У майбутнє – тобто у те, що має бути. А має бути Світло. Бо ж мовлене було світотворче й людинотворче Слово: «Нехай буде світло!» Світло, що взяло гору над безформним первісним хаосом. Світло не лише те, що від сонця, а й те, що у Слові, отже, й в душі. Світло, з яким людина стає людиною, протистоїть темряві, яка – проти людськості. Сьогодні, у дні війни, те протистояння вирішальне. Чітко розмежовані – добро і зло, правда і неправда, любов і ненависть, віра і безвір’я. А Віра – високе поняття: воно – поряд із Мудрістю (Софією), Надією, Любов’ю.
Був це Страсний тиждень, четвер 2006 року. У залі Франкового університету у Львові відбувалася зустріч із корінною британкою, перекладачкою творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки – Вірою Річ, якій на той час виповнилось сімдесят (склалося так, що іншої можливості для зустрічі не було). З радістю прийняла подарунок – українську вишиванку, яку одразу й вдягнула. Говорила англійською, але в ту хвилину, зворушена до сліз, мовила українською: «Я люблю Україну»...
Забриніла сльоза й у присутніх, бо що може зворушити більше, аніж любов, яка не відає кордонів, щира людська любов?.. Що є прекрасніше, аніж єдність у розмаїтті, єдність, в основі якої – глибока людяність, почуття братерства в «народів вольних колі»?.. Що є страшніше, аніж ненависть до народу, божевільне прагнення зітерти з лиця землі й саму його назву?.. «Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу...» – за тихим голосом дорогої гості мимоволі почулись і Шевченкові слова, а далі – й Патрона університету: «Україно, моя сердечна нене!» Пригадалися, почулися, бо був Страсний тиждень… Сліди страдницької долі, життєвої втоми на обличчях Кобзаря і Каменяра...
«Своє любім, чуже шануймо!» Таке гасло побутувало в нас у часи визвольних змагань і національного пробудження (відлуння Шевченкового: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь»). Національного, тобто народного: «народ» – прямий відповідник (можливо, й калька) латинського «natio». Народ у справжньому розумінні слова не живе у «найганебнішому з усіх рабств – добровільному» (Сенека). Важко з людини, що «лише за назвою людина» (Ціцерон), стати справжньою людиною, яка плекає у собі людські цінності, та ще важче з населення – стати народом, до якого з повним правом можна стосувати вислів: «Vox populi – vox Dei» (Голос народу – голос Бога). Через любов до свого – стежка до пошани «чужого» (у Шевченковому розумінні слова), а далі, як у Віри Річ, – до любові.
Тоді ж, у Франковому університеті, згадалися видатні постаті, просвітителі, які любили Україну, вірили в неї, пророкували їй щасливе майбутнє, як, наприклад, – німецький мислитель Йоганн-Готфрід Гердер: «Україна стане новою Грецією: прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист, родюча земля колись прокинуться... постане культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного Моря, а звідти на весь світ»...
До цієї світлої візії долучався, здавалось, голос Маркіяна Шашкевича, із «Веснівки» (Цвітка дрібная – благає Весну): «Нене рідная! / Вволи ми волю – / Дай мені долю, / Щоб я зацвіла, / Весь луг скрасила, / Щоби я була, / Як сонце ясна, / Як зоря красна, /Щоби-м згорнула / Весь світ до себе!» Не зброєю – любов’ю, красою, культурою... А це вже Степан Руданський («До дуба»): «І ввесь світ обдивись, і усе розпізнай, / І що доброго є, ти у себе впивай»... Ми ніколи не відгороджували себе залізною завісою від світу й завжди тяглися до добра.
«Радій!» («Радійте!») – таким було вітання у давніх греків. «Справжня радість – річ поважна» – наголошував Сенека, а далі – «філософ серця» Сковорода, чиє вчення, кожне його слово спрямоване проти темряви, споживацтва, бездуховності. Великодня радість – поважна, бо ж мова про Світло у найглибшому його сенсі, про Світло Господнього Воскресіння. Вітаючись радісним «Христос Воскрес!» – вірмо у те Світло, у нашу перемогу, у те, що неодмінно має бути.
18.04.2022