«У людей є тіло. У спільнот також. Спільноти здатні відчувати, і в них є нервова система. Доволі часто їх тримають укупі не спільні ідеї, а спільний біль», – пише філософ Володимир Єрмоленко у своїй колонці на Ukrainians.
Ті, хто багато спілкувався у різних колах європейців чи американців з початку повномасштабної війни, добре розуміють цінність цього спостереження. Адже поруч із величезним проривом на рівні раціонального сприйняття європейського вибору України як ідеї захисту демократичних цінностей, існує провалля на персональному рівні. Це провалля часто матеріалізується незручними паузами в малому колі людей, які, почувши країну походження, часто починають активно висловлювати співчуття і жаліти. А коли жалість не приймається як форма взаємодії, то просто замовкають.
І мені дуже було цікаво розібратись з оцим мовчанням, яке відчувалось і трактувалось як швидка сепарація для самозбереження при гострому виклику переглянути питання, що таке добро і зло. Аж поки я не натрапила на несподівані відповіді в двох методиках: екзистенційній психології та ненасильницькому спілкуванні.
Моя подруга і давня промоутерка теми ненасильницького спілкування в Україні Катя Ясько цієї осені привезла в Україну з серією тренінгів шведську фахівчиню Лів Ларсон, яка була ученицею Машалл Розенберга (засновника методу). Одна із тем, з якою вона прийшла, була тема роботи з соромом. Точніше, з лінією полярностей сором-гідність і потенціалу цієї пари, яка через породження сумніву дає можливість набути нових перспектив і вмінь для змінотворення та гідного майбутнього.
Першими людьми, що зазнали цієї лінії напруги, були Адам і Єва, які скуштували заборонений плід. Тоді це був перший вихід із «зони комфорту» заради розвитку із зростаючим бажанням повернутись у свій Райський сад. Для сучасної людини найчастіше це відчуття приходить як втрата самопоВаги і балансу у зустрічі з подією, до якої життя нас не готувало. Іноді нам соромно від наших вчинків при цій зустрічі з такою подією. Вчинків, які не вписуються в рамку моралі й етики, за якою ми жили до цього. І тоді ми трансформуємо цю рамку як частину власної еволюції (приймаємо свою новопроявлену оголеність і лишаємось у Саду) чи розширяємо простір допустимої реальності, в якій такий виклик чи випробування нас може повторитись, – але залишаємось при своїх цінностях та переконаннях.
Повертаючись до колег з Європи чи Америки – це дає розуміння, що вони в момент зустрічі з українцями відчувають сором, який первинно викликаний тим, що є певна абсурдність людини, що живе в безпеці та комфорті цивілізованого забезпеченого життя з людиною, яка це втратила. Тоді фраза, яку так люблять повторювати на глобальних великих інтелектуальних подіях іноземці, що "ми знаємо, що робити, але продовжуємо досягати небажаних результатів", кришиться на першій частині.
По-перше, сором провокує доволі емоційні швидкі реакції (майже як страх). І спроба зробити з українців жертву – це перевірений спосіб відреагування демократичних країн, які приймали в себе в ролі «рятівника» жертв конфліктів і катастроф із різних країн Африканського та Азійського континентів. Це акт трансформації сорому в самопоВагу для відновлення внутрішнього балансу. Фінансовий внесок – найпростіша дія підтримки, яка повертає відчуття відповідності моїх дій та уявлення про себе як добру чи благодіяльну людину.
У країнах, де прийняли українців, – це внесок на біженців через податки. У нас – це внесок на благодійні збори. Про це свідчать дослідження благодійності, які показують, що майже 90% українців здійснювали благодійні внески (дослідження Фонду «Загорій»), при цьому постійно волонтерством займається 6% – і лише 31% брали участь у заходах на вирішення важливих питань громади, міста чи села (дослідження групи «Рейтинг»). Отож первинна формула відреагування на біженців – це думка про те, що мої податки і, може, якийсь мій внесок підтримає їх у час скрути. Моя вага і балансована самість зростає: я будую ці стосунки як рятівник-жертва.
