Лемківський король

Єпіфаній Дровняк не з власної волі, звичайно, став Никифором Криницьким. Так записали в документах, бо до 1950-х жодні не підтверджували його особу та громадянство. Єдиним свідченням про існування такої людини був запис в церковній книзі греко-католицької парафії – у графі народжених за 1895 рік. Цікаво, що ім’я Єпіфаній він отримав як незаконнонароджений, оскільки в таких випадках побажання матері не враховувалось, а бралося навгад з церковного календаря. Якби Єпіфаній народився де-інде, а не на Лемківщині, невідомо, чи узявся б за малювання. Та що там правдиве Никифорове ім’я та прізвище, якщо навіть Лемківщину після війни було спустошено, спалено і вивезено. Так що погороджуваний усіма мешканець курортної Криниці, людина з втраченим ім’ям та спустошеної землі, не мав ні паспорта, ні батьківщини, ані власного імені. Його самого тричі вивозитимуть. Забиратимуть від гір, залізниць, церков, ікон, зелених барв хвої кудись до щецінських балтійських берегів. Доцільність Лемківщини була в справжності, але в часи Никифора, та й, зрештою, тепер, перекочувала до пам’яті, міфу, боротьби за ідентичність та фольклорних фестивалів. Та все ж ніякі фестивалі, що проводяться в Україні чи Польщі, не можуть нічого втримати з того, що було щоденним життям багатьох поколінь, а несправедливе виселення цілого українського субетносу та майже цілковите знищення їхньої культури – церков, хиж, усталеного способу життя, – лише посилює у мене це відчуття цілковитої втрати. Лемки залишилися на фотографіях, їхні церкви та хижі – в скансенах, їхня душа – в піснях, поезії Антонича та малюнках Никифора. З середньовічних часів, відколи відбулося розселення уздовж карпатських хребтів, вони утримували мову та побут. З часом ця приваблива територія почала краятися різними державами. Лемки контактували з поляками, словаками, австрійцями, німцями тощо та щораз більше віддалялися від тих, з кого вони вийшли. Українська основа їхньої мови насичувалася граматичними та лексичними формами близьких сусідів, побут облаштовувався згідно з умовами гірського життя. Вони зайшли так далеко в карпатське європейське високогір’я, що з часом дехто з них забув, звідки вони і хто. Цим користалися й користаються. Залишилася мова – сумирно укладена в словники та подекуди збережена в побутовому мовленні старшого покоління. Лемківські пісні, спритно перероблені під попсу, втрачають первинний мелос, зате набувають ширшої популярності. Збаламучення лемків протягом тривалого часу позначилося на їхній самоідентифікації: одні з них – проукраїнські, інші вважають себе окремим етносом, ще інші, у Словаччині, – русинами. Лемки надзвичайно мандрівні люди. Вони то переселялися до Воєводини, то пливли до Америки. Існує анекдот про те, що коли Колумб допливав до Карибських островів, то лемки вже поверталися до Європи. Історично цей факт не зафіксовано, але у міфології прижився. Інший історичний міф на межі парадоксу – це розмови про існування лемківського короля, який начебто на рубежі 19 і 20 століть виїхав до копалень Пенсильванії. Короля розшукували, але він наче крізь під землю провалився. Якби це було насправді, то лемківська монархія була б фактом цікавого державного устрою на пограниччі карпатських гірських розломів. Це, звісно, бажане – за дійсне. Але стривайте – один із них таки став королем живопису. Народився цей вельможа рисунку в якійсь стодолі (історія, зрештою, типова), оскільки глухоніма Євдокія Дровняк, завагітнівши невідомо від кого, так і не розкрила таємницю зачаття свого сина. Та, зрештою, хто тією таємницею тоді цікавився? Хіба що господар тої стодоли, в якого вона працювала, та, можливо, її батьки. Але про що в глухонімої довідаєшся? Мама подарувала Єпіфанієві не тільки життя, але й передала деякі фізичні вади. Все-таки він ворушив прирослим до піднебіння язиком, якось вимовляючи певні звуки, і слух у нього не був повністю замурованим. Це приводить до висновку, що ймовірний батько – той, хто спокусився на нещасну, – очевидно, був фізично здоровим. Пізніше висуватимуться різні версії, хто ж міг би бути правдивим батьком Єпіфанія. Хлопець виростав при мамі, яка часто сходила з гір до Криниці у пошуках будь-якого зарібку. Очевидно, малий чеберяв за нею і згодом так прикипів серцем до цього місця, що в дорослому віці вибрав собі за місце робітні. У якому віці він залишився сам і чи були у нього якісь близькі родичі – мені не відомо, але постійне бродіння від хати