Від Zbruč'а. Репортери Associated Press Мстислав Чернов і Євгеній Малолєтка майже двадцять днів розповідали світові про трагедію Маріуполя. Вони були останніми репортерами, які покинули місто. На їхніх очах Маріуполь перетворився на руїни. Після майже місяця війни всередині залишається понад 100 тисяч людей. Їх щоденно обстрілюють. Вони позбавлені води, їжі, електронергії та газу, медикаментів. Померлих ховають у братських могилах або в ямах, викопаних просто на подвір'ях. Тиждень тому кореспонденти AP вирвалися з оточеного росіянами Маріуполя. У вівторок Чернов опублікував статтю про те, як убивали місто і як їм вдавалося долати інформаційну блокаду.
Мстислав Чернов
Росіяни полювали за нами. Вони мали список прізвищ, включно з нашими, і коло стискалося.
Ми були єдиними іноземними журналістами, які залишилися в Маріуполі й документували облогу міста російськими військами впродовж понад двох тижнів. Ми працювали над матеріалом усередині шпиталю, коли коридорами почали блукати озброєні чоловіки. Хірурги дали нам білі халати для камуфляжу.
Раптом на світанку десяток солдатів увірвалися всередину: «Де, з біса, ті журналісти?»
Я побачив їхні пов’язки, сині – українські, і спробував прорахувати вірогідність, що переді мною перебрані росіяни. Тоді я ступив уперед. «Ми тут для того, щоб вас витягнути», – сказали вони.
Стіни хірургії хиталися від вогню артилерії і кулеметів, тож видавалося, що безпечніше було би залишитися всередині. Проте українські солдати мали наказ – вивести нас зі собою.
Євгеній Малолєтка допомагає медикам евакуювати поранену жінку
Ми вибігли на вулицю, полишивши лікарів, які надали нам притулок, і вагітних жінок, під обстрілом, і людей, які спали просто в коридорах – бо їм не було куди йти. Я почувався жахливо, коли ми їх зоставили.
Дев’ять хвилин, може, десять – минула вічність, поки ми минали вулиці й обстрілювані будинки. Коли снаряди лягали поруч, ми падали ниць до землі. Час вимірювався від однієї бомби до іншої, напруженням наших тіл, подихами. Мої груди здригалися від кожної ударної хвилі, руки задубіли.
Ми дісталися до брами. Броньовані машини провели нас до затемненого підземелля. Лише тут поліція пояснила, чому українські хлопці ризикували своїми життями задля того, щоб вивести нас зі шпиталю.
«Якби вони зловили вас, вони би посадили вас перед камерами і змусили говорити, що все, вами зняте, було брехнею, – сказав він. – Всі ваші зусилля, все, що ви зробили у Маріуполі, були би намарно».
Офіцер, який раніше благав нас показати світові те, як умирає місто, тепер наполягав на тому, що ми мусимо піти. Він провів нас до колони понівечених машин, котрі готувалися покинути Маріуполь.
То було 15 березня. Ми не знали, чи виберемося живими.
***
Я виростав в українському Харкові, за якісь 20 миль від російського кордону. Частиною шкільної програми було навчитися володіти зброєю. Це видавалося безглуздим. Я був певен, що Україна розташована серед друзів.
Після того я висвітлював війни в Іраку, Афганістані та в Нагірному Карабасі, намагаючись із перших рук показати світові спустошення. І коли я побачив, як американці та європейці евакуюють персонал посольств із Києва, і коли я завис над мапами із вишикуваними російськими військами якраз неподалік від мого рідного міста, то моєю єдиною думкою було: «Моя сердешна країна…» У перші дні війни росіяни бомбардували велетенську площу Свободи в Харкові, де я жив до своїх двадцяти років.
Я усвідомлював, що російська армія бачить східне портове місто Маріуполь стратегічною здобиччю. Отож увечері 23 лютого я вирушив туди із моїм старим колегою Євгенієм Малолєткою, українським фотографом Associated Press, на його білому Volkswagen’і.
У дорозі ми стривожилися, що нам потрібні запасні шини, і через інтернет знайшли чоловіка, який зголосився продати їх посеред ночі. Ми розповіли йому, а також продавчині в цілодобовій крамниці, що готуємося до початку війни. Вони подивилися на нас як на божевільних.
Мстислав Чернов біля обстріляної бази ППО
Ми дісталися до Маріуполя о 3:30 вночі. Війна почалася за годину.
Десь чверть із 430 тисяч мешканців Маріуполя змогли покинути місто в ті перші дні, допоки це було можливим. Багато людей не вірили у війну. І коли вони збагнули свою помилку, було вже надто пізно.
Бомба за бомбою росіяни перебили електрику, воду, їжу і врешті мобільний зв'язок, радіо- й телемовлення. Кілька інших журналістів вибралися з міста, перш ніж обірвалося останнє сполучення. І тоді почалася повна блокада.
Відсутність інформації в умовах блокади мала дві цілі.
Перша – хаос. Люди не знали, що відбувається, вони панікували. Спочатку мені було невтямки, чому Маріуполь розгубився так швидко. Тепер я знаю – через брак комунікації.
