Поки що більшість німців виступає проти експорту зброї до України. Утім дискусії щодо зміни такої позиції в німецькому політикумі вже розпочалися.
Вже кілька місяців українська тема перебуває у фокусі міжнародної преси в зв’язку зі загрозою евентуального вторгнення Росії. А минулого тижня фактично увага цілого світу була прикута до нашої країни, до її кордонів, які погрожували порушити російські аґресори чи то 15 чи то 16 лютого, як то стверджували розвідувальні служби Сполучених Штатів.
На щастя, вторгнення не відбулося. Цьому ми мусимо передовсім завдячувати тісній консолідації провідних держав світу на захист України. А ще – екстреним постачанням оборонної зброї до України, аби вона могла захиститися від вторгнення. Це нівроку допомогло суттєво підвищити обороноздатність нашої армії. Військова допомога Україні стала чи не найпріоритетнішим чинником, який стримав Росію від нападу.
Зброя до України надходила з Великої Британії, США, Польщі, країн Балтії. Ми також дуже сподівалися на військову допомогу Німеччини, але так її й не отримали.
Наше видання на так давно вже писало про причини німецької відмови від експорту зброї в Україну. Утім, можливо, лютневі події переконали німців, що пора таки переглянути таку їхню позицію, виправити одну з найбільших і найдавніших суперечностей зовнішньої політики ФРН? Йдеться про категоричну відмову Берліна продавати зброю в «гарячі точки».
Чому ми можемо називати це саме «суперечністю»? Тому що в царині експорту німецької зброї склалася доволі дивна ситуація. Відомо, що Німеччина входить до найбільших експортерів зброї, наразі за обсягами продажів вона займає четверте місце в світі – після США, Росії та Франції. Лише минулого року ФРН продала за кордон озброєння на майже 9 мільярдів євро.
От цікаво: продаючи зброю, Берлін сподівається, що жоден постріл із гвинтівок, гармат, танків made in Germany не буде зроблено в бік живої людини? Що все це озброєння буду слугувати лише прикрасами на килимах алжирських, єгипетських та турецьких правителів (саме на поставках до Алжиру, Туреччини та Єгипету німецькі зброярі заробляють найбільше грошей)? Звісно, ні, не є німці такими наївними. Ті ж самі турки використовують німецькі танки для інвазії в Сирію, для боротьби з курдами. Єгипетська армія використовує німецькі гармати, зокрема, для війни в Лівії. Алжирські військовики воюють німецькою зброєю з ісламськими фундаменталістами.
Зрештою, Німеччина продавала зброю навіть сирійським курдам, закривши очі на те, що в країні триває громадянська війна. І правильно зробила, бо курди там воювали проти терористів з «Ісламської держави» та проти кривавого режиму Башара Асада. Тобто курди вели справедливу війну, а тому й заслуговували, щоб демократичні країни світу посприяли підвищенню їхньої обороноздатності.
Тепер варто «курдську оптику» навести на українську ситуацію. На кордонах зростає російська військова ескалація, Кремль вдається до засобів «гібридної війни», всіма засобами намагається послабити здатність України чинити спротив. Так, поки що Кремль не вдався до прямої аґресії, попри заявлені дати можливого вторгнення. Утім ситуація досі залишається напруженою. Росія все ще брязкає зброєю. Розвідки західних країн не фіксують поважного відведення російських військовиків (а головне – військової техніки) від районів поблизу українських кордонів. То хіба не буде справою справедливості та збереження миру підвищення обороноздатності України шляхом надання їй зброї?
Що ж у таких умовах роблять бундесканцлер ФРН Олаф Шольц та міністерка закордонних справ Анналєна Бербок? Заявляють, що жодної німецької зброї Україна не отримає. Бо це нібито зашкодить дипломатичним миротворчим зусиллям. Щобільше, Шольц навіть намагається заохотити українське керівництво виконати ті пункти Мінських угод, які вимагає Москва, тобто під дулом пістолета. Аби лише не було вторгнення. Тож реальну загрозу вторгнення Берлін таки визнає.
