З полиць улюбленої бабусиної етажерки понуро зиркають навсібіч книги, які я мала прочитати ще до війни. Сховалися у тісних обіймах позичені в подруги, бібліотечні і куплені в арсенально-форумних мирних часах...
В очікуванні знайомства лежить і товстенький том філософа Алена Бадью. До «Століття» мимохідь простягається рука лише тепер, бо чомусь агонічний голос минулого віку так протяжно і болісно резонує з тим, свідками чого ми стали нині. Й оте «нині», розпочате 24 лютого, ніяк не «вимикається» зі сердець, голів, екранів телевізорів, радійних частот. Є війна і є ми(р). І ми, здається, всупереч усьому, стали трохи ліпші, ніж були, якісь наче гіпергуманістичні, бо гіперчуттєві до всього і всіх, гіпервідповідальні за все і всіх, й за себе зокрема. І за кожну позичену книгу «на кілька днів», записану у бібліотечний формуляр чи довірену кимось під «чесне слово». Бо не знаєш, коли зможеш вчасно її віддати, бо саме поняття «вчасно» таке ж розпливчасте й безформне як «завтра» чи «післязавтра». Як «дорога», яка може розламатися навпіл на до і після, як «дім», якого може одної секунди не стати, як «життя», яке здатне спинитися на півслові пострілом чи вибухом.
Читаючи у Бадью про ХХ століття, яке прокляли як століття тоталітарного терору, утопічних злочинних ідеологій, втрачених (а)бо знищених ілюзій, геноцидів й голоду, переслідувань і депортацій, збройних конфліктів, терористичних актів й авторитарних політик, навряд чи в когось виникне бажання сісти в машину часу й опинитися там, «ввірватися» в період міжвоєння, чи мати нещастя потрапити в якесь гетто в часи Голокосту. Бо століття аванґардів й футуризмів потерпало від кровопролить, мистецтво стигмувала диктатура, щодення захлиналося від штучності і псевдодемократії. Ален Бадью показує сторіччя зсередини, даючи йому можливість виговоритися голосами тогочасних інфлюенсерів – політиків, науковців, мислителів, митців, яких виплекало пекельне століття, які рятувалися-як-могли в казані утопій та ідеологій, блукаючи між замкнутих кіл політик реваншизму й абсолютизму. Тут під однією обкладинкою Брехт і Бретон, Целан і Мандельштам, Песоа і Піранделло, Фройд і Лакан, Сартр і Фуко, Малевич і Сталін, Ваґнер і Гітлер… Як зауважує Бадью, це століття апокаліптичних подій, концтаборів, газових камер, катувань, крематоріїв тощо, тому «єдина категорія, здатна передати їхню цілість, є категорія злочину». Це століття злочинних політик, що стали трагедіями.
Не буду переповідати всього того, про що рефлексує Бадью у своїй праці, даючи чимало відповідей на ті питання, які постали перед нами наприкінці лютого 2022, у ХХІ столітті, що мало би стати хронотопним покаянням і осмисленням попереднього століття Злочину. У післямові, яку автор називає символічно «Спільне зникнення Людини і Бога», натрапляємо на фразу, що пояснює все те, від чого людство потерпало і потерпає – «політичне бажання надлюдинності (або людини нового типу, або радикальної емансипації) породжувало лише нелюдинне». Культ надлюдини, яка бере на себе чин порятунку/звільнення/переміни чи звершення чогось в системі ідеологічного місіонерства, завжди веде до кризи й деструкції, до злочину. Осквернене приміряння ролі Бога-вершителя зазнає фіаско, адже нікому й за жодних обставин ще не вдалося виграти бій з божественним началом, граючи за своїми агресивними законами, використовуючи насильницькі методи.
