї здатні тільки будильники. Знати б, де в нього кнопка вимкнення…

 

Мені й взагалі хотілося б вірити, що ніякого таймера не існує, що він робить це саме тоді, коли із Духом йому не ведеться. Звісно, його би то не виправдовувало, але, принаймні, у цьому би була закономірність, це би можна було пояснити.

 

Та річ, бачте, у тім, що це й тут промовляє в мені наша закоханість захланна в геометрії, в правильности форми – я шукаю за логікою. І саме вона й обумовлює таймер, свідчить на його користь. Адже мусить бути системність, статут, інструкція. А також присяга, субординація, наказ. Норма. Можливо навіть, сигнал пролунав тоді, коли чоловік іще не завершив роботи, саме в моменті натхнення, творчого піднесення, й подивився він у його бік незадоволено. А може й збунтувався – подумки бодай. Та разом із тим відчув – так йому здалося, – що домалювати вже все одно не вдасться. Й усе одно підвівся.

 

У тому куті кімнати, де сходяться глухі стіни, вгору здіймаються сходи. Можливо прямо, можливо звивисто, за гвинтовим принципом, але неминуче на дах. Дах є пласким – не слизько стояти, й там завжди гарно – і коли сонячно, і коли зоряно. Ба навіть і тоді, коли дощ, теж гарно. А ще там базується – розчепірилась – пускова установка. Ракетна. Із якою-небудь назвою поетичною. Вони завше мають назву або поетичну, або ж дурнувату, але ніколи не доречну.

 

І таймер, либонь, невипадково спрацював – була у тім якась своя доцільність, необхідність. Наприклад, на залізничному двірці у Краматорську зібралися для евакуації біженці.

 

Або ж не в Краматорську – назва Краматорська й собі щораз инша: Лондон, Дрезден (він же Гамбург), Герніка і Нью-Йорк, Хатинь а чи Катинь, Хіросіма (й Нагасакі, а перед тим іще Токіо) й Мі Лай (нехай пробачать мені в’єти, коли неправильно, але й з Сонг Мі там якась плутанина), або ж котрась з численних Гут на Волині, у Галичині, на Підляшші…

 

Незмінним є запуск, постріл.

 

А також кінець історії. Бо це я був спершу подумав, що запуском воно й завершиться, аж потім, наприкінці, зрозумів, що ні. Инша річ, для деталізації закінчення потрібна балістична експертиза – потрібно знати напевне, до якого саме типу належала ракета, якою є швидкість польоту, дальність ураження цілі й т.ин.

 

А от чого знати не конче – це точність. Бо кожного разу вона повертається і влучає просто у майстерню.

 

 

26.04.2022