Війна триває і на фактичному полі бою, і на економічному, і на культурному також. Українські митці в усьому світі масово протестують проти війни і, здавалось би, ситуація очевидна – нас має підтримувати більшість, проте світова риторика поступово змінюється в бік толерантності і співчуття до «жертв режиму» в Росії. Чи може в українців змінитися фокус від ненависті, котра так лякає європейців, до ігнорування російської культури і побудови самодостатнього яскравого бренду українського мистецтва?
В українських музикантів за кордоном завжди була одна проблема: нас із труднощами відокремлювали від російських. І подекуди бувало так, що ми через байдужість самі й причинялися до такого єднання з дружнім народом. В українських музикантів, котрі прагнули робити світову кар’єру і виїжджали за кордон на навчання, зазвичай було два шляхи: перший – менш поширений, та більш незалежний – коли ти знав іноземну мову, мав вихід на якусь «зірку» і завдяки власній наполегливості по цеглинках здобував знання, визнання і престижне місце праці. І другий – для лінивіших – за посередництвом російськомовного педагога вихідця з СРСР, який допомагав тобі за кордоном «з усім». Таке узагальнення без сумніву потребує роз’яснення.
Трохи історії. Чимало століть тому, ще з часів Бортнянського/Березовського/Веделя, кращі таланти України висилалися до «справжніх» шкіл в столицю імперії Пєтєрбург і виступали перед «істинними» поціновувачами мистецтва, наші ж школи примусово тримали на провінційному рівні. Із часом така ситуація не змінилася, і російська культура збирала вершки наших яскравих і працьовитих талантів, присвоюючи їх собі. За радянського часу це було особливо зручним, бо ні Ріхтер, ні Ойстрах, ні інші знамениті музиканти не мали національності, а «радянський» практично дорівнювало «російський/московський». Таким чином світ дізнався про «знамєнітую рускую школу», основними постачальниками якої насправді були українці. Після розвалу Союзу багато артистів і педагогів виїхало з колишнього СРСР, гордо несучи в світ клеймо-бренд «рускай школи». Переважно це були колосально стабільні і незворушні люди, котрі свого часу витримали ряд тортур над своєю особистістю, а тепер самі працювали в такий же спосіб: встоїш, якщо будуть тебе ламати, принижувати, знущатися – буде з тебе артист. Не зможеш, – тут слабаки не потрібні. Формула нічого не нагадує? На таких же засадах були побудовані спорт, балет і всі інші презентативні галузі в СРСР.
Так от у цих «звірів» музичного мистецтва стала вдаватися непогана колаборація із російськими бізнесменами й олігархами: створюючи фонди підтримки культури, вигравали обидві сторони – артисти й агенти на дуже високому рівні промували російське мистецтво, відбувалися масштабні фестивалі, надавалася інституційна підтримка й інструментальне забезпечення, виплачувалися високі гонорари для артистів та відбувалися фешенебельні прийоми для закритих клубів консолідованих європейців. І це були дуже незначні витрати, бо олігархи натомість отримували змогу відмивання і перекачування колосальних сум грошей. За такою формулою роками вдавалося підминати під себе сотні університетів, театрів, фестивалів, конкурсів і резиденцій. До часу Х.
У перші дні війни чимало інституцій оголосили, що підтримують Україну, вважають Путіна вбивцею і категорично відмовляються співпрацювати із російськими музикантами: скасовують концерти, тури, участь в спектаклях тощо. Таке могли дозволити собі власне ті не чисельні, де російський капітал не був присутній. Голосно заявив про скасування співпраці з російськими музикантами канадський посередник Vancuver recital society, котрий скасував концерти усіх російських артистів, які публічно не осудили політику путінського режиму. Схожу позицію займають і в інших країнах: Польщі, Іспанії, Англії, де скасовують гастролі російських театрів, опер і балетів.