Інша ціль – безкарність. Коли з міста нема жодної інформації, коли не надходять кадри зі знищеними будинками і вмираючими дітьми – російські сили могли би робити все, що заманеться. Якби там не було нас, звідти би не виходило нічого.
Саме через це ми наражали себе на такий ризик, щоб показати світові те, що бачимо самі. І саме через це Росія люто за нами полювала.
Ніколи до того моменту я не відчував, що порушити мовчанку є настільки важливо.
Поранений у шпиталі
* * *
Смерть прийшла швидко. 27 лютого ми бачили, як лікар намагався врятувати маленьку дівчинку, поранену шрапнеллю. Вона померла.
Потім померла друга дитина, після неї третя. Карети швидкої допомоги не могли забирати поранених, бо люди не мали змоги подзвонити через відсутність сигналу і не могли пересуватися розбомбленими вулицями.
Лікарі благали нас знімати сім’ї, які привозили своїх поранених і убієнних родичів, і дозволяли нам користуватися своїм генератором для заряджання камер. Вони казали: ніхто не знає, що робиться в місті.
Євгеній Малолєтка біля тіла померлої дівчини у шпиталі
Снаряди били по шпиталю і довколишніх будинках. Вони розтрощили шкло на нашому автомобілі, прострелили отвір збоку і пробили колесо. Іноді ми вибігали зняти палаючу будівлю, а тоді бігли назад серед обстрілів.
У Маріуполі залишалося єдине місце зі стабільним зв’язком – біля спорожнілого продуктового магазину на проспекті Будівельників. Раз на день ми їхали туди, тулилися попід сходами для того, щоб передати фото й відео для цілого світу. Ті сходи не могли нас захистити, але так ми почувалися більш безпечно.
Сигнал зник перед 3 березня. Ми намагалися надіслати відео із вікна на сьомому поверсі шпиталю. Звідти ми бачили, як знищуються останні неушкоджені шматки колись заможного міста Маріуполь.
Нічний обстріл
Із супермаркета Порт City виносили все. Ми вирушили туди крізь удари артилерії й кулеметів. Десятки людей бігли, штовхаючи магазинні візки, наповнені електротоварами, їжею, одежею.
На даху маркета вибухнув снаряд, мене кинуло на землю назовні. Я напружився, очікуючи другого вибуху, і прокляв себе стократ, бо моя камера це не знімала.
Ну і от – наступний снаряд зі страхітливим свистом вдарив по багатоквартирному будинку навпроти. Я зіщулився за кутом, щоби сховатися.
Повз проскочив підліток, штовхаючи офісне крісло, наповнене електронікою; коробки переверталися навсібіч. «Там були мої друзі, снаряд розірвався за 10 метрів від нас, – розповів він мені. – Не маю поняття, що з ними трапилося».
Ми погнали назад до шпиталю. За двадцять хвилин почали надходити поранені. Декотрих привезли на магазинних візочках.
Впродовж кількох днів єдиним каналом контакту зі світом був супутниковий телефон. Єдиною точкою, де він працював, була відкрита місцина поруч із вирвою від вибуху. Я сідав, старався зробитися маленьким і намагався зловити зв'язок.
Всі питали: будь ласка, скажіть, коли війна закінчиться. Я не мав відповіді.
Кожен божий день розходились чутки, що українська армія вже близько і невдовзі оточення прорвуть. Але ніхто не приходив.
Жінка, чоловік якої помер після обстрілів, плаче у шпиталі
* * *
Я бачив смерті у шпиталі, трупи на вулицях, десятки тіл, кинутих до братської могили. Я бачив так багато смертей, що знімав уже без якихось відчуттів.
9 березня подвійний авіаудар посік церату, натягнуту поверх вікон нашого авто. Я побачив вогненну кулю за мить до того, як біль пронизав мені вуха, шкіру, обличчя.
Ми побачили, як дим здіймається понад пологовим будинком. Коли ми дісталися туди, працівники швидкої допомоги все ще виносили скривавлених вагітних жінок із руїн.
Наші батареї майже розрядилися, у нас не було зв’язку, щоб надіслати знимки. Через декілька хвилин мала початися комендантська година. Поліціянт почув нашу розмову про те, як передати назовні новини про бомбардування пологового.
«Це змінить перебіг війни», – сказав він. І провів нас до джерела енергії та інтернет-зв’язку.
Ми назнімали дуже багато мертвих людей, мертвих дітей – безконечний ряд. Я не розумів, чому він вирішив, що ще трохи більше смертей можуть щось змінити.
Я помилявся.
Вже стемніло, коли ми надіслали свої кадри, використовуючи три мобільні телефони для передачі відеофайлу, поділеного на три частини. Це зайняло кілька годин – далеко поза комендантським часом. Бомбардування тривало. Офіцери, призначені для того, щоби провести нас містом, терпляче чекали.
Братська могила
Тоді наш контакт зі світом поза Маріуполем знов обірвався.
