Виступ Ігоря МАРКОВА в межах проєкту «Знаки часу» Центру Митрополита Андрея Шептицького, що його модерує Юрій Кучерявий.
Мабуть, це останній публічний виступ науковця – він відбувся 5 травня цього року, і він про те, як російсько-українська війна стала ключовою подією глобальних міжнародних відносин, і що може, а що не може стати її розв'язанням.
У той час, коли розпадався Радянський Союз і вже, здавалося б, ми вільно йшли у ліберально-демократичний світ, а ніяких війн не передбачалося, мені довелося висловити таку тезу, що вихід України з того радянського світу був визначальним тому, що Україна дезінтегрувала імперію. Тобто не тільки імперія дезінтегрувалася – а фактично Україна дезінтегрувалася з імперії, деструктурувавши весь той світ, який оточував, який називався комуністичним, який називався Радянським Союзом. І це екзистентне значення України проявлялося і пізніше.
Колись нам із професором Олександром Фільцом, Тарасом Стецьківим і за ініціативою Володимира Горбуліна й Олександра Литвиненка вперше вдалося скликати безпековий форум у Львові. Ідея цього форуму випливала з того, що Україна повертається до геополітики. Але не в тому вихідному значенні, що, як визначали теоретики, «хто володіє Євразією, той володіє світом», – а з тим, що коли почала розвалюватися утверджена після Другої світової війни система міжнародної безпеки, ми раптом відчули, побачили, змогли довести, що Україна є тектонічною зоною міжнародної безпеки.
Про Україну можна говорити, що це унікальна країна, в якій нічого не відбувається. І цей аспект уже тоді був характерний: так, тут начебто не відбуваються якійсь видимі зміни – в соціально-політичному устрої, тим більше в економічному устрої, бо ми були свідками тривалих етапів корупції, загнивання та перетворення України в одну з найбідніших країн Європи. Але по розщепленні повоєнної міжнародної системи безпеки виявилося, що саме тут ідуть ці лінії – або, якщо хочете, оця зона визначення міжнародного порядку і міжнародної безпеки, яка так чи інакше утвердиться у майбутньому світі. Це був початок 2010-х, прихід до влади Януковича. І буквально за кілька років ми стали свідками оцих величезних перетворень.
Якими були ці перетворення? Прийшла Революція гідності. Це була друга з тих революцій, які пережила Україна впродовж десятиліття. І власне як закінчилася Революція гідності й уже був захоплений Росією Крим, як почався наступ на Донбасі, підійшов до мене один знайомий бізнесмен, який напевне зараз займається волонтерською діяльністю, і спитав моєї думки, чи довго триватиме та війна. Я відповів: «довго». Він скептично посміхнувся – бо думалося, що це «заворушка», яка потриває доволі короткий час. Але війна не тільки тривала довго, а й переросла у велику війну, а велика локальна війна на наших очах, хоч як її не намагаються стримувати на Заході, переростає у глобальну війну. Аналітики визнають, що це відбулося буквально впродовж першого тижня травня.
І от цих феноменів я хотів би коротко торкнутися.
Отже, перше велике питання: чому українсько-російська війна, яка спочатку була в’ялою, велася начебто за певні території, переросла в глобальну і екзистентну війну? Це питання своєю другою стороною має Майдани. Вже на сьогоднішній день стало явним, що ми маємо фактично три Майдани – бо досить легко побачити в сьогоднішніх подіях російсько-української війни, в тотальній мобілізації українського суспільства третій Майдан.
Дуже цікаво, як бачимо, тектонічна роль російсько-української війни проявилася в трьох українських революціях. Перший Майдан нібито мав за мету просту річ: перетворення України з авторитарної на демократичну державу шляхом забезпечення проведення вільних виборів. Однак розвиток подій, зокрема перебіг другого Майдану – Революції гідності, показав, що це був перший етап російсько-української війни. І Революція гідності, ставши продовженням першого Майдану, по суті стала початком уже де-факто російсько-української війни. І сьогоднішня велика російсько-українська війна – це, по суті, третій Майдан, тільки його ареною є не площа в Києві, а вся Україна. Відрізняється він національною єдністю, єдністю держави і суспільства, тотальною мобілізацією суспільства – і фактично тотальною взаємодопомогою суспільства на тих самих засадах і з тими самими рисами, які були характерні для двох попередніх Майданів. Тобто те, чого найбільше боявся Путін, – великого Майдану, він отримав. Це такий великий, навіть не євразійський, а глобальний Майдан, наслідком якого має стати повна дезінтеграція імперії.
