Є міста, що постали на пагорбах, хоча сліди найдавніших поселень у них все ж таки розташовані в долинах і ярах, у низинах. Бучач – саме з таких: його форма нині схожа на чашу, стінками котрої стікають не так води, як шляхи, – до центру, чи не найнижчої точки міста, звідки стримить Ратуша, флюгер якої видно звідусіль.
Дороги, стежки, хідники, а найприкметніше – сходинки і сходи, так чи так, а приводять подорожніх до того місця, де колись било джерело, біля якого і постала Ратуша. Місто більше ніж два з половиною століття закручується навколо стрункої будівлі, ніби якийсь равликовий табір, що несе мушлі свої домівок, з усіх сил утримуючи їх на крутих схилах.
Здається, бучачани впродовж цих століть тільки й думали, як зупиняти ковзання стінками велетенської чаші навколишніх пагорбів, як їх укріпити, щоб вони не звалюватись на Ратушу: підпірні стінки й стіночки терасок, на яких росте городина, дерева і квіти, тримають схилів і будинки, стіни яких мають різну висоту. Тому й до кількох дверей ведуть сходи з різною кількістю сходинок.
Звісно, місто було задовго до Ратуші, та відколи її звели – вже не могло її оминути. Надто артистичною була ця адміністративна будівля, де практикували міське самоврядування.
Побудована з білого і ледь жовтуватого каменю, вона мала двох творців. У середині XVIII століття архітектор Бернард Меретин зі скульптором Йоганом Пінзелем придумали, як удекорувати тричастне тіло Ратуші, аби ще й пишно пошанувати мецената й фактичного власника цих земель – магната, урядника Речі Посполитої, старосту кількох міст Київщини, володаря «бучацького ключа» Миколу Василя Потоцького. Особистість ексцентрична, він фінансував коштовне будівництво, і, ймовірно, саме йому були присвячені скульптурні зображення «десяти подвигів Геракла», колись розміщені на парапеті над другим поверхом. Меретин придумав елегантну форму, Пінзель створив об'ємну 12-частинну алегорію того, як високо треба підніматись до міської влади і хто стоїть над нею.
Дослідники вважають, що Ратуша мала не лише гвинтові дерев'яні сходи, якими й нині можна зійти всередині будівлі аж на вершечок, до годинника, оберненого циферблатами на чотири боки. Археологічні дослідження підказують, що мали бути значно імпозантніші, зовнішні сходи, якими й крокували містяни на другий поверх, до кімнат, де сиділи міські урядники. Саме ті сходинки щоденно привчали до сходження у «владні кабінети» як до піднесення над землею, щоб побачити над порталом і герб Потоцького, і його «подвиги». Вивищення конкретної особи за допомогою порівняння з античними образами було цілком прийнятним у риториці й мистецтві тих часів. І, ймовірно, лестило впливовому магнату, чий герб на Ратуші розміщено приблизно так, як герб Шептицьких на львівському соборі святого Юра. Припускаю, сходи бучацької Ратуші також були віддалено подібними на сходи головного храму греко-католиків, бо куми Меретин і Пінзель під час зведення храму могли саме у Бучачі технологічно випробувати, як створити маєстатичну композицію, де поєднуються конструкція, декор і фізичне сходження до містичних небес.
Те, що у Бучачі поставало з найглибшого місця долини, у місті Лева втілилось на Святоюрській горі.
Коли у середині ХІХ ст. на площі біля Ратуші запалали дерев'яні ятки єврейського ринку – вигадливі сходи прийняли на себе удар вогняної стихії. Пишна конструкція тріснула і обвалилась, а Ратуша встояла. Відтоді візуальна ілюстрація «підйому до влади» зникла, аналогія із львівським храмом стала нечіткою, античні алюзії у скульптурах вивітрювались швидше, ніж виразні контури дванадцяти фігур на парапетах. Рештки кам'яних сходів розтягнули на мілкі потреби, і, здавалось, пам'ять про них, роздрібнених на мільйони безформенних шматків, вже не відродиться. Фотографували Ратушу вже без натяку на зовнішні сходи, та й використовувати її стали для іншого.
А все ж недарма Пінзеля вважають «таємничим майстром», навіть і фрагменти творів якого впливають на дійсність.
Кожного разу, коли у місті будували новий дім або прибудову до старішого, там обов'язково лаштували сходи. Вузькі, звивисті, вони з'являлись і між будинками, поєднуючи різні вулиці й рівні міста, вели до ґаночків, веранд, ставали приступочками під дверима кам'яниць і непримітних хлівчиків, приватних помешкань і офіційних закладів, до крамниць, пивниць і льохів, – потроху, рік за роком, сходи покрили усі стінки велетенської чаші. Долини, на якій, дивлячись на Ратушу, будувалось місто.
Сходи, якими підносились до міської влади, зникли. Вони перетворились на сходи із малюнків Ешера, якими люди мандрують одне до одного. Бо влади змінюються, а містяни залишаються.
А ще є натяки, підказки.
На стінах Ратуші, приблизно там, де сходились дві частини тих сходів, збереглось зображення мушель. Чи не є вони натяком на дорогу святого Якова, паломницький шлях, що пролягає на захід, до Антлантичного океану? Зокрема через Галісію.
Як же спокусливо думати, що десь там, на шляхах іспанської Галісії («finis terrae», краю світу), архітектор і скульптор зустрілись, заприятелювали й подалися працювати до далекої Галичини, чия назва двоїсто натякала на інші можливості долі. Мій здогад чимось схожий на рокайль, на обрамлення неправильної форми пустки, також уміщеної на аттику над входом Ратуші.
Меретин і Пінзель залишили знак, що і Бучач є містом паломників.
Колись біблійний патріарх Яків побачив сон біля Єрусалиму, як по велетенській драбині снують до неба і вниз янголи. Пінзель з Меретином знали цей текст, не могли його не знати у місті, де найбільшою громадою були євреї, люди книги, люди Старого Заповіту.
Сходи до Ратуші впали. Драбина, що пов'язує землю Бучача із небом, продовжує існувати у неполічених сходинках і сходженнях містян на пагорби. Де є кіркут і кладовища, з яких також видно вершечок найвищої будівлі, з флюгером.
Есей написано в межах літературної резиденції в Бучачі, що відбувається з ініціативи Літературного центру імені Аґнона та за сприяння канадської недержавної організації «Українсько-єврейська зустріч»
Фото – Юлія Микуляк
10.10.2021