Забуте минуле роду, що проектує наше завтра
"Проникнути в творчість Олекси Новаківського виявилося непросто", – Діана Клочко, лекторка, авторка бестселера "65 українських шедеврів", мистецтвознавиця.
Дзвенислава Новаківська: Пані Діано, розкажіть будь ласка, як ви вперше познайомилися із творчістю Олекси Новаківського і чому вирішили з нею ближче запізнатися?
– У чорнобильське літо 1986 р. я, несподівано для себе, вступила на заочне відділення факультету теорії та історії мистецтв Київського художнього інституту. А вже восени потрібно було знайти тему для курсової роботи. І я поїхала до Львова. Там у Державному музеї етнографії та художнього промислу працювала моя двоюрідна тітка Раїса Володимирівна Захарчук-Чугай. Ми із нею не були близько знайомі, вона більше зналася із моїм батьком. Пані Рая була доктором мистецтвознавства і під час зустрічі одразу почала мене розпитувати, навіщо я вступила на цю тяжку стезю мистецтвознавства, «бо це гіркий хліб», чим мене дуже здивувала. Тоді мені здавалося, що це ж просто мрія – вивчати мистецтво.
Відтак, пані Рая почала «перебирати», що можна було б вибрати мені для курсової, і в якийсь момент розмови каже: «Давай я тобі дам книжечку про Олексу Новаківського». У Радянському Союзі про нього вийшло декілька книжок і в одній з них було зображення картини «Коляда», не надто добре відфотографоване, бліде супроти оригіналу. Проте, я зрозуміла, що ця ідея села, зими, пісень, снігу, святкування, трьох жінок (а нас було три сестри) – це та історія, яку, за задумом пані Раї, я могла викласти емоційно і життєво, як близьку мені особисто.
Тоді цей «альбомчик» про Олексу Новаківського був для мене чи не першою книжкою про українського митця. Ви будете напевне сміятися, але на той час у мене не було жодної книжки про українське мистецтво. Я на власні гроші, зекономлені у восьмому класі «з обідів», купила у нашій сільській книгарні ще альбом пейзажів і портретів Олекси Шовкуненка, такий цілком радянський. Ось і все. При цьому, про світове і, звісно ж, російське мистецтво, ми знали тоді набагато більше, адже виходили хоча б якісь альбоми і щось десь публікувалося.
Олекса Новаківський, «Коляда» (1907-1910). Полотно, олія. Зі збірки НМЛ.
І ось я взялася робити курсову про картину Новаківського «Коляда» і все, що почала писати тоді у роботі зараз я б назвала більше моїми фантазіями, аніж аналізом твору мистецтва. Тоді мені було всього лиш 23 роки, я була молодою жінкою і у мене не було досвіду розуміння мистецтва. Були лишень інтуїція і рефлексія на рівні життєвих аналогій. Про «три музи» тоді не могла і помислити, я писала про три сестри чи матір з дочками, не розуміючи, яка історія стоїть за цим зображенням. Я писала про поетику села, зими і книжки, зображеної на картині, товщина якої мене особливо вразила. Я писала про колорит і яскравість намиста як пісні. І я тоді навіть не розуміла, що на картині зображені не українські костюми. Відмінність українського і польського жіночого костюма для мене тоді була неочевидною. Пані Раїса дала мені декілька своїх книжок, проте, в результаті аналіз вийшов доволі приблизним. Усе це робилося більше на моїх відчуттях, намаганні побачити у картині якийсь мазок, експресію, рух форм, алюзії, однак глибше розуміння картини прийшло значно пізніше – тоді, коли мій «дитячий» текст був уже зданий.
До речі, у 1972 р., коли за рішенням ЮНЕСКО святкували 100 років від дня народження Олекси Новаківського, був створений музей художника. Створенням цього музею займалися два сини митця. Родина надала усі експонати. Тітка Дзвенислави Новаківської стала першою керівницею музею. Але тоді, у студентські роки, я чомусь туди не потрапила, щоб краще зрозуміти стиль митця.
Зрештою, потім усе життя я «натикалася» на цю роботу і щоразу усвідомлювала, наскільки мало я її тоді розуміла до того. І проникнути у творчість Новаківського виявилося непросто, навіть із багажем Третьяковської галереї, Пушкінського музею, Ермітажу і Київського художнього музею.