Порядок, утверджений після Другої світової війни, залишив в силі імперії. Теперішня російсько-українська війна ставить на кін існування імперії як такої, існування тоталітарної імперії й існування її на рівні ідентичності. І це протистояння ідентичностей призводить до того, що українсько-російська війна не має мирного розв’язання. Якщо українсько-російська війна закінчиться, уявімо собі (хоч таке зараз неможливо, але припустімо), перемогою путінської Росії, то ясно, що її метою є зникнення України як такої, перетворення її на інтеґральну, визначальну частину імперії. І навпаки – перемога України означає зникнення російської імперії, зникнення на Євразійському просторі міжнародного правопорядку, на якому були можливі імперії, був можливий повоєнний міжнародний порядок і перетворення міжнародного правопорядку на зовсім інших демократичних правових засадах. На засадах свободи. І стосується він глобально світу в цілому. Це зараз стає очевидною річчю – й Україна тут перебуває в центрі, реалізується як тектонічна зона перетворення міжнародного правопорядку вже на зовсім іншому рівні і в дещо інший спосіб, ніж це відбувалося після Другої світової війни.
Властиво, тектонічна роль України тут проявляється в тому, що українсько-російська війна може завершитися лише перемогою однієї зі сторін. Мир, який теоретично міг би бути укладений (і про який ще сьогодні за інерцією говорить, скажімо, Президент Зеленський – на рівні бажання зустрітися з Путіним і домовленості про припинення кровопролиття), є радше даниною цій дійсно величезній гуманітарній катастрофі, яку принесла російська інвазія в Україну. Укладення такого миру є нічим іншим, як продовженням війни, передишкою, яка тягне за собою продовження війни аж до її переможного завершення, хоч як це трагічно і жорстоко на сьогодні звучить.
Те, що мир між Україною і Росією неможливий без зникнення однієї зі сторін протистояння, тобто що війна може закінчитися лише перемогою однієї зі сторін протистояння, поступово стає набутком і політичного Заходу. Його ще називають колективним Заходом – бо можна сказати, що завдяки українсько-російській війні ми говоримо про нову інтеґрацію Заходу, яка відродилася подібно до того, як це було після Другої світової війни. І через це відродження на такому ґрунті ми бачимо, як колективний Захід починає усвідомлювати, що війна може завершитися лише перемогою однієї зі сторін.
Але це усвідомлення відбувається не тільки на цьому рівні – воно поступово доходить до розуміння того, що війна вже давно вийшла за рівень локального конфлікту. Ми знаємо, що попередні кілька тижнів усі зусилля Заходу й НАТО, зокрема у цій війні, були спрямовані на те, щоби не дати їй вийти за межі України. На сьогоднішній день уже ніхто про це не говорить, і концепція зупинення війни в Україні – а отже допуск домовленості й мирної угоди з путінською Росією – змінилася прагненням мілітарної перемоги України. Але ми чітко спостерігаємо зараз, що бачення мілітарної перемоги України Заходом – як і Україною – залишається розмитим. Мілітарна перемога України бачиться на Заході в такій застарілій концепції, як відновлення територіальної цілісності України. Українським керівництвом, яке швидко еволюціонує в своїх поглядах, ще навіть допускається виведення російських військ і досягнення того статусу, який був на рівні 24 лютого, й аж до виведення російських військ з усіх територій, у тому числі "ЛДНР" і Криму – хоч не уявляється, як би це було можливо. У фантастичних концепціях воно ще наприкінці квітня уявлялося як, скажімо, можливість поступового передання Україні "ЛДНР" і дискусії про статус Криму впродовж 14–15 років. Наступні події швидко перекреслили можливість такої домовленості.
Постає питання, яким чином війна, вийшовши з рівня локальної на рівень глобальної, може бути завершена.
Еволюція Заходу знаходить своє вираження у тому, що Україні передається не тільки оборонне озброєння, а також і наступальне. Й Україна все більше починає розглядатися як союзниця і як частина Заходу. Однак навіть у найсміливіших концепціях західних політиків Україна бачиться через лупу близького друга чи навіть в майбутнього члена європейської спільноти, але не як повноцінного союзника Заходу у цій війні, яка вийшла за рівень локальної.
Вихід цієї війни за межі локальної, який ще раз підкреслює тектонічну роль України у зміні всієї міжнародної системи безпеки, зокрема бачиться у тому, що Росія почала погрожувати ядерною зброєю. Ці погрози стали ще одним лакмусом, який показує, яким чином руйнується стара система міжнародної безпеки – і можна побачити, якою може бути розв’язка у цій війні.
Цілком зрозуміло, що розв’язання питання ядерної загрози тривалий час було і досі залишається чи не головним стримуючим чинником для Заходу щодо більш активних дій стосовно Росії. Захід дотепер, навіть після прийняття закону про ленд-ліз, остерігається швидко давати необхідне Україні наступальне озброєння: оскільки це, вважається, може вийти на небезпеку прямого ядерного протистояння, чи прямого протистояння Заходу – зокрема НАТО чи США – з Росією. Це ще досі залишається стримуючим чинником. Однак, на превеликий жаль, коли ми говоримо про ядерну загрозу, то йдеться про вихід на зовсім інший рівень протистояння у світі, незважаючи на те, що війна нібито і надалі залишається зосередженою в Україні.