Очікувано, здійнялася величезна хвиля протестів. Спочатку самими росіянами, мовляв, ми не підтримували політику Путіна, ми проти режиму, і взагалі давно виїхали з країни, чому ми повинні страждати за гріхи інших? – «Ми за мир!». І для нас ці гасла, звісно ж, порожні, і на кожне з них ми дамо по 5 контраргументів, проте для вразливих поціновувачів музики з країн західного світу (власне тих, зачарованих «зафондованою» культурою) такі подриґи були сприйняті цілком серйозно і вони масово кинулись захищати «бідолашних» росіян. Стипендії, які початково були оголошені для українських студентів, стали надавати і росіянам, і білорусам, як жертвам режиму, а нам почали пропонувати участь в спільних конференціях і виступах, – видно європейців осінила геніальна думка помирити нас!...
Останніми роками в передових європейських настроях відслідковулася скрайня толерантність і вдаване співпереживання: «Ми глибоко стурбовані! Проте радикальних кроків поки що робити не будемо. Усі сторони конфлікту мають право бути почутими і треба глибинно дослідити ситуацію». Так-так, бла-бла-бла, – ми такі слова вже 8 років чуємо. Та важливим є ще зробити крок вбік, для прояснення ситуації із цим романтизованим образом «руского ваньки», якому так симпатизують у західному світі. З одного боку, росіянина дуже бояться, бо він непередбачуваний, агресивний і безпардонний (водка-балалайка-мєдвєдь), а з другого, абсолютно захоплюються, бо ось він вже трохи п’яний і втишений сидить в тяжкій задумі, в руці в нього томик Достоєвського, він слухає Рахманінова з безнадійно високопарним поглядом – таки собі «умірающій лєбєдь». І власне цей мікс – дика суміш виклику та інтриги для толерантного знудженого європейця.
Так от, всі ці співчуття до росіян дуже перегукуються із модним в останньому часі позиціонуванням відсепарованості мистецтва під назвою «музика поза політикою». У своїй суті воно граничить з адекватністю, бо митець не є упослідженим чи розумово відсталим елементом суспільства! Якщо ти бачиш несправедливість, то реагувати на неї є проявом людськості і гуманізму, особливо в такий критичний час. А ховаючи голову в пісок, удавати самозаглиблену творчу особистість є ознакою лицемірного боягузтва і малодушності. А ще – спробою пристосуванства в бажанні не випасти з обойми і про всяк випадок не наробити собі клопотів, бо ж від незнання можна влипнути і примкнути «не до тих», втративши шмат російськофільської публіки. Проте, як тепер, скажімо, зможе пояснити своїй зраненій Батьківшині успішний диригент Кирило Карабиць напрочуд тісну співпрацю із Російським національним оркестром у Москві? Утім, як кажуть поляки Jeśli nie wiadomo o co chodzi - chodzi o pieniądze! Але ж ці гроші – криваві!
Диригент Кирило із російськими оркестрантами у Москві.
Поляки менш співчутливі до «добрих рускіх». Конкретну позицію озвучили в Краківській філармонії, в Teatrze Wielkim в Варшаві та інших інституціях, де на певний час усувають з репертуару твори російських композиторів. Це сміливий крок! Радикальну позицію щодо недопущення конкурсантів-росіян оголосили Дублінський міжнародний фортепіанний конкурс і конкурс Honens в Канаді, щоправда, опісля на них обрушилась лавина хейту. У відповідь на це Всесвітня федерація міжнародних музичних конкурсів видала директиву, що на УСІ конкурси, які є в складі федерації, діє єдине правило: приймати конкурсантів без огляду на національність, релігію чи політичну позицію, бо, знову ж таки, культура – поза політикою (питання, чи виключать вищезгадані конкурси із лав федерації, залишається відкритим). Але цілком зрозумілим стає, хто спонсорує федерацію і хто натиснув на них для виголошення подібної заяви… Звісно, музика зовсім поза політикою!
Світ усе ще вірить, що все залишиться по-старому. Вони, далекі і благословенні в своїх віллах, хочуть погодити наші культури, тоді як жертва агресії в жодному випадку не може ріднитися з агресором! Картковий будиночок російської потуги валиться, а дехто ще намагається добудовувати там кілька поверхів… Який сенс мають спільні концерти чи круглі столи, якщо росіяни апріорі вважають свою культуру вищою, своїх митців – рупорами імперії, а саму російську імперію – благом!? Чи може йти в порівняння втрата росіянами гонорарів із втратами українських музикантів від столітньої дискримінації росіянами?