Дзвенислава Новаківська: Про що це свідчить?
– Розуміння прийшло до мене значно пізніше: після написання курсових про західноукраїнську ікону ХV-ХVІ століть, дипломної про ікони Страстей і містеріальний театр, і навіть після прочитання уже кількох лекцій. Тоді, вже у 90 рр., можна було спокійно ходити по львівських музеях, у яких експонувалися ікони, до яких почало формуватися ставлення, як до «нашого спадку». А знання і розуміння того, чому українська ікона є іншою і чому в цю «непроникну іншість» треба увійти, прийшло вже у дуже зрілому віці. У 2018 р. перед Різдвом, я побачила у Празі велетенську виставку чеського художника початку ХХ ст. Франтішека Купки, який потім переїхав у Париж. Він малював у напрямку абстракції. І ось, коли я побачила його «три грації», його декоративні композиції початку ХХ століття – лише тоді зрозуміла, наскільки «Коляда» Новаківського є міфологічно-декоративною. Це картина, на яку треба дивитися через сецесію, ар-нуво, через «поєднання» австрійського і польського мистецтва, а також українського колориту із міфологією, народного з архаїчним, експресивного з побутовим. Це довгий шлях, який, до речі, ще триває.
Дзвенислава Новаківська: Це мені перегукується із тим, що написав Володимир Єрмоленко: коли досліджуєш культуру, то дуже важливо мати різну оптику, а ця оптика досягається певним рівнем освіти у різних сегментах. І Новаківський є впізнаваним, але він не впускає у себе будь-кого через те, що він вимагає сьогодні, так само, як тоді, коли він був живий, певного рівня освіти, для того, щоб його зрозуміти.
– І широти контекстів.
Дзвенислава Новаківська: Олексу Новаківського, як і кожного великого художника, наприклад Малевича, «просто із вулиці» не зрозумієш. Але у світі є багато тих, хто інтерпретує Малевича, а перекладачів Новаківського немає.
– Щодо Малевича зробили велетенську роботу у другій половині ХХ ст. Його по суті ввели у сучасне мистецтво. Лаконізм 60-х рр., американський мінімалізм зробив його іконою, у прямому сенсі взявши на озброєння його ідеї і розвинувши їх. Малевич став предтечею уже абсолютно іншого розуміння того, що таке знак, колір, узагальнення форми і яким чином у світі треба «упаковувати» інформацію. Відтак, з’явились великі інтерпретатори Малевича, серед яких Дмитро Горбачов і Жан-Клод Маркаде. Вони висловили здогад, що барвистість Малевича походить з українського народного мистецтва. На жаль, із творчістю Новаківського такої роботи зроблено не було і він залишився регіональним, «галицьким».
Український художник Олекса Новаківський.
Дзвенислава Новаківська: Виникає питання чи потрібно сьогодні інтерпретувати Новаківського, після того, як уже маємо Малевича, як взірець?
– Усіх наших художників, які цього варті, потрібно інтерпретувати, «витягувати». У радянському мистецтвознавстві була така стратегія: всіх українських художників, включно з академіками АХ СРСР Тетяною Яблонською і Георгієм Якутовичем, свідомо переводили на третій-четвертий ряд значущості. У цій градації спочатку стояло європейське мистецтво як велике із ідеєю стилів, потім російське, і лише потім українське із художниками першого і другого ряду.
Дзвенислава Новаківська: Я розумію. Проте, навіщо середньостатистичному українцю, навіть тому, який є у пошуку своєї ідентичності, знання, що певні течії європейського мистецтва зазнали пливу і підсилення українських митців?
–Так, зараз це і відбувається, адже почали говорити про вплив Олександри Екстер і Соні Делоне. Починають говорити вплив Архипенка, про те, що він вчився у Парижі і працював в Америці, і це добре, але без України і його зацікавлення українським як архаїчним – цього впливу б не було. Тобто, коли кінець ХХ ст. звертає увагу на юність, на корені, на міфологію, на народне, то що з народного було взято? – Адже кожен митець з народного, з міфології бере зовсім інше. Ну що нам з того, що у 30-ті рр. роботи Катерини Білокур і Марії Примаченко були в Парижі? – Ну «причеплять» до них лейби «Пікассо говорив», хоча невідомо, звідки взялася ця його цитата і де першоджерело. Справа ж не в тому, що хтось із французів, навіть великих, щось сказав про наших художників, а в тому, ким вони були для нашого контексту в другій половині ХХ ст. і як вони працювали тут? Тут, а не там.
