Маґдалена Важеха － акторка театру і кіно, випускниця Варшавської державної вищої театральної школи імені Александра Зельмеровіча. З 1997 року працює в Національному театрі у Варшаві (Teatr Narodowy). В її численному театральному репертуарі ролі у двох постановках Еймунтаса Някрошюса, одна з яких була останньою у його житті. Співпрацює з київським музичним гуртом «Древо» та закохана у спів. Про це та про інше вона говорила із Анастасією Канарською в Королівських Лазеньках у Варшаві, коли вже, на щастя, могли там зустрітися вільно.
Пані Магдалено, чи часи, в яких ми тепер всі живемо, впливають на Ваше сприйняття театру, яким він має бути, чи є туга за таким простим, акторським театром, не захованим під шарами сучасних технологій?
Щиро скажу, що до мене театр онлайн не промовляє. Можливо є люди, котрим цей скляний екран не заважає і не псує враження. Є театри, які мають можливості створення професійних теле-, кіноверсій вистав, й це дає шанс побачити високоякісні записи з чудовим звуком. З іншого боку, є такі сурогатні пропозиції, які просто знеохочують глядача.
Є театрали, які дивляться записи вистав з різних причин. Часом, це не через пандемію, а тому що ця вистава грається десь на краю світу. Пандемія залишила нас без вибору й, на жаль, переважно ніхто не був до цього готовим. Не було відповідної техніки, аби результати задовольняли очікування. Відео «Дзядів» Еймунтаса Някрошюса (в Національному театрі у Варшаві) було записане раніше, але воно теж не є ідеальним. Хоч дає якесь уявлення про виставу. Але нема духу театру, обміну енергіями між акторами та глядачем. А саме це, на мою думку, є театром.
Я би сказала, що репетиційний процес онлайн в Національному театрі теж не виправдав себе, бо до того часу відбувся вже розбір тексту й просто бачити колег у «віконечку» було недостатньо. Це скоріше мало ефект взаємопідтримки, що ми є і не забуваємо один одного. З цією проблемою зіткнувся не лише наш колектив, а й усі театри. Всі солідаризувалися, як могли.
Але ми усі потрохи вчимось жити в цій ситуації. Чи є сподівання, що все повернеться до попередньої «нормальності», в іншому випадку, чи існує якийсь план Б?
Плану Б нема. В середині травня повернулися на малу сцену (Studio) й відбулись вистави із наполовину заповненим залом. Та свідомість того, що глядач сидить в масках, дещо наче загіпнотизований цією ситуацією, з острахом ненароком не кашлянути, не є найприємнішим досвідом. Тим не менше, це добре, що хоч так театри могли повернутись. Сподіваюся, що любов до театру тих, хто почувався нездорово, не переважала над тверезим розумом і вони залишались вдома.
З іншого боку: театр та кіно. Що для Вас є любов’ю номер 1 (підозрюю, що театр)? Чи не виникає враження, що кіно опинилось у кращій ситуації, адже нема проблеми з особливими умовами у глядацькому залі, обмеженнями… на тому рівні, бо процес творення відбувається без глядача?
Під час навчання моєю спеціалізацією було театральне мистецтво, яке і є моїм головним професійним заняттям, але я би злукавила, якби сказала, що це лише мій вибір. Я працюю в театрі, бо там є для мене праця. Але усі мої кінороботи були для мене позитивним досвідом (серед кіноробіт Маґдалени Важехи ролі у «Післяобразах» Анджея Вайди, «Вогнем і мечем» Єжи Гоффмана, «Серці на долоні» Кшиштофа Зануссі – А.К.). Мені здається, що коли кіно поставало, то могло конкурувати з театром, а зараз це зовсім окремі, різні способи існування. Театральна дійсність й сприйняття живого глядача не можуть порівнюватись із навіть найбільш реалістичним кіноматеріалом. Це － різні матерії. Кіно задовольняє цілком інші мої потреби, хоч це також пов'язане з емоціями. В обидвох грають актори й розповідають історію, але засоби висловлення є різними.
Сьогодні в театрі часто використовують відеопроекції, не завжди це потрібно. Мене особисто це не переконує. На мою думку, якщо актор є харизматичним, а я знаю таких, він не потребує жодних крупних планів відео для посилення ефекту. Глядач напружує зір та слух і це більше допомагає передачі емоцій. Кожен шукає свого засобу вираження, бо, як відомо, кожен режисер в більшості розповідає про себе.
І кожен бачить себе…
Так. «Звідки він знав про мене?» У цьому цінність, коли можемо ототожнюватися з героями, перевтілюватися й бачити це, як свою історію.
Знаю, що 1998 році Ви вперше зіграли у «Шлюбі» Вітольда Ґомбровича, а через 20 років повернулись до цього матеріалу в іншій постановці. Єжи Ґжеґожевський та Еймунтас Някрошюс, Катажина (Мати і Королева) та Епископ Пандульф. Чи не лячно було двічі входити в ту саму ріку? Яка різниця між цими роботами?
Добре запитання. Чи було лячно? Здавалося б, чому. Якби той «Шлюб» 20-річної давності було однією з численних вистав, але була це виняткова постановка. Тому складно вийти з полону тих спогадів. Практично весь текст знаю напам’ять. Хочеться виправити, коли хтось із колег щось не так говорить. Але це було надзвичайно цікавим досвідом. В тамтому «Шлюбі» я грала маму і, коли мене режисер спитав, чи я знаю, кого я буду грати, я відповіла, що очевидно, що Маньку. Я була вражена, коли почула його відповідь, але Єжи Ґжеґожевський був моїм улюбленим режисером й тому треба було довіритись. Я повірила і це була фантачна ідея, яка полягала в тому, що батьки не були реальними, а поставали в уяві головного героя Генрика, де вони були значно молодшими. Це дуже добре спрацювало на Ґомбровича.