до хати, де його годували господарі або навіть давали кут, щоби перезимувати, свідчить про покинутість напризволяще. Єпіфаній трохи навчився писати і читати, але звісно, що його мовою, якою він ледво послуговувався, була лемківська говірка. Звісно, він чув німецьку, коли була Австро-Угорщина, і польську, але навіть підписуючи свої малюнки, він подекуди плутає латинську абетку з кириличною. Звідки та від кого пробудився ген творчості та малювання в отому малому тілі з нерозвинутим мовним апаратом? Від якогось часу він щодень малює та йде продавати свої малюнки до Криниці. Чому? Розрахунок логічний – кому з його кревних чи лемків-селян були потрібні ті мальовидла? А відпочиваючі могли для атракції придбати за безцінь мазюкання дивака, просто жаліючи його. Насправді наївні малюнки Єпіфанія позначені якоюсь особливістю. Якби ж її не було, то львівський митець і колекціонер Роман Турин навряд чи звернув би на них увагу. Від того часу розпочинається битва за Никифора. Спершу потрібно було відділити Єпіфанія Дровняка від його малюнків, тобто фізичну особу від того, що творила його уява та рука. Це було зовсім непросто, тобто відпочиваючі та навіть лемки ніяк не могли втямити, що хтось такий упосліджений може творити щось, що варте уваги. У Львові Турин зацікавлює інших, й акварелі жебрака з Криниці потрапляють на виставку до паризької ґалереї. Турин дожив до 1979 року і, вочевидь, усе добре пам’ятав. Чи залишив які-небудь спомини? Взагалі, життя самого Єпіфанія минало перед очима багатьох. Це не така вже давня історія, тим паче, що польські документалісти почали фільмувати та фотографувати митця за життя. Уважається, що найкращий період Дровнякової творчості – це час 1920–1930-х рр. Пізніше, тобто у 50–60-ті, це вже інший Никифор, розбалуваний увагою, грошима, опікою, повторюваністю мотивів, бо після світового визнання та пропаганди у ПНР польського самородка багато хто кинувся скуповувати праці Никифора, і тоді пішов творчий потік. У нього з’явився банківський рахунок, зберігалася чимала сума – майже дев’яносто тисяч злотих. Для Никифора було придбано авто. Здається, навіть був шофер. Цього криницького дивака відкривали й передвікривали. Після Романа Турина і паризької виставки 1932 року частина акварелей потрапляє до рук римо-католицького священника і колекціонера Єжи Вольфа, який у 1938 році публікує статтю «Малярі наївного реалізму в Польщі. Никифор». У статті автор пригадує своє перше враження від акварелей Никифора, побачених у Парижі. Вольф роздумує про кольористику й інші специфічні елементи Никифорового малярства, і приходить до висновку, що таємниця Никифора не в ньому, вона поза ним. Далі – подружжя Банахів, Елла та Анджей, видають у 1957 році книжку «Никифор, майстер з Криниці». Після чергового «відкриття» Никифора Банахами їм вдається зорганізувати ще одну виставку в Парижі. Ідея Анджея Банаха полягала у тому, щоби саме в Парижі зробити жебрака королем. Відомо також, що Маріян Влосінський, що працював художником у різних міських установах в Криниці, став опікуном в останні роки життя Никифора. Отож-бо, Єпіфанія протягом життя оточувало чимало людей, його відкривали й забували, впускали на нічліг і проганяли, купували з милосердя акварельки й насміхалися з них, співчували йому і погороджували ним. А він залишався королем тут, в них під носом, кожен день сидячи на мурівці, розкладаючи свої фарби, харкаючи на них, щоби розбавити слиною. Його наївність і дитячість співіснувала з упертістю і самозакоханістю. Навколишній світ Никифора був сакральним. Ті, хто спогадує Никифора, кажуть про щоденне відвідування ним церкви та служб Божих. Лемківські дерев’яні церкви, їхні внутрішні оздоби й унікальні ікони, не кажучи уже про біблійні тексти, які Никифор слухав, творили в його свідомості вельми структурований світ. Недаремно біблійні постаті Бога-Отця, Ісуса Христа, Матері Божої вписуються ним в навколишній пейзаж. Зображення Святої родини – Марії та Йосипа, які сидять на двох ослах, що увійшли передніми ногами у якусь річку, котра поділяє малюнок на дві симетричні частини, мабуть, трактувалося мистцем як втеча до Єгипту. Небо наполовину заповнено тривожним помаранчевим кольором призахідного сонця, зблиски якого відбиваються у воді тої річки. Напруга прочитується у тривожному кольорі. Найнесподіванішим малюнком з цього, умовно кажучи, «єгипетського» циклу є зображення Святої родини, тобто втікачів на човні. Тут ми чітко розрізняємо святого