Для нас важливіше знати, ким Примаченко була для Сергія Параджанова, який до неї їздив, дивився її твори, і як це вплинуло на його естетику. Нам важливо знати, ким була Катерина Білокур, яка розвернула квіткову композицію в інший бік, від того, що був в усіх українських «народних» мисткинь, і взагалі по-іншому повернула поняття наїву, народного, митця, жінки, яка сидить у селі і живе сільським життям.
Дзвенислава Новаківська: Але ж люди можуть сказати: що мені дадуть ці знання, навіщо мені у них інвестувати зусилля?
– А куди інвестувати зусилля?
Дзвенислава Новаківська: Не знаю, можливо, у кіно, у розваги чи навіть у серіал «Свати»? (сміється).
– Кіно й розваги – це не зусилля, а заповнення вільного часу. Зусилля – це коли ти намагаєшся зрозуміти і осягнути. Роботи Новаківського у розважальне кіно не перетвориш. Про них можна зняти фільм, але щоб проникнути у ці твори –треба зробити зусилля, напружити «м’язи голови». Не всім сьогодні хочеться напружувати мозок, на жаль, і це проблема. Потрібно зрозуміти, яким чином показати важливість творчості Новаківського, бо якщо ми цього не зробимо, то цінності в цьому й не буде, попри найвищі ціни на його картини.
Дзвенислава Новаківська: Тобто йдеться про певне, так би мовити, «маркування» рівня нації, рівня себе, як людини, яка є вбудованою у світову культуру?
– Можна і так сказати. Наприклад, у ім’я ван Гога тільки у другій половині ХХ ст. стали вкладати зусилля і кошти нація, народ і держава. До Другої Світової Війни уся збірка його творів просто лежала. Для того, щоби зробити його відомим треба було втілити цілу стратегію: зробити музей, зняти у Голлівуді художні й документальні фільми і почати це «продавати», переводити у мерч. В результаті його соняшники висіли репродукціями навіть у радянських квартирах. Держава просувала його, саме як нідерландського, а не французького художника, хоча він поїхав із Нідерландів і майже всі твори написав у Франції. І тепер не у Францію, а в музей ван Гога в Амстердамі їдуть дивитися його картини люди з усього світу. Тобто, ці велетенські кошти й зусилля повертаються. Хоча вони б могли цього і не робити, адже у них вже є прекрасний Рейксмузей (державний музей) із картинами Рембрандта. Нідерланди довели усьому світові, що кожен малюнок ван Гога, кожен його лист і ескіз є важливими для нації. І саме це розуміння почало приносити гроші, вкладені кошти повернулися і примножилися.
Дзвенислава Новаківська: Мені видається, що нідерландці як нація досить меркантильні і дуже скрупульозні. Водночас, вони вміють шанувати історію та інвестують у неї гроші. Наприклад, я дуже сміялася, коли дізналася про те, як вони почали робити атласи. Виявилося, що багаті торговці просто шукали, щоб такого цінного подарувати королю. І тут хтось прийшов і сказав: слухайте, вам треба карти, ви зв’язані з картами й мандрами. Атлас! Ось, що може бути крутим подарунком королю, який має дати верифікацію на проходи і проїзди різними територіями. Так і виникли атласи. Тобто, це були просто люди, які мали великі гроші і хотіли зробити дуже класний подарунок.
–Так, це нація, яка по-суті живе кожен день із розумінням, що її може в один момент змити, у прямому сенсі. Вони мають систему дамб, які регулюються щодня, і якщо там хтось не поверне в якийсь момент правильно ключики – цілу країну затопить, вони просто опиняться на дні моря.
Дзвенислава Новаківська: Ми самі, як країна «на дамбі стоїмо». Нас також у будь-який момент може «змити». Ви колись сказали дуже гарну фразу про те, що, один із великих викликів для українців – виклик вибору. Багато людей, як і Олекса Новаківський, мусили вибирати. Він зробив вибір стати українцем, хоча міг стати і поляком.
– Це був свідомий вибір.