Так, існує достатньо аргументів на підтримку принципової позиції Німеччини не постачати зброю в кризові реґіони. Дійсно, небезпека розпалювання конфліктів за рахунок дедалі більшої кількості зброї є очевидною. Це ми спостерігали на прикладах і Близького Сходу, і Центральної Азії, і навіть у Південно-Східній Європі (у часи війни в колишній Югославії). Звісно, коли зброї немає, то й сторони конфлікту розмовляють одна з одною, а не стріляють.
Утім ситуація з Росією абсолютно не відповідає цій схемі. Росія має тієї зброї по вуха, вона продає її по цілому світу, а то й віддає безплатно різним авторитарним та тоталітарним режимам. А от Україні – потенційній жертві російської аґресії – бракує зброї для захисту від Росії. Тому блокування збройного експорту до України лише створює дисбаланс сил. А це, своєю чергою, заохочує Росію до воєнних дій, а не до дипломатії. Лише досягнення Україною певного рівня обороноздатності охолодить гарячі російські голови й змусить їх домовлятися.
Так, ми всі пам’ятаємо історію Німеччини в ХХ столітті. Зокрема те, що вона стала ініціаторкою двох найстрашніших воєн в історії людства. У свідомості німців у повоєнній Німеччині міцно вкоренилося уявлення, що країна має виявляти стриманість у вибухонебезпечних ситуаціях. Наприклад, у правлячій нині Соціал-демократичній партії Німеччини такі погляди сформувалися ще наприкінці 1960-х, на початку політики розрядки за канцлерства Віллі Брандта. У «зелених» вони сягають корінням руху за мир у 70–80-х роках минулого століття.
Але нині історія вимагає від німецьких парламентських партій негайно розпочати дискусію про нові правила збройного експорту. Так, досі більшість населення ФРН, згідно з соцопитуваннями, виступає проти постачання зброї Україні. Але така дискусія могла б змінити й громадську думку, якби у ній пролунали обґрунтовані аргументи.
Зрештою, спонтанно така дискусія вже триває. Наприклад, представники блоку ХДС/ХСС вже закидають чинному уряду соціал-демократів, лібералів і «зелених», що він дуже мало зробив для України, аби захистити її від російської загрози. Християнські демократи ніби забули, що ще пів року тому саме вони були при владі. Саме їхня бундесканцлера Анґела Меркель консеквентно відмовляла Україні в постачанні будь-якої зброї, блокувала це питання через НАТО, вставляла патики в колеса нашій державі на шляху до Північноатлантичного альянсу. Тож її опоненти в Бундестазі швидко це нагадали християнським демократам.
Криза навколо України задає таки новий тон в політичних дискусіях у ФРН. Чимраз частіше німецькі політики й політологи розмірковують у етерах ток-шоу, що попередній підхід у питанні експорту зброї не варто застосовувати завжди і скрізь.
Варто теж нагадати, що чинний віцеканцлер і міністр економіки, представник партії «Союз90/Зелені» Роберт Габек під час передвиборчої кампанії минулого літа (тоді ще його партія перебувала в опозиції), відвідавши лінію розмежування на Донбасі, закликав уряд Німеччини на чолі з Меркель надати Україні оборонну зброю. Тоді його заява наразилася на критику, причому не лише з урядового табору, але його ж однопартійців. Тепер же «зелені» значно активніше ведуть таку дискусію. Наприклад, пропозицію надати Україні вагомішу військову підтримку було внесено на останньому з'їзді «зелених». І хоча за неї не проголосувала більшість делегатів, все ж питання піднімається чимраз гостріше.
Україна все ще потребує німецької зброї для захисту своїх кордонів. Нам конче потрібні німецькі системи протиповітряної оборони, протитанкові ракетні системи, гвинтівки для полювання на дронів, кораблі прикордонної охорони тощо. Наш уряд вперто звертається до Берліна з відповідними проханнями.
Німеччині ж варто стати чесною зі самою собою в цьому питанні. Варто не тупо дотримуватися затвердженого колись правила, а ухвалювати рішення щодо кожного випадку окремо. Бо не може порушувати принцип справедливості експорт зброї до держави – жертви аґресії. А от продаж озброєння державі, яка перманентно порушує права людини та міжнародні договори й норми, є явним відступом від цього принципу.