Якщо ж людина з України не приймає цю роль жертви, то баланс порушується. І тоді з’являється по-друге. Ви опиняєтесь у рівних позиціях людина-людина, громадянин демократичної країни – громадянин демократичної країни, європейка – європейка. Але в ситуації, де ми проживаємо щось із їхніх підручників історії, суміщене з фільмами про апокаліпсис (пригадайте серіал «Довгі роки», який показує українських біженців у Британії після початку війни росії проти України). І виявляється, що ігрове кіно може стати реальністю і реальним болем – який вони не знають як пережити. А якщо раптом у ваших словах і діях є багато гідності, то це ще більше підсилює відчуття сорому й абсурдності ситуації.
Як сказала одна учасниця з США: я відсторонююсь у спілкуванні і мовчу, бо не знаю, як себе вести з вами і з вашим болем, який ви витримуєте, а я – ні. Це перша типова реакція: втеча з умовного раю, в який завалили інші зі своїми яблуками. Для повернення самопоВаги самоЦінності людина може вдатися до «втечі з раю» як до ігнорування та мовчання (вихід з гри, в якій я програю через нерозуміння правил). Або інша реакція – напад і звинувачення як бунт проти неприйняття своєї ролі іншою стороною. Щось на кшталт «ви нам недостатньо дякуєте».
Коли я спитала в соціальних мережах, що б хотіли отримати соціальні дипломатки замість оцих двох реакції, то почула наступне: інтерес, готовність говорити про війну, відчуття самоповаги європейців та гордості за причетність до нашої перемоги. Коли спитала Лів Ларсон її порад, то перше, що почула, – не треба соромитись через чужий сором чи перебирати відповідальність за чужий сором на себе і героїчно повертати самоповагу співрозмовникам. «Сором – це можливість майбутньому сказати "так". І це вибір кожного – скористатися цією можливістю чи ні», – каже вона.
І щоб розпакувати цю можливість, можна застосувати «акупунктурний підхід», допустивши, що підсвічення свідомої уваги до власної позиції може звільнити «спазм» позиції співрозмовника. Почати можна з називання реальності вашими словами, попередньо зробивши свідому звірку поміж вами та реальністю. Наприклад: «Я чую, що ви замовкли, як взнали, що я з України. Я бачу, що ви (відводите погляд, опускаєте голову). Мені прикро це спостерігати (я відчуваю гіркоту від цього, мені сумно).» Що важливо – не вживати засуджуючих упереджень, як-от «я бачу, ви знітились і рознервувались». Можна додати думку, що є шанс, що в цієї людини не було досвіду війни, і тому їй складно зрозуміти наш біль, але можна почати з приділення уваги історії вас у цій війні. І поговорити як люди, які певний час тому були багато в чому схожі, але нас спіткав досвід, якого ми не вибирали. І наш героїзм – це наслідок екзистенційного вибору між смертю та життям, де ми вибираємо як нація життя.
На одній із зустрічей нашої спільноти IDG Network Ukraine, присвяченій темі шістдесятників і абсурду, ми говорили про те, що є дві ключові підказки від наших предків:
1. додавати вищих надихаючих сенсів у абсурдну ситуацію задля підсилення життєСтвердності та самоЦінності;
2. давати собі свободу ігрової зміни правил.
Зміщення сорому в бік сумнівів заради кращого майбутнього можна пробувати зробити саме в цих двох рівнях діалогу, запросивши співрозмовника чи співрозмовницю до свободи гри чи танцю взаємодії (без свободи не вдасться ні перше ні друге). Спільні сенси починатимуться зі спільноповаги та спільноцінування. Але з моєї практики є ще нульовий рівень. Мандрувати з сорому в гідність легше, коли ви почнете з рівних позицій. Підіть на острівок сорому співрозмовника і дайте сигнал вашої емпатії та людяності. Розкажіть, як ви ніяковієте у певному спілкуванні в контексті війни (при зустрічі військових, при пості про мобілізацію друга, при новині про поранення чи загибель знайомих).
І тоді поділіться, що вам повертає відчуття поваги та самоповаги (шістдесятники радили посміятись над абсурдністю ситуації і над собою як спосіб повернення собі енергії духу і свободи гри). Спитайте, що інша людина зі свого досвіду робила раніше у випадку, коли знічувалась, але було бажання повернути собі відчуття самопоВаги. Автентичність історії – це основа самопоВаги і діалогу на рівні людина-людина, де допускаються недосконалості і можливість змін.
Спільне поле приналежності; спільність у можливості відчувати сором; спільне визнання, що сором дає відчуття сепарації та самоприниження, а для діалогу потрібна взаємодія та самоповага; спільне поле різного досвіду та потреби тут і зараз.
05.12.2023