Олекса Новаківський. З виставки у Варшаві.
Дзвенислава Новаківська: Якби Новаківський дуже напружився, то міг би поїхати у Париж і стати французьким художником, або поїхати до Німеччини чи Австрії. Однак, він цілком свідомо зробив інший вибір. І ось з цієї темою про вибір, ми переходимо до другої частини нашого інтерв’ю. Розкажіть, яка серія виборів у вашому роду провела до того, що ви сьогодні є не просто спонсоркою нових культурних починань, змін, оптик бачення того, якою є українська культура, а й активно відстоюєте тему важливості музеїв, збереження української культури і її промоції.
– Ну, по-перше, це було продумане рішення. Одна із моїх бабусь, по-батькові, чешка. Вона із відомого українського села Вовковиї, що Рівненщині, де була з 18 ст. колонія чехів. Вони там навіть мали хмілярню, варили пиво. У родині із типовим для чехів прізвищем Новотні, було дев’ятеро братів і сестер, а взагалі прабабуся народила 16-ро дітей. І тоді це вважалося нормою, якщо чоловік мав гроші. Вони, я так розумію, були тими, кого на початку ХХ ст. назвали куркулями, але у 30-ті рр. бабця овдовіла і вийшла заміж вдруге. Вона залишилася тут, у волинському селі, коли у 1946 р. її брати і сестри, ті, хто залишилися живі, отримали право переїхати до Північної Чехії. Я тільки недавно дізналася, що їх, українських чехів, переселяли у так звані «сєвєрні чехи», на місце німців, яких депортували з тих земель. Тобто операція «Вісла» була і там. І бабця Ганя все-таки вирішила залишитися в Україні. Залишилася одна із маленьким сином. Хату її розбомбили, а вона встигла витягнути з тієї хати лише «метрову подушку» з пір’я і швейну машинку Зінгер. За цю метрову подушку вона купила клаптик землі, тобто обміняла, а з допомогою машинки Зінгер обшивала пів села за харчі, які їй приносили. Так вони з моїм батьком й жили. Це, щоб ви зрозуміли, який був вибір залишатися на цій землі.
Дзвенислава Новаківська: Тобто, ми б з вами могли розмовляти зараз на зовсім на іншій території й іншими мовами.
– Це така перша історія українки, хоч вона і не була етнічною українкою. Тепер історія друга. Мій батько зустрів мою маму в Криму, коли був на відпочинку. Мама була сибірячкою, з українців Сибіру, і вирішила, що вкінці п’ятдесятих працювати в кримському санаторії медсестрою веселіше, ніж жити на Кузбасі. І вона теж вирішила в якийсь момент, що ризикне жити в Україні, хоча могла в Криму шукати собі іншу «партію». І це також був вибір: поїхати за цим молодим вчителем у село і почати ще одне таке життя.
Дзвенислава Новаківська: Це ж тоді Крим був ще російський, це ж вони Україні його ще не передали?
– Ні, ні, ні, це вже була Україна. Це був 1960 р. і складність була у тому, що мама тоді погано розуміла українську, тим більше мову моєї бабці, у якої було багато чеських слів. І я спитала маму: а тобі не було страшно? Вона відповіла мудрою фразою: в принципі я знала, хто такі бандерівці, тобто не боялася, що ці люди зроблять мені погано. При всій жахливій пропаганді, жінка не боялася образу бандерівця, бо бачила у західному Сибіру засланих священників, яких називали «уніатами». Купувати дітям українську дитячі книжечки, вишивати платтячка й вишиванки, підтримувати навчання в українській школі, не позбавляючи інших так би мовити «етнічних контекстів» – свідомий вибір українства.
Дзвенислава Новаківська: Пані Діано, чому цей вибір саме такий, навіть попри загрозу? Що лежить в основі цього вибору?
– Як не дивно, коли до мене приїздила сибірська частина родини, чи потім, коли ми поїхали у Чехію і я дивилася на чеську частину родини, тут був один такий нюанс. Я дуже добре його відчула, коли в кінці 70-х почала вчитися у Підмосков’ї. В Україні було смачніше. Мама і моя бабця-сибірячка казали не раз – «тільки в Україні ми наїлися білого хліба». В Сибіру, і навіть в Криму в кінці 50-х, вони не могли наїстися білого хліба і булок. Одна справа наш Голодомор, а друга – оте радянське «підголодування». Українська кухня, як не дивно, і у 60-х залишалась еталоном смаку і достатку. Це була норма, що біля кожної хати є город, є культура висаджування городини і навіть прикрашання меж.
