Конфіскація багатства по суті є майже політичною владою. Брати Кохи – ні. Профспілки державних службовців – так
Прогресисти засуджують нерівність як найнагальнішу у світі економічну проблему. В ім’я цього вони вимагають обкласти значно вищими податками прибутки і багатство – особливо той 1% працівників з найвищими прибутками, яких вони найбільше паплюжать, – а також підвищити бюджетні витрати і посилити урядовий контроль: підняти мінімальну заробітну плату, прожитковий мінімум, ліміт фондів заробітної плати тощо.
Нерівність може бути симптомом економічних проблем. Та чи є нерівність сама по собі економічною проблемою? Якщо хтось розбагатіє, а інші стануть ще багатшими, то кого це хвилює? Якщо ми всі однаково збідніємо, то хіба це не проблема? Чому не виправити політику і проблеми, через які важче заробляти більше?
Так, можливо, зареєстровані доходи і статки, які обкладаються податком, зароблені 1% найкраще оплачуваних працівників, зростали швидше, ніж доходи і статки решти. Нерівність може бути хорошою: підприємці створюють компанії, розвивають нові продукти та послуги і стають багатими, привносячи крихту суспільної вигоди. Або поганою: особливо наближені капіталісти, які багатіють завдяки протегуванню з боку уряду. Більшість американських мільярдерів є підприємцями скромного походження, які працюють в конкурентних нових індустріях, а це означає, що тут йдеться про першу нерівність.
Але існує багато інших різновидів і джерел нерівності. Зросла прибутковість кваліфікованої праці. Спостерігається відносний ріст заробітної плати людей, які можуть використовувати чи створювати комп’ютерні програми, робити самостійні розрахунки чи керувати організаціями. Та чому інші, бачачи цю прибутковість, не набувають професійних знань і не змагаються за надбавки за конкретні знання? В Америці велика вина за це покладається на препогані школи, в яких заправляють учительські профспілки, які залишають дітей непідготованими навіть до вступу в коледж. Обмеження на висококваліфіковану імміграцію також підвищує надбавки за конкретні знання.
Американці застрягли в періоді страшного досвіду раннього дитинства, зловживання наркотиками та алкоголем, розбитих сімей, безробіття і злочинності, які символізують різні джерела нерівності. Доведено, що їхні проблеми не реагують на потоки державних грошей. А урядові програми і закони про наркотичні речовини цілком можливо є частиною проблеми.
Ці проблеми – і багато схожих на них – не мають нічого спільного із зростанням доходів і статків 1% найкраще оплачуваних працівників.
Гадаю, визнаючи цю логіку, борці з нерівністю стали доводити, що нерівність є проблемою, тому що вона породжує соціальні та економічні лиха. В останньому звіті Standard & Poor’s підсумовано деякі з цих тверджень: «Оскільки нерівність доходів зростала перед фінансовою кризою 2008 р., менша кількість заможних сімей брали все більші і більші кредити, аби не відставати від інших». У 2011 р. в своїй статті у «Ярмарку марнославства» економіст Джозеф Стігліц з Колумбійського університету написав, що нерівність справляє «вплив на життєвий уклад… все більша кількість людей за межами одновідсоткової верхівки живе, перевищуючи свої засоби до існування». Він назвав це «біхевіоризмом перерозподілу благ».
Зрозуміло. Фритюр’є чує, що більшість управляючих хеджевими фондами літають приватними літаками. Тож він купує пікап, якого не може собі дозволити. Тобто ми повинні обкладати податками багатство, аби заохочувати бережливість нижчих класів.
Тепер інша претензія: нерівність є проблемою, тому що багатирі занадто багато заощаджують. Тож передаючи гроші від багатих до бідних, ми можемо збільшити сумарне споживання і запобігти «тривалому застою».
Зрозуміло. Тепер ми повинні примусово передавати багатство, аби вирішити глибоку проблему національної бережливості.
З цих прикладів ви можете побачити, що арґументи є надуманими – аби підтвердити наперед відомі відповіді. Якщо ці проблеми справді потребують вирішення, то кожну з них можна вирішити більш природнім шляхом.
Чи ліквідація багатих – ліквідація заздрості до їхнього стилю життя – справді є найкращим способом стимулювати ощадливість? Чи не може мати сенс, скажімо, встановлення великої суми податку на заощадження в соціальних програмах перевірки малозабезпеченості? Якщо заздрість до стилю життя справді є механізмом, то чи не було б більш ефективним заборонити «гнатися за Кардашянами»?
Якщо ми здійснюємо перерозподіл, тому що нестача кейнсіанських видатків спричиняє «тривалий застій», тоді ми повинні передавати гроші від всіх ощадних, навіть бідних, до великих марнотратників, особливо власників великих нових особняків та нових електромобілів Tesla з насухо видоєними кредитними картками. Чи є це агресивною політикою? Так. Можливо, не йшлося про «витрати» взагалі.
Зараз модно говорити про «перерозподіл», який насправді не є назрілим питанням. Навіть позахмарні податки на прибутки і статки не надто піднімуть державний дохід на тривалий час, а за рахунок державних доходів повинні фінансуватися урядові програми, а не вивірятися бідні. Більшість борців з нерівністю, включно з президентом Обамою, рішуче обстоюють податки, які урівняють прибутки, в ім’я «справедливості», навіть якщо ці податки незначно або взагалі не піднімуть державний дохід.
Коли ви заплющуєте очі на цю нісенітницю, більшість борців з нерівністю концентруються на реальній проблемі, яку вони бачать: гроші і політика. Вони думають, що гроші корумпують політику, і хочуть вилучити гроші, аби очистити політику. Як написав економіст Еммануель Саез з Берклі в своїй лекції у Стенфордському університеті: «розподіл найбільших доходів є важливим», тому що «різке підвищення прибутків дає прошарку найкраще оплачуваних працівників більшу можливість впливати на політичний процес».
Критика здирництва і політичного кумівства є виправданою, їй підтакують і ліві, і лібертіанці. Але якщо зловживання державною владою є проблемою, то посилення державної влади навряд чи є рішенням.
Якщо ми піднімемо верхню ставку федерального податку до 90%, хіба це не різко збільшить потребу в адвокатах, лобістах, викрутах, які дають можливість ухилитися від сплати податків, знайомствах, пільгах і оборудках? Борці з нерівністю думають, що ні. Пан Стігліц, наприклад, пише, що «багатство є основним визначальним фактором влади». Якщо держава привласнить багатство – навіть якщо воно зароблене чесно, - тоді держава зможе великодушно використати свою владу в інтересах звичайної людини.
Ні. Непотизм з’являється, коли влада визначає багатство. Державна влада неминуче призводить до обміну регуляторних пільг на політичну підтримку. Ми обмежуємо здирництво шляхом обмеження можливостей уряду роздавати цукерки.
Борці з нерівністю хочуть, аби уряд конфісковував багатство і контролював прибутки, аби багаті особи не могли впливати на політику так, як вони цього не хочуть. Брати Кохи – ні. Профспілки державних службовців – так. Принаймні ця мета є цілком логічною. І є дійсно страшною.
Нашою метою має бути процвітання. А секрет процвітання є простим і старомодним: права власності, верховенство права, економічна і політична свобода. Обмежений уряд, який забезпечує компетентні інституції. У цьому списку нема конфіскаційного оподаткування і необмеженого урядового контролю за прибутками.
John H. Cochrane
What the Inequality Warriors Really Want
The Wall Street Journa, 21.11.2014
Зреферувала Галина Грабовська
25.11.2014