Ми пройшли до підвалу готелю, в котрому був акваріум, наповнений уже мертвими золотими рибками. В ізоляції ми нічого не знали про наростаючу кампанію російської дезінформації, спрямовану на компрометацію нашої роботи.
Російське посольство в Лондоні опублікувало два твіти, звинувативши AP у тому, що фотографії є фейком, що вагітна жінка була актрисою. Російський посол узяв копії фотографій на засідання Ради безпеки ООН і повторював брéхні про атаку на пологовий будинок.
У Маріуполі нас обступали люди, випитуючи про останні новини із війни. Дуже багато людей приходили і просили: будь ласка, зніміть мене, аби родина поза містом знала, що я живий.
Жодне українське радіо чи телебачення вже не працювало. Єдина радіостанція, котру можна було спіймати, транслювала російську брехню – про те, що українці тримають Маріуполь у заручниках, стріляють по будинках, розробляють біологічну зброю. Пропаганда була такою потужною, що декотрі люди вірили в неї, незважаючи на те, що всі бачили докази протилежного власними очима.
Постійно повторюване повідомлення було в радянському стилі: «Маріуполь оточено. Складайте зброю».
В укритті
11 березня під час короткого дзвінка без деталізації наш редактор спитав, чи ми могли би відшукати жінок, які вціліли під час авіаційного удару по пологовому, аби довести, що вони існують. Я збагнув, що зйомка справила дуже сильний ефект, якщо вона спровокувала реакцію російського уряду.
Ми відшукали їх у шпиталі на лінії фронту, деяких із дітьми, а деяких ще при надії. Також ми взнали, що одна жінка втратила дитину, а потім померла сама.
Ми вийшли на сьомий поверх, аби надіслати відео через слабенький інтернет-зв'язок. Я бачив, як довкола шпиталю їздять танки, позначені літерою Z, котра стала російською емблемою війни.
Ми були оточені. Десятки лікарів, сотні пацієнтів і ми.
* * *
Українські солдати, котрі охороняли лікарню, зникли. А шлях до нашого фургона з їжею, водою та спорядженням перекривав російський снайпер, котрий уже застрелив медика, який ризикнув вийти назовні.
У темряві минали години, поки ми слухали вибухи надворі. Тоді за нами прийшли солдати, які кричали українською.
Це не було схоже на порятунок. Було відчуття, що нас просто перемістили з однієї небезпеки на іншу. На той час у Маріуполі вже ніде не було безпечно, і полегшення не було. Ти міг померти будь-якої миті.
Пожежа у приватному секторі після чергового бомбардування
Я відчував дивовижну вдячність солдатам, але в той же час і заціпеніння. І сором за те, що йду.
Ми втиснулися в Hyundai до сім’ї із трьох і вирушили з міста у 5-кілометровий корок. Того дня з Маріуполя виїхало близько 30 тисяч людей – стільки, що російські солдати не мали часу вдивлятися в автомобілі із вікнами, закритими шматками пластику.
Люди нервували. Билися, кричали один на одного. Щохвилини з'являвся літак і авіаудари. Земля тряслася.
Ми перетнули 15 російських блокпостів. Кожного разу мати сім'ї – вона сиділа в машині спереду – шалено молилася, доволі голосно, щоб ми чули.
Коли ми їхали через блокпости – третій, десятий, 15-й, усі укомплектовані солдатами з важким озброєнням, – мої сподівання, що Маріуполь виживе, згасали. Я розумів, що лише для того, аби дійти до міста, українській армії доведеться прорватися через цю величезну територію. І цього не буде.
На схилку дня ми підійшли до мосту, зруйнованого українськими солдатами, щоб зупинити наступ росіян. Там уже застрягла колона Червоного Хреста, близько 20 автомобілів. Всі ми звернули з дороги на поля та путівці.
Охорона на блокпосту №15 розмовляла російською з грубим кавказьким акцентом. Вони наказали всій колоні вимкнути фари, щоб приховати зброю та техніку на узбіччі. Я ледве міг розрізнити білий Z, намальований на автомобілях.
Коли ми під’їхали до шістнадцятого блокпосту, то почули голоси. Українські голоси. Я відчув страшне полегшення. Мати спереду розплакалася. Ми вирвалися.
Ми були останніми журналістами в Маріуполі. Тепер там нема журналістів.
Нас досі завалюють меседжами люди, які хочуть дізнатися про долю близьких, яких ми фотографували та фільмували. Вони пишуть у відчаї, як рідним, ніби ми їм не чужі, ніби можемо їм допомогти.
Коли наприкінці минулого тижня росіяни вдарили авіаударом по театру, де сховалися сотні людей, я точно знав, куди треба би було піти, щоб дізнатися про вцілілих, щоби з перших уст почути, як це – нескінченними годинами бути в пастці під грудами уламків. Я знаю цю будівлю та зруйновані будинки навколо неї. Я знаю людей, які застрягли під ним.
А в неділю українська влада заявила, що Росія розбомбила у Маріуполі школу мистецтв, де було близько 400 осіб.
Але туди ми вже не можемо потрапити.
22.03.2022