Ми стали особливо крихкими. Ми почали молитися дуже щиро і дуже часто. Ми боїмося того, що одного вечора чи ранку може безслідно зникнути те, у що ми так спрагло віримо, без чого і Кого нема нас самих. По телевізору нам поетично розповідають, що наш Бог носить форму воїнів ЗСУ. В новинах сказали, що навіть атеїсти почали брати в руки молитовники. А бігборди великих міст замість побажань рускім кораблям відтепер прикрашають цитатами з Біблії. Припинивши відчайдушні благання НАТО про закрите небо, ми просимо невинні душі малих янголят, вбитих війною, своїми рученятами зробити рятівний купол над українською землею. А ще ми перебуваємо в періоді Великого Посту, безпосередньо виявляючи акт сердечного милосердя тим, хто цього потребує. Ми готуємося до Воскресіння Христового і до Воскресіння нашої країни. А навколо весна, і це теж додає нам сили й відваги. Начитавшись Ремарка й Гемінгвея, ми готові не кидати зброї, а боронити землю, на якій стоїмо, у якій спочивають останки наших предків. Інспіровані Шевченком і Стусом, ми вже нічого не боїмося.
У романі словенського письменника Ґорана Войновича «Югославія, моя батьківщина» (2012, укр. пер. К. Калитко, 2020) розповідається про Югославську війну, про дітей війни, про те, що носитимеш в пам’яті після всього того…, і про те, (я)кими були насправді ті, поруч яких ти ріс, яких ти, здається, колись любив. Не можу пояснити взірцево чітко, чому я згадала саме про цю книжку. Може, тому, що кожне покоління змушене мати на собі тавро війни – «якоїсь», «такої», «найстрашнішої» і «останньої» (sic!). Фрази «ніколи більше» і «ніколи знову» загубилися між пелюстками розквітлих пластиково-тканинних маківок-брошок, почеплених на піджаки у травневі дні. Бо знову, бо більше, бо жахливіше всоте і тисячоразово смертельніше, ніж у ХХ столітті.
На полицях улюбленої бабусиної етажерки несміливо вдивляється у мене маленький «Роман про батьківщину» (2006) Дзвінки Матіяш. Книжка, яку хочеться перечитувати, яка набуває тепер для мене нового звучання, а текст – нових, ще правдивіших кольорів та відтінків. Без романтичного зовнішнього урапатріотизму, зате з внутрішнім підшкірним (і божественним) теплом до всього рідного:
«батьківщина – це там, де ми народжуємось, і де буваємо довго, іноді коротко, це дороги, якими ходимо, дороги, якими тікаємо і вже ніколи не повертаємося. батьківщина – це там, де нас може й не бути. там, де нас уже немає. там, де хотілось би померти […]
батьківщина – це коли у домі двері не замикають; я приходжу і мені не треба шукати ключа, я переступаю поріг і заплющую очі, бо пахне так, як пахло завжди, запахи не міняються, вони не старіють так, як люди […] мені хочеться писати про ці місця, де ми є, і де нас немає, місця, які нам сняться, і ці сни тягнуться з ночі в ніч, наповнюючи наші дні очікуванням наступного сюжету, місця, які нам пам’ятаються, які нас наповнюють і які ми перевозимо із собою, які до нас приростають, які нам болять, які не можна відірвати від себе, бо вони відриваються тільки разом зі шкірою».
Так багато недочитаних і непрочитаних книжок. Думаю, не тільки на моїх полицях у бабусиній етажерці. І книги – це теж зброя, міркую. Тільки така, лагідна і тиха. І нею можна рятувати(ся) (а не вбивати!), захищати(ся) (а не чинити напади!). Нею можна відвойовувати голови і серця. Кожного дня і кожного століття. Бо, як зазначає Д. Матіяш, «можна людей рятувати книжками хоча такі книжки дуже рідко пишуться але це дуже щедрий дар мені дивно що я навіть наважуюся про це думати але просто знаєш Господи люди повинні рятувати одні одних можна це робити тим що ми говоримо тим що ми пишемо навіть тим що ми думаємо хоча тільки від Тебе залежить чи щось із цього вийде».
15.04.2022