Дзвенислава Новаківська: Це звучить як вдячність за можливість набутися отого добробуту – вони шанували традицію цієї землі.
– Абсолютно! Було розуміння, що дітей треба виховувати у традиціях тої землі, яка тебе годує.
Дзвенислава Новаківська: Вона продовжувала годувати дітей.
– Так, вони були дуже вдячні, і бабця Ганя, і мама, і бабця Маруся, яка їздила назад у Сибір до іншої дочки, а це сім тисяч кілометрів. Вона дуже любила працювати на цій землі, тряслася над кожною квіточкою, над кожним яблучком. Вона казала, що це не порівняти навіть із Кримом – такої землі більше ніде немає. Бо Крим в кінці 50-х був біднішим за південно-волинське село. Вони розуміли, що тут добре жити.
Дзвенислава Новаківська, правнучка Олекси Новаківського.
Дзвенислава Новаківська: І якою була родинна порада, що дійшла до вас? Що потрібно робити, щоби жити добре? Бо жити добре – це насититися. Для мене ви – та жінка, яка вміє жити добре, бо у вас є здатність приймати й цінувати. Ця здатність приходить лише тоді, коли твоє наповнення настільки велике, що ти можеш розпізнати добро в інших.
– Життя в західноукраїнському селі, не у місті, тому що я виховувалася у селі – це життя у постійній роботі. Це не було щось таке тяжке, від чого стогнали: «Ой, тяжко, важко, ооой, ааай», там робота – це норма. Зараз у сучасному світі навіть цього немає. Ми вже про це забули, а тоді постійно треба було щось робити: садити, доглядати, обробляти, збирати, вигодовувати, переробляти, готувати. Постійна робота забезпечувала добробут і була спрямованою на створення добра. Купа дрібних і великих технологій, раціоналізацій, що створювали відчуття затишку, спокою і насиченості. Я пам’ятаю, коли з’являлося трошки більше бобів, то бабця йшла і казала: оце я посаджу їх отут, на межі, тому що, по-перше, коли вони будуть виростати, то це буде гарно, як вони квітуть, а по-друге, отут більше нічого не буде рости, а вони виростуть. Тобто, використовували кожен шматочок землі, навіть навіть біля хліву. Ще бабця садила півники біля льоху і казала «хай буяють». Усе це – зовсім інше ставлення до садиби.
Дзвенислава Новаківська: Тобто рецепт добробуту у правильному використанні ресурсів, умовно кажучи навіть «тієї межі»?
– Сибірська бабця Маруся, також долучалась, з іншого боку. Коли зношувалось щось плетене, вона його обов’язково розплутувала і скручувала в клубочки, щоб потім зробити які-небудь шкарпетки, меланж з ниток різної товщини і кольору. Тобто скручувала ці нитки так, щоб всі рядочки плетення були колористично цікавими. Це ж творчість, тому що ти робиш з цього вже наче непотрібного, наче такі унікальні поєднання, яких більше ніде не буде, бо меланж кожного разу інший і смужки також. Вона всім нам, сестрам, такі шкарпетки плела. Коли вона померла, я була страшенно засмучена, що у мене не залишилося жодної такої шкарпетки, тому що ми їх зношували і не цінували. Колись нам, як усім, хотілося тих тоненьких капронових колготок. Я якось вже на початку 2000-х, я розбирала старий диван на горищі, знайшла невеличкий клуночок із такими клубочками, скрученими в меланж, і страшенно зраділа. Я побачила колористичну творчість бабці і вирішила також з одного клубочка щось зробити. Я почала плести синові шкарпетку і всередині одного клубочка побачила її шкарпетку. Розумієте? Вона заховала цю шкарпетку у клубочок і тим ніби передала мені вітання.
Дзвенислава Новаківська: Яка прекрасна історія!
– Тоді я зрозуміла, що таке Різдвяне диво, коли твої потаємні мрії несподіваним чином здійснюються. Розумієте ця сільська, зараз смішна, мудрість, коли використовують найменші ниточки, коли нічого не викидається, не спалюється, воно все дає відчуття того, що прийде момент, і тебе заощаджене і зігріє, і нагодує, і дасть тобі радість від споглядання.
