Я в Ужгороді, найбезпечнішому місті України, яке на моїх очах перетворюється на Вавилон. Сьогодні четвертий день російсько-української війни. У місто з населенням 112 тисяч на цю мить прибуло 40 тисяч. Сьогодні чудова погода, сонячно, місто переповнене новими людьми, які ходять по ньому з дітьми і новими для цього міста псами. З набережної спускаюсь до ріки, щоб пройтися берегом. Я часто так робила до війни, щоб помилуватися течією, сфотографувати сплячого лебедя або купу качок, або зблизька побачити чаплю. За ці дні роблю це вперше. На другий день війни я усвідомила, що не пам’ятаю життя до війни, тобто саме життя пам’ятаю, але не пам’ятаю відчуття того життя.
До мене підбігає прекрасний білий ретривер – відразу впізнаю в ньому нового пса – зупиняюсь, щоб погладити його, господарі переживають, щоб він не забруднив мого пальта, але я запевняю, що це дрібниці і що мені дуже приємно і потрібно його погладити. Господарі – чоловік, жінка, бабуся та троє маленьких дітей. Діти гасають берегом Ужа і, мабуть, дивуються, що бувають такі маленькі ріки, бо цілком можливо, що вони ще не встигли побачити інших рік, крім Дніпра. Ну що ж, тепер вони мають цю нагоду.
Ці люди красиві. Ми з ними знайомимося. Вони мені розповідають свою історію, яка схожа на мільйон інших історій, які відбуваються за ці чотири дні, коли українці покидають свій дім, щоб не загинути від російського удару. Вони встигли виїхати з Києва на другий день наступу.
Тут як Рай, – каже жінка, – після того, що бачили ми.
Я дуже хочу прихилити до них цей Рай ще більше, пропоную допомогу, але вони відмовляються, бо живуть у друзів і мають все необхідне.
У цьому раю я четвертий день божеволію від переживань за тих, хто у пеклі. Моя найближча подруга з дитиною, чоловіком і собакою провела дві ночі в бомбосховищі. Лише на останню ніч вони встигли евакуюватися у безпечніше місце під Києвом до приятельки, чоловік якої у той час у небезпечному місці з іншого боку від Києва зі старими батьками у будинку, який обстрілюють вже кілька годин поспіль. 13-літня Варвара, дочка моєї подруги, постійно переписується зі своїми друзями, київськими школярами, які донедавна обговорювали аніме і закоханості, а тепер, наприклад, такі буденні реалії: під час комендантської години вдень, коли тато захищає Київ у теробороні, мама її однокласниці, побачивши підозрілого чоловіка у під’їзді, бере пістолет, залишає вдома дітей і йде перевірити, хто це.
Найпромовистіший жах війни – у дитячих реакціях. Коли почалася війна, 8-літній Тимко, син моєї подруги, сказав: це найгірший день у моєму житті. Він, його мама, тато і пес ледь встигли евакуюватися зі свого будинку під Києвом за пів години перед тим, як там почався обстріл. Коли вони прибули до першого пункту призначення, він розплакався, бо не забрав рослини, які доглядав. Як були ще вдома і чули постріли та вибухи, мама його заспокоювала: не бійся, ми їм не цікаві, їм цікаві стратегічні об’єкти: аеропорти, військові бази. А коли їхали машиною і почули постріли, Тимко сказав: будемо сподіватися, що ми їм не цікаві.
10-літня Марфа, дочка іншої моєї подруги, першу годину війни гірко плакала, бо переживала, чи зуміє вона захистити свого кролика. А потім взяла олівець і аркуш паперу, написала великими друкованими літерами: МИ НЕ БАЖАЄМО ВІЙНИ і приклеїла аркуш на вікно. Її мама сфотографувала це для мене. Фотографія вражає, бо букви просвічують крізь папір у дзеркальному відображенні. Повідомлення у світ. Повідомлення для російського винищувача.
5-літня Шарлотта зараз у безпеці. Батьки її відвезли до дідуся і бабусі у гірське село. У Шарлотти два хвостики, велетенські блакитні очі й чарівна усмішка. Шарлотта каже, що вона тигриця. Що вона буде гарчати на росіян, і вони повтікають.
Так точно буде.
А знаєте, чому?
Бо «Шарлотта» означає вільна людина.
Мар'яна Прохасько
28.02.2022