Ситуація, у якій опинилися українські митці – катастрофічна! Жінки з дітьми масово полишають домівки, а з ними й свої інструменти. Що ж до чоловіків, то зрозумілим є, що їх у віці від 18 до 60 років не випускають з країни, і тут їм – не до вправляння у фразуванні й інтонуванні Брамса чи Баха. Тобто ми ще довго не поїдемо ні на концерти, ні на конкурси, ні на спектаклі. А в Україні великі проекти ще невідомо коли будуть. Але зате «добрим рускім» вже поспівчували! І саме ними замінили наші концерти і наші гонорари.
Відтак мовчки ковтнути подібну толерантність в бік урівняння з «добрими» росіянами неможливо. Чи відкриються очі тим музикантам, котрі свого часу скористалися, нехай навіть частково, другим варіантом побудови світової кар’єри і заразилися бацилою меншовартості? Ковтнули наживку і прийняли допомогу «фонду», де за навчання і ангажементи виступали без вказування країни, і банально не висовувалися. Може, досить? Може, гнатися за «довгим рублем» більше немає сенсу і розвал ерефу залежить не тільки від економічних санкцій, а й від чіткої постави українських митців на усіх фронтах: від кіно, через літературу і малярство, аж до музики?! Росія разом зі своєю культурою йде на дно і цього центру тяжіння більше не існує. Крах незворотній, бо система розвалюється сама.
Українські музиканти мають можливість наочно пересвідчитись у гнилості «рускай культури», де ті, на кого раніше рівнялися, висловлюються відкрито антиукраїнсько, як, наприклад, піаніст Баріс Бєрєзовскій, а «добрі рускі», які публічно підписують антипутінські листи, у шафі ховають скелети кулуарних розмов про визнання «республік» і прийняття Путіна як єдиного сильного вождя. Тому вірити не треба. І співчуваючи, лайкати тихцем – також (так, ваші вподобайки видимі!), бо це не підтримка, а наївність. Насправді, ми їм байдужі! Вони собі раду дадуть. А нам слід перестати боятися, усвідомити власні цінності і накреслити чіткий план. Потім згуртуватися і йти ним до кінця. А про них просто пам’ятати. А якщо пам’яті не довіряємо, то записувати до бльокнотика. Такої собі захалявної книжечки (бандерівця)!
Є одна найяскравіша погана риса, котру нам треба зафіксувати й викорінити. Вона схожа на проблему в токсичних стосунках – за стільки років гніту ми й далі думаємо про них. Про те, які вони, як вони до нас ставляться, як ми з цим почуваємося. Але вони про нас не думають. Вони думають про себе. І будують себе. І хоч як ми би протестували й відкидали патерни, кліше росіянина досі було більш видимим і сприймалося виразніше. А яким є образ українця? До сьогодні він був розмитим. З мовною розтерзаністю. З реверансами на схід і браком рішучості. Тепер же змінюється усе: ми заявляємо про себе, горлаємо і стаємо в позу, зрештою вже немає закутка в світі, де Україною не цікавились би. І це великий шанс для української культури – створити нарешті світовий бренд українця і показати нашу яскравість, талант і харизму!
Тому тепер найвищий час об’єднувати зусилля і підтримуватися навзаєм. Кожен з нас має стати громадським діячем і тою краплиною в океані, яка буде поширювати інформацію про українську культуру і буде нею. Світ цікавиться нами і нашим завданням є якомога змобілізуватися, залучаючи максимальну кількість людей до промоції українського мистецтва в спосіб доступний і нетривіальний, – от де треба креативити!
Чи вистачить сміливості, ресурсів, знань і фахівців, щоб підставити чоло новим викликам? Якщо для активізації всього цього потрібен був знак, то ось він, – війна неодмінно завершиться, гармати змовкнуть і музи промовлятимуть знову, бо відбудовувати треба буде не тільки житло і промисловість, а насамперед культуру! Виступати в Україні стане престижно, а мати в CV графу із досвідом роботи в Україні буде привілеєм. І ми повинні до цього готуватися. Нам потрібні тямущі арт-менеджери і кмітливі сейл-менеджери, а ще сильні професіонали і згуртовані команди. Нам потрібні масштабні проєкти, але в першу чергу – розуміння самости.
Живемо в знаменитий час!
20.03.2022