Очевидно, попри те, що війна начебто залишається в локальних межах України, її зупинка чи можливість переходу до миру можлива лише за умови ядерного стримання Росії – а саме таких упереджуючих дій з боку НАТО і США, які унеможливлюють застосування Росією ядерної зброї. Фактично це вихід на рівень ядерного протистояння. Звідси досить чітко вимальовується, яким чином може бути досягнутий результат у російсько-українській війні.
Власне те, що Захід досі не розглядає Україну як частину себе, тобто як частину самого Заходу, проявляється, зокрема, у концепції, що Україна повинна мілітарно перемогти Росію за допомогою Заходу, а Захід своєю чергою доб’ється того, що Росія більше ні на кого не буде чинити напад. Проте як це має відбутися, залишається загадкою, ніхто про це не говорить. І з того підходу випливає можливий результат – зміст того, що є мілітарною перемогою України над Росією. А це може бути лише воєнна капітуляція Путіна і путінської Росії перед Україною. Але оскільки тут включається фактор ядерної загрози та її нейтралізації, то капітуляція путінської Росії може бути тільки перед альянсом західних держав і України, серед яких Україна відіграє роль одного з визначальних чинників. І тут дуже важливим моментом стає те, що Захід як чинник, який може нейтралізувати Росію на рівні ядерного протистояння, мусить сказати про неможливість співіснування з самою наявністю імперської Росії незалежно від того, здатна вона буде чинити агресію проти України або іншої країни чи ні.
Отже, результатом цієї війни, тобто можливістю її зупинити і вийти на формування нового міжнародного правопорядку, може бути лише військова капітуляція Росії і фактичне припинення існування не лише путінської, а й імперської Росії як такої.
Власне кажучи, ця умова залишається на сьогоднішній день таким собі порогом, на якому постала українсько-російська війна і на якому вона чекає своєї розв’язки. Це означає перетворення несміливої, швидше декларативної антивоєнної коаліції у військово-політичну коаліцію, чільним представником якої буде, очевидно, Україна. Це означає, що ми маємо стати частиною Заходу ще у війні.
А наступний крок – це формування майбутньої системи міжнародної безпеки, яка випливає із результатів російсько-української війни і тієї тектонічної ролі України, яка перетворила російсько-українську війну в ключову подію сьогоднішніх глобальних відносин. Тут, власне кажучи, дуже добре відкривається, що Україна здобуває свою ключову роль у формуванні системи міжнародної безпеки не на Заході, а на Сході. Очевидно, цей поріг, перед яким постала українсько-російська війна, і тепер чекає своєї розв'язки, пов’язаний з внутрішньою еволюцією поглядів українського суспільства й українського керівництва. Українське суспільство – а вслід за ним і державно-політичне та військово-політичне керівництво – розуміє, що на цьому етапі неможливе укладення тривкого миру між Росією й Україною. Але так само має прийти (і ближчим часом прийде) другий рівень розуміння – а саме, що неможливі є формування двох етапів договору з імперською Росією та зовнішніх гарантій безпеки. Хід війни показує, що гарантією безпеки в зруйнованому сьогодні міжнародному правопорядку можуть бути лише збройні сили і структури безпеки, які виконують свою глобальну роль. Проте так само, як коли йдеться про міжнародні союзи, чинником безпеки у новій її системі будуть уже не структури на кшталт НАТО, а локальні альянси і союзи держав, які об’єднані за своїми національними інтересами і здатні жити за глобальними правилами гри.
Коли йдеться про те, що визначальна роль у формуванні міжнародних правил безпеки має належати Україні, то роль України на Сході якраз і має полягати в ролі народу на пограниччі «русского міра». Це може бачитися дивним, однак досвід російсько-української війни показує (і наш Президент це вже озвучив), що Україна має бути таким собі Ізраїлем, який протистоїть небезпеці зі Сходу. Однак цією небезпекою не може бути протистояння російській імперії, бо я вже говорив про це вище – Україна і Росія воюють за принципом «хто кого». Якщо буде існувати Україна, то не зможе існувати Російська імперія. А от «русскій мір» – це є та частина світу, яка буде лише перетворюватися після розпаду і капітуляції російської імперії. І ось тут медіаторна геополітична роль України, її перетворююча роль для визначення цього простору на принципах свободи і правопорядку буде визначальною. Визначальною у протистоянні деструктивним силам «русского міра», які залишаться після Російської імперії.
24.06.2022