Обурений масовими вбивствами турками вірмен, молодий польський правник домігся законодавчого закріплення злочину геноциду.
Під час Першої світової війни, Соґомон Тейлірян, мирний мешканець-вірменин, безпорадно спостерігав за тим, як турецькі військові розстріляли його матір, зґвалтували його сестер і зарубали сокирою його брата. Через шість років на берлінській вулиці Тейлірян підійшов до Талаат-паші, великого візиря Османської імперії, що керував вбивствами вірмен. "Це за мою матір", – сказав він, після того, як застрелив Талаат-пашу. Преса вихваляла Тейліряна як героя. Але з точки зору закону його становище було катастрофічним. Якщо Талаат-паші ніколи й не довелося постати перед судом, Тейліряна судили як простого вбивцю. Врешті-решт, його звільнили, але лише тому, що суд у Берліні вирішив вдати, що Тейлірян діяв під "психологічним примусом".
Рафаель Лемкін, тоді молодий студент юридичного факультету Львівського університету, не був задоволений цим вивертом суду. Він був обурений тим, що когось, хто "обстоював моральний закон людства" треба "оголошувати божевільним". І так Лемкін вирішив переконати світ прийняти закони проти таких "расистських чи релігійних вбивств", що забрали життя родичів Тейліряна.
Незважаючи ні на що, йому це вдалося.
"Цілком неофіційно" – посмертна автобіографія Лемкіна, розповідає про його видатні досягнення. Він народився у 1900 р. у сім'ї польських євреїв скромного достатку у віддаленому закутку Західної України. Його кар'єра була карколомною. За дуже короткий період часу він встиг побувати відомим адвокатом у Варшаві, втекти з-під нацистської окупації у Польщі, винайти термін "геноцид", попрацювати радником військового міністерства США і побувати професором права у Єйльському університеті.
Завдяки зусиллям Лемкіна, 9 листопада 1948 року, у 10-ту річницю "Кришталевої ночі", Генеральна Асамблея ООН одностайно прийняла "Конвенцію про запобігання та покарання злочину геноциду". Конвенція, залишаючись близькою до пропозицій Лемкіна, визначає геноцид, як "дії, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу".
Жахіття Голокосту допомогло переконати світову громадську думку у слушності аргументів Лемкіна. Але він підкреслював, що – від переслідувань Нероном християн до різанин, вчинених монголами з мешканцями Східної Європи у ХІІІ столітті – геноцид відбувся вже багато разів за всю історію людства. Саме за його наполяганням визначення у Конвенції ООН охоплює усі випадки – минулі, теперішні або майбутні – у яких етнічна або релігійна група мала бути за задумом знищена.
Завдяки цій гнучкості термін набув сильного політичного, а також юридичного значення. У наступні десятиліття, після того як Лемкін помер від серцевого нападу у 1959 році, винайдений ним термін став жертвою дивної гри у перетягування канату: активісти сподіваються, що гучне слово геноцид може змусити громадськість, що вагається, зупинити жахливі злочини; політики побоюються, що це може змусити їх піти на дорогі закордонні авантюри або перешкодити мирному врегулюванню шляхом переговорів. У випадках, як з Дарфуром, питання у тому, чи певні жахливі злочини дорівнюють «геноцидові», тепер відіграють ключову роль у визначенні того, як вчинить міжнародне співтовариство.
Незавершена в момент його смерті, і опублікована зараз уперше, автобіографія Лемкіна докладно описує його невтомну пропаганду своєї точки зору. Вона виявиться корисною для поколінь істориків. Але, як і більшість автобіографій відомих історичних діячів, вона також прагне представити збалансований портрет свого героя. Якщо її оцінювати з цієї точки зору, то вона, у кращому випадку, робить це зі змінним успіхом. "Цілком неофіційно" страждає на великі хронологічні стрибки та неоднаковий стиль. Хоча й подекуди Лемкін є відвертим, він так само часто впадає у самовдоволення або зарозумілу впевненість у правильності власних суджень. Більшість його сучасників в ООН поважали його; дехто визнавав його перевагу. Його автобіографія дозволяє легко зрозуміти, чому.
В останні роки Лемкіна вихваляють як самотнього бійця, який зміг зробити світ кращим. (Найкращим прикладом є "Проблема з пекла", бестселер 2002 року, з якого почалася кар'єра Саманти Павер, кандидатуру якої на посаду представника США в ООН висунув президент Барак Обама). Сам Лемкін заохочує читати подібні книжки; у своїй автобіографії він обіцяє показати читачам, "як приватна особа практично самостійно може доcягти успіху у нав'язуванні світу морального закону".
Правда є складнішою. Лемкін був явно людиною з рідкісними талантами та цілеспрямованою відданістю одній справі. Для пропагування "ідеї, що врятує життя", "слугою" якої, на його думку, його обрало провидіння, він залишився самотнім, відмовився від прибуткової юридичної кар'єри і буквально довів себе до смерті. Якщо звернути увагу на подробиці – такі як його бідність та його постійне небажання вести порожні розмови, щоб підтримувати знайомства – то він є ідеальним кандидатом на світського святого.
І все ж його вплив, можливо, не мав аж таких радикальних наслідків, як він тоді думав. Конвенцію про геноцид ніколи б не прийняли, якби вона не відповідала інтересам тодішніх наддержав. Потрапивши у пастку битви за ідеологічне панування, США і Радянський Союз мали власні вагомі причини, щоб грати на світовій громадській думці, засуджуючи геноцид. Це також пояснює, чому зірка Лемкіна швидко потьмяніла, коли він почав виступати за створення міжнародного суду для кримінального переслідування посадових осіб, винних у військових злочинах. Хоча й великі держави були раді на словах його високим ідеалам, вони зовсім не бажали ставити під загрозу свій суверенітет. Зрештою, Лемкін не зовсім пасує до ролі надзвичайної особистості, що змінює перебіг історії власною волею. Його життя є цікавим в абсолютно інший спосіб: воно символізує як щедрі обіцянки, так і реальне розчарування від міжнародного права.
За словами самого Лемкіна, роль Конвенції про геноцид полягала, щонайменше, у тому, щоб вона стала "вихідною точкою для нового сумління". З часом, він висловлював сподівання, "поєднання каральних та профілактичних заходів" допомогли б уникнути злочинів. Нині добре фінансовані НУО б'ють тривогу, щойно з'являється загроза геноциду у будь-якій частині земної кулі. За Обами у Білому домі навіть створили Комітет із запобігання воєнним злочинам. (Його перша голова: Саманта Павер)
Але злочини повторюються. Багато масових вбивць залишаються на волі. В останні роки низка країн домовилися, що Міжнародний кримінальний суд переслідуватиме їхніх громадян за воєнні злочини, включно з геноцидом. Але насправді лише лідерам невеликих держав, що вчинили геноцид, треба боятися правосуддя. Якби Тейлірян був зараз живий, в нього були б так само причини стати вбивцею, як у 1921 році.
Книжка Мунка – «Чужинець у власній країні: єврейська сім’я у сучасній Німеччині» – буде опублікована у січні 2014 року
Yascha Mounk
The Father of Genocide
The Wall Street Journal Europe, 24.07.2013
Зреферував Омелян Радимський