Коли я вперше побачила свою книжку, яка вийшла з друку, то відчула щось на кшталт відторгнення: я не впізнала її як свою. Зматеріалізована, втілена, вона так сильно відрізнялася від первісного задуму, що (майже) той задум підважила, а отже підважила всі мої сенси, які я в неї вкладала, а це – (майже) усі мої сенси взагалі. Я була в розпачі, приголомшена: почувалася так, ніби народила чорношкіру дитину, коли ніщо, ніщо не вказувало на те, що вона може такою народитись. А вона народилася саме такою – моя чорношкіра (червоношкіра) дитина – невблаганне свідчення непередбачуваності, нашарувань різних збігів, втручань і обставин, тотальна несподіванка, нагадування про всюдисущу присутність Випадку як твого головного співавтора, якого не проконтролюєш.
Книжка як форма, як досконала структура, як ідеальне місце, як супер-об’єкт, як притулок і як поле бою, як можливість моєї свободи, як надія на мою цілість, зрадила мене. Я почувалася такою самотньою з цим знанням, бо (майже) ніхто, крім мене, не бачив, що ця книжка – не цілість, а уламки, фрагменти цілості, які на цілість лише скидаються, але нею не є, і саме тому, що не є, а лише скидаються, не здатні викликати й зворушення, властивого с п р а в ж н і м уламкам. Вона мала стати подарунком, ця книжка про подарунки, але мені було тяжко її дарувати: я бачила у ній невідповідність змісту і форми, неоковирність, недолугість та ще й несвідомість своєї недолугості, я бачила у ній тьмяність, поглинутість, сірість там, де мала бути делікатність, прозорість і чіткість, я бачила чорноту не достатньо чорну і білість не достатньо білу – недоречне нагадування про те, що не існує ні білого, ні чорного. Я бачила, що їй бракує повітря, того невидимого компоненту, який робить живим, який життя уможливлює. Папір, мій улюблений матеріал, ніби поглинув усе повітря, поглинув прозорість, оприявнюючи вади. Вона народилась ще й з вадами дихання, моя чорношкіра (червоношкіра) дитина. Та чи могла я її зрадити?
Чим вона є для мене? Чи є вона мною? Чи навпаки вже мною не є? Ким я стала без неї? Як встановити з нею зв’язок? Як відпустити її? Але як спочатку прийняти? Як полюбити її? Якою любов’ю? Як побачити іншими очима, очима Іншого? Як перевідкрити? Мені не подобалось те, що вона має ознаки арт-буку. Мені хотілось повернути їй смирення звичайного об’єкта, буку без арту, функції, механізму. Мені хотілось захляпати її вином або зробити суперобкладинку, яка б прикривала її недоречну викличність. Я розуміла, яким мізерним, безпідставним є мій розпач у контексті Великих Подій, але це тільки додавало розпачу, бо ця книжка й була спробою до Великих Подій доєднатися. Хоч, можливо, її основною функцією було стати для мене малою подією, але такою, яку можна помислити, яка може прийняти на себе складні почуття, бо Великі Події було неможливо п о м и с л и т и, неможливо осягнути. І що цікаво, все вперлося в форму, у вигляд, у колір, в акциденцію, але не в субстанцію. Візуальне як форма стало для мене змістовнішим за зміст, за текст, відповідальним за все, відповідальним за все змістовне.
У «Берлінському дитинстві» Вальтер Беньямін пропонує таку метафору єдності змісту і форми: складену в клубок пару шкарпеток, які творять нову сутність, схожу на гаманець. Він манить своїм вмістом, своєю таїною, спокушує сягнути рукою в його середину, цей гаманець, цей дивний згорток, цей гаман. Хто з нас не складав шкарпетки таким чином? Хто не пересвідчувався, як зникає чин після того, як простягнеш руку вглиб у пожаданні начинки, схованої у сховку, щойно заволодієш нею, щойно витягнеш її назовні. Хто не проробляв цей трюк, аби переконатися, що зміст і форма, обгортка і огорнуте творять єдиність, щось одне, нове. Текст і візія – ці дві шкарпетки моєї книжки – теж склалися у щось одне, але настільки нове, що мені знадобилося кілька місяців, щоб його пізнати, щоб упізнати. На жаль, це були розпаровані шкарпетки.
Це була візуальна поразка, поразка фізична, але не метафізична. Час як головний герой моєї книжки, якого до снаги підкорити тільки поезії і тільки вину, час, запакований у цю книжку як вміст і як зміст, час мого радикального буття як поетки несподівано обернувся для мене правдою про місце, місце сорому. Я чула про сором і раніше, коли не писала сама, від тих, які писали. Я чула і дивувалась, бо їхній сором стосувався текстів, що були найвищої проби. Щойно тепер, відчуваючи власний сором, я зрозуміла, що він ніяк не пов’язаний з формою і навіть зі змістом ніяк не пов’язаний. Цей сором ф у н д а м е н т а л ь н и й. З нього в мені – з місця фундаментального сорому – починається хаос, немова, безчасся, п о е з і я починається, там жах невіддільний від краси, а краса від жаху, там природно бути, бо воно природне, там не відчуваєш сорому – у місці сорому немає місця для сорому – але з усіх інших місць, з усіх інших ракурсів видно, як безсоромно він пломеніє, палахкотить – як червона обкладинка розповідає правду про місце сорому.
Я навчилась дивитись на обкладинку моєї книжки з вдячністю, бо отримала від неї нове знання, забарвлене новим сенсом. Та як було розгорнути її? Як дивитись у неї? Майже кожна сторінка викликала бажання присипати її пудрою, напустити туману, відвести погляд. Бачити – не завжди перевага, а гострий зір – не суцільне благо. Розворот як структурний елемент книжки, як повноцінний фрагмент є самодостатньою формою, є відображенням цілості, є частиною цілого і цілим одночасно. Окремий розворот нагадує цілу книжку приблизно так, як окремий день людського життя нагадує ціле людське життя. Кожне розкрите місце ставало всією книжкою, і майже кожне викликало у мене бажання заплющити очі. Крім одного. Я спокійно і без сорому могла дивитись на розчахнуту рожу, розквітлу Квітку, яка займала весь розворот – що й казати, вона сама була Розворотом. Тут Зміст і Форма не мали меж – вони були одним, вони достеменно відповідали одне одному. Вони – як Беньямінові шкарпетки, як місце сорому, як Походження Світу, як третє око – не лише обіцяли відповідь, вони д а в а л и її. Вона була відповідальною, ця Квітка. Вона – вхід і вихід, вона приймала і вона давала, вона перетворювала, вона писала текст. Текст як тіло. Нею я робила цю незбагненну роботу – писання. І читання – цю незбагненну роботу – робила теж нею. Я писала і читала Квіткою!
Я бачила Квіткою. Я чула Квіткою. Я торкалась Квіткою. Я нюхала Квіткою! Я думала Квіткою, а отже (!) – існувала Квіткою. Моя книжка відкрилась мені одкровенням – примітивним і справжнім.
Цього вистачило, аби прийняти її, чорношкіру (червоношкіру) дитину. І відпустити, відокремити. Хай живе власним життям. Хай дихає на повні груди. Хай не зазнає расової дискримінації. І гендерної теж хай не зазнає. Я впізнала її: це була дівчинка.
15.09.2023