Дзвенислава Новаківська: Сучасною мовою це звучить еcominded. Це дуже модний тренд тепер.
– Воно було!
Дзвенислава Новаківська: Ми просто зараз зациклюємося і повертаємося. Тобто, коли ви ризикували, то ви згадували досвід своїх рідних?
– Звісно, згадувала, тому що і вони, жінки мого роду, робили вибір.
Дзвенислава Новаківська: Після Майдану, коли почалася війна, я дуже часто згадувала своїх бабусь і згадувала, що має бути тривожна сумка, для того, щоб пережити військові дії. І для мене ці їхні історії були тим, на що можна опертися.
– Я розумію, що якісь речі, якісь невидимі ниточки, від яких залежить життя, інколи важливіші за гроші і кар’єру. В результаті оце «нічого» впливає на дуже великі речі. Так само мені здається, що у ситуації з українським мистецтвом, широко зрозумілим українським, з якого теж зробили «нічого», йому треба надати іншого сенсу. Як тільки ти йому надаєш іншого сенсу, воно перестає бути нічим, воно стає чимось і тоді починає розбухати, збільшуватись, проростати.
Коли ми з видавництвом «Дуліби» робили у 2005 р. книжку «Битий шлях або Україна, якою ми її любимо» (подарункове видання про 66 українських міст, які мали магдебурзьке право), то для деяких дерев`яних церков Закарпаття не було взагалі фотографій. Автори знали, що там стоїть, наприклад Мармарошська готика, але фотографій цих шедеврів не було. Тоді ще не було і смартфонів, а дороги були просто жахливі. І тому ми організовувалися, збирали гроші, щоб послати людину, аби вона пройшла маршрут чи у когось викупила фотографії, щоб показати те, що у нас є. І коли у 2016-2017 рр. у цих церков з’явився охоронний статус ЮНЕСКО, стало зрозуміло – з нічого зробили феномен, надали сенсу через візуальне.
Дзвенислава Новаківська: І це українська карма?
– Ні, це технологія. Воно стоїть забуте, не оцінене, не об’явлене, не звізуалізоване, не обмислене, не обійняте і не обціловане, грубо кажучи. А воно має бути оточене любов’ю людей, обійняте увагою і таким, що над ним трясуться.
Дзвенислава Новаківська: Якщо ми почнемо це сплітати, це імпринтується у майбутнє як самоідентичність і самоцінність.
– Якщо з цього не зробити повноцінний продукт культурний, то ми їх і «стопчимо», як я бабцині шкарпетки.
Дзвенислава Новаківська: І що ми втратимо?
– Ми втратимо унікальність і неповторність. Бо ж у бабці не було двох однакових шкарпеток, а по цілій Україні – однакових рушників, ліжників, церков і хат.
Дзвенислава Новаківська: Отже, нам доведеться повторювати за кимось іншим. Тому ми й повторюємо за кимось іншим, бо в нас немає тих «власних шкарпеток»?
– Так, своїх, на які могла би дивитися і моя внучка, щоби цю технологію уже на новому ґрунті використовувати.
Дзвенислава Новаківська: Це неймовірний символ. Якщо у тебе немає бабусі, яка тобі може сплести шкарпетку – немає кому тебе дообіймати, долюбити і догріти.
– Так, і показати, як з непотрібного і зношеного зробити щось, що має художню цінність, а не просто дає тепло. Бо ми, здається, свого недооцінюємо, «зношуємо» культуру, яка «тріскається», а не доводимо її до цінного і домашнього, на яке треба дивитися, цінність якого треба додумувати. Тому я, маючи таких бабць, не могла у юності додумати цінність «Коляди» Новаківського, і мені знадобилося ціле життя, щоби дійти до думок про те, що я бачу у ній тепер.
Вела інтерв'ю Новаківська Дзвенислава, фахівчиня з управління змінами, правнучка Олекси Новаківського.
Упорядкування тексту – Тетяна Шпайхер.
Інтерв'ю створене в рамках проекту «Новаківський space» до 150 річчя художника, містика та освітянина Олекси Новаківського.
17.02.2022