Йосипа, що веслує, та Діву Марію з притиснутим до грудей Немовлям. Голови їм удекоровано золотими німбами, знову та ж заграва призахідного сонця, а над ними пролітає літак. Цей літак з сучасного Никифорові світу зовсім збиває з пантелику. Звідки він? Чому Никифор повважав таку сучасну деталь доцільною? Що це взагалі означає? Чи митець хотів нам сказати, що літаком Свята родина дісталася б до Єгипту набагато швидше? Якщо так, то його уява працювала як замок-блискавка, зшиваючи та з’єднуючи цілковито віддалені деталі. Переказують, що починаючи ще з часів австро-угорських, Єпіфаній складав гроші за продаж своїх малюнків. Витрат у нього майже не було: він не мав постійного житла, міг ходити роками в засмальованому одязі, харчувався – хто що дасть; єдине, чого постійно потребував – фарб та паперу, але також міг малювати на тому, що попадало під руки. Отже, він збирав гроші, але австрійські корони знецінилися, злоті знецінилися, німецькі марки також – нарешті злотувки ПНР вдалося зібрати. Коли значну суму було передано до банку, бо перетримував у своїй валізочці чи скрині, Никифор поцікавився, чи там безпечно, коли йому пояснили, що там усе під охороною, то виявив бажання побачити на власні очі. Пішли з ним – а побачивши там охоронця, заспокоївся. Ще один приклад ставлення Никифора до грошей з розповіді однієї лемкині. В тієї жінки пропала корова, і вона попрохала Никифора позичити їй гроші, але він, гугнявлячи, відмовив, сказавши, що має рівний рахунок, тому не хоче його рухати. Недаремно зображення Америки в Никифора – це завжди великий будинок з кількома трубами, з яких валує темний дим, щось на зразок фабрики. Ця фабрика в його уяві – місце, де виробляють долари. Американська валюта тривалий час у лемківській уяві Никифора мала велику цінність. Може, тому, що чимало американських лемків надсилали додому зароблені гроші, та й розрахунки в міжвоєнній Польщі велися також доларом. Чи розділив Никифор участь свого народу в 1947 році? Так, щоправда, він не потрапив до списків вивезення до Радянського Союзу. У цьому випадку йому «поталанило». Три рази Никифора висиляли з Криниці: перший – запідозрівши його у шпигунстві, наче б то він малює плани розташувань для УПА, другий як лемка, а третій як жебрака, що псує міський пейзаж куротного містечка. Їхав з усіма десь на Балтику, але через якийсь час повертався. Як це йому вдавалося? Розповідають, що Никифора до кінця життя не вдалося відлучити від жебрацтва. Навіть будучи уже забезпеченим, він виходив на криницькі вулиці й чіплявся до відпочиваючих. Звісно, що жебракувати привчила його глухоніма мама, але був ще один випадок у його біографії, який варто згадати. Отже, на храмові свята до Криниці допливали сонми жебраків. Хтось із них, побачивши Никифора, оцінив, що це цінний екземпляр для їхнього промислу, – і його залучили. Одного разу він потрапив на жебрацьку учту, бо після празника жебраки збиралися в ресторації вночі. Переодягалися у добротне вбрання і виглядали як пани, а також у калік якимось дивом знову виростали руки і ноги. Господар ресторації під загрозою смерті був попереджений тримати язик за зубами. Так-от, одного разу Никифор побував на такій учті й був подивований тими перевтіленнями. Кажуть, що він навіть просився, аби прийняли його до тієї шайки, але відмовили. Єпіфанія Дровняка польська влада вирішила зробити поляком. Він не перечив, бо добре пам’ятав балтійське узбережжя. Так відбувся ще один парадокс його життя, бо народившись Єпіфанієм Дровняком – помер Никифором Криницьким. З кінця 1980-х до 1993 року тривав суд, щоби визнати Никифора Єпіфанієм, а також що він ніякий не поляк – лише лемко. Внаслідок семирічного переслуховування було встановлено справедливість і на надмогильній плиті додано напис українською – Никифор Єпіфан Дровняк. Може, згорьована лемківська земля й породила Єпіфанія Дровняка для того, щоби, передбачаючи своє зникнення зі світових мап, залишитися бодай його іменем та акварелями. Уже в 1960-ті роки разом зі своїм опікуном Никифор здійснив переліт до Болгарії на морський курорт. Власне з тих вакацій походять мариністичні малюнки, зображення прогулянок на верблюдах, літаки. Коли літак злетів й, набравши висоту, опинився в понадхмар’ї, Никифор запитав, дивлячись в ілюмінатор:

«Це небо?»

«Так», – відповів опікун.

«А де ангели?» – здивувався Никифор.

Не знаю, що відповів опікун, але, можливо, він подумав, що королю дозволено все.

 

 

 

 

05.02.2022