Путін вважає, що він може захопити велику територію, а потім торгуватися з Заходом.
Президент Обама розшаркнувся перед зовнішньою політикою під час своєї доповіді про стан у країні минулого тижня, вихваляючись, що «ми дотримуємося принципу неприпустимості залякування більшими країнами малих, на противагу російській аґресії, підтримуючи демократію в Україні і заспокоюючи наших союзників з НАТО». Після чого проросійські сили швидко розширили свою офензиву в Україні, що вже коштує більше 5 тис. смертей.
У суботу український порт Маріуполь зі стратегічним розміщенням на Азовському морі потрапив під безладний ракетний обстріл з позицій, контрольованих так званою Донецькою Народною Республікою, — спонсорованим Москвою військовим формуванням у Східній Україні. Цим нападом було вбито близько 30 осіб; ще сотня отримали поранення. Алєксандр Захарченко, від листопада «прем'єр-міністр» Донецької республіки, напередодні обіцяв наступ на Маріуполь, тим не менше і його ополченці, і Москва блискавично заперечили свою відповідальність за вбивство.
Ніц дивного, хоча більшість військових аналітиків сподівалися, що повстанці чекатимуть весни для відновлення натиску. Це також акцентує вперту невіру Заходу — починаючи від президента Обами, який припускав, що поєднання легких санкцій щодо Росії і різкого падіння цін на енергоносії змусить Володимира Путіна оголосити завершення своєї української авантюри.
Сталося навпаки. Росія підтримала підписане в Мінську у вересні минулого року припинення вогню. Проте вже в листопаді генерал Філіп Брідлав, верховний головнокомандувач НАТО, повідомляє про рух «російських військ, російської артилерії, російських систем ППО і російських бойових частин» в Україну. Зафіксовані дещо пізніше «маленькі зелені чоловічки» в безінсиґнальній уніформі вказували на присутність російського спецназу, що воює там разом з ребеліянтами.
Швидше за все, метою Кремля в цьому останньому наступі є захопити Маріуполь, який об'єднав би контроль ребеліянтів над Донецькою областю та забезпечити кращий морський зв'язок між окупованим Росією Кримом і російським материком. Європейські лідери останнім часом неодноразово попереджали, що Москву чекає новий раунд санкцій, якщо наступ ребеліантів продовжиться. Але, враховуючи шум, здійнятий президентом Франції Франсуа Олландом та іншими про послаблення санкцій, Путін, певно, вважає, що він може зайняти Маріуполь, а вже потім торгуватися з Заходом.
Не зашкодить Путіну і те, що українська війна ще більше зміцнила його популярність: 88-відсоткове схвалення, згідно з одним опитуванням наприкінці минулого року, — незважаючи на економічні потрясіння. Російський націоналізм має глибоке коріння, а диктатори мають схильність політично хіснувати з яскравих маленьких воєн, принаймні з тих, що виграють.
Що і робить для Заходу неприпустимість російської перемоги все нагальнішою. Українські військовики оточили Маріуполь трирівневим захистом, але поразка поставила би захист решти території України під серйозний сумнів. Український президент Петро Порошенко не раз просив США допомогти його країні зброєю, але досі адміністрація Обами лиш пропонувала обмежену нелетальну допомогу. Навіть Гілларі Клінтон, будучи вісником миру, хоче, щоби США зробили більше.
Ми всі за санкціонування Кремля, а надто у спосіб, що безпосередньо впливає на Путіна та його найближче оточення. Але якщо Захід хоче зупинити воєнний наступ Кремля, необхідні також і військові засоби. Надати Україні зброю для захисту своєї території — єдиний шанс зупинити путінську облогу.
The Siege of Mariupol
The Wall Street Journal, 28.01.15
Зреферував О.Д.
30.01.2015