В Еймунтаса Някрошюса була інша цікава ситуація. Я не знала, що буду грати Єпископа, але між репетиціями щось трапилось і акторка, котра мала грати Маньку, зупинила роботу і це місце стало вакантним. В результаті Данута Стенка зіграла Маню в поєднанні з Матір’ю. Але я також пропонувала свою кандидатуру. Не отримала тієї ролі, але поділилась ідеєю, що цікаво було б, якби я грала Маньку в особі цього Єпископа Пандульфа, в такому контексті, що всі герої в якомусь сенсі є раненими війною, трагедіями, досвідом, болем… і та Манька після усього пережитого настільки замкнулася в собі, що перетворилась в щось схоже на монахиню. Суспільство приймає її такою, але водночас не звертає на неї уваги. Вона живе, терпить, але є десь поза ними. Він сказав мені: грай. Цього нема ніде офіційно задокументовано, але я граю Маньку-Пандульфа. Нікому з рецензентів це не прийшло до голови. А ми маємо свою таємницю з Някрошюсом.
Зараз це якось особливо звучить.
Власне. Я мала з Някрошюсом добру співпрацю, хоча початки були складними. Ми обидвоє були доволі впевнені у своїх переконаннях. В «Дзядах» Адама Міцкевича, які Еймунтас Някрошюс поставив у 2016 році, це особливо відчувалося. Потім був «Шлюб» Вітольда Ґомбровича в 2018-му і планувалась ще постановка «Короля Ліра» Вільяма Шекспіра. Робота з цим режисером була особливою пригодою і дуже шкода, що вона вже ніколи не зможе знову повторитись.
Після смерті Єжи Ґжеґожевського та багатьох років певної засухи в роботі такого високомистецького штибу, Еймунтас Някрошюс виявився таким діамантом, які засвітив дуже сильно. Прокинув у мені такі потреби, які вже десь починали засинати в очікуванні. Коли ти маєш великий досвід роботи з митцем і він доволі раптово відходить, то потім залишається величезна пустка, якщо актор не має можливості працювати з кимось зі схожим світоглядом. Някрошюс освітив для мене той морок, який залишився з відходом Ґжеґожевського. Хоч було нелегко, можливо тому, що я була відданою своєму режисеру і я починала на спротиві, не могла відразу довіритись.
Вони були зовсім різними. Єжи Ґжеґожевський був наче людина з міжвоєнного двадцятиліття, його манера, мова. Мав чудове почуття гумору, любив своїх акторів, був ревнивим до співпраці з іншими, тому я впродовж 15 років зберігала йому творчу вірність й потім було складно повірити іншому режисеру. Але в результаті в нас таки склалась чудова співпраця з Еймунтасом Някрошюсом. Ці два «Шлюби» були абсолютно різними, лише почуття гумору присутнє в обох. Мала сцена і велика. Можливо, суворість сценографії та костюмів їх єднає. І музика, – в обидвох прекрасні композитори.
Я, боронь Боже, не можу говорити про співавсторство з Някрошюсом чи Ґжеґожевським у прямому значенні цього слова, але спільний світогляд, існування в тому самому просторі, розуміння його, навіть в моменти, коли його не розумієш, то це таке сильне відчуття, така віра, прийняття.
Я обожнюю театр форми. Някрошюс був до нестями точним. Я це безмежно ціную і те, коли мені вдається стрибнути на схожий рівень відчуття з режисером. Часом це вдається. З таким режисером, як Еймунтас Някрошюс складно щось своє пропонувати, але якщо бути достатньо гнучким, то в межах того, що він просить, є можливість співтворити.
Для певних сцен він мав вже наперед все розкладене в голові й, це відчувалось, що в його уяві це вже існувало давно і він знав достеменно, як це має бути. А деякі поставали в репетиційному процесі. Як усі великі режисери, він міг не приймати пропозицію, але не відкидав її апріорі. Ґжеґожевський, наприклад, провокував імпровізацію, але рідко її приймав, кажучи, що це надто добре, але мусив зжитися з тією ідеєю та пропустити її через власну уяву.
Тут неспівмірні величини часу співпраці, адже з Ґжеґожевським я працювала впродовж 15 років, а з Някрошюсом по 3 місяці над двома виставами. З «Дзядів» у «Шлюб» він взяв багато акторів. Думаю, для такого творця важливо мати своїх акторів-однодумців. Він був вимогливим. Міг вжити міцне словечко. Не мав часу бавитись.
А розкажіть ще про співпрацю з київським «Древом», як виникла, що найважливіше в ній для Вас?
Я потрапила на вокальні майстер-класи з білого співу і там повністю захопилась, відкрила себе через пісню. Це було відкриттям. Щось зовсім нове, яке показало мені мої можливості. Я походжу з Білостоку, родина не має українського коріння, але завжди відчувала той вітер зі Сходу. Ми потоваришували з музиканами з «Древа» і з того потім народилась програма «Українність» з народними піснями, українською та польською поезією. Це був довгий, але цінний процес роботи.
Ваш сольний речиталь « Примхи заспокоєні » ("Kaprysy zaspokojone") є певною мірою моновиставою. Чи цікаво би було рушити більше в цьому напрямку? У Львові працює талановита акторка Лідія Данильчук, яка творить переважно в монодраматичних формах. Маєте щось спільного в акторській органіці. Навіть собі уявила, що могла би бути цікава співпраця.
Звісно, що речиталь є також моновиставою, але мене спокушає ідея комедійного драматургічного тексту. Наразі не знайшла ще відповідного для себе матеріалу.
Розмовляла Анастасія Канарська
Фото: Анастасія Канарська
12.08.2020