«Нє плачь дєвчьонка»

Випадок, який стався у Дніпрі, коли солдат розстріляв п’ятьох військових, насправді не є чимось новим. За совка такі трафунки відбувалися доволі часто разом із випадками самогубства. Причини були різні – в основному дідівщина. Але також стрілялися або вішалися через дівчат. Отримує солдат листа від когось, що його дівчина гуляє з іншим, і починаються муки і страждання, які можуть завершитися самогубством.

Не дарма найпопулярнішою «стройовою» піснею була «Нє плачь дєвчьонка, Прайдут дажді, Салдат вєрньотся, Ти толька жді». А чекати доводилося два роки. Рідко яка дівчина могла так довго бути вірною.

На відміну від Янелоха, я в армії таки служив. У перший день служби мене запитали, чи маю я дівчину. У мене була не абияка дівчина, а донька судді. Офіцер попросив показати фото. Видно, щоб переконатися, чи я не збрехав. Подивився, поцмокав і повернув.

Забігаючи наперед, скажу, що дівчина мене дочекалася. Ми листувалися, і ці листи для мене були тоді дуже дорогі, як і листи від батьків.

То була пізня осінь 1976-го року, з вищою освітою брали на рік. Не скажу, що я з радістю пішов на службу, бо майже всі мої друзі цієї долі різними способами уникнули. Дехто навіть перейшов через психдиспансер на Кульпаркові. Мені теж дали почитати книжку, з якої можна було зрозуміти, як себе поводити, вдаючи кукінамуні.

Але це треба було робити не під час медичної комісії, а заздалегідь, а вже на медичну комісію можна було прийти з довідкою про перебування у закладі для божевільних.

Треба було всього лиш звернутися до психіатра і розповісти про якусь свою манію – наприклад, про манію рахування.

– Розумієте, пане докторе, я все рахую. Де б не йшов. Бачу штахети – рахую, бачу дерева – рахую, бачу бруківку – рахую, бачу горобців – рахую... Я не можу ні про що інше думати.

Я те все прочитав, але перспектива пробути зо два місяці на Кульпаркові якось не всміхалася. Пізніше я шкодував, що не став на якийсь час «сьвірком», бо рік в армії виявився даремною тратою часу і нервів.

Служив я в Харкові у залізничних військах, куди брали переважно представників Середньої Азії та Кавказу. Слов'яни були або дебілами, або з вищою освітою. Останні працювали при штабі.

Залізничні війська займалися прокладанням колії. Наша частина прокладала її на Білгородщині. Я потрапив у штаб помічником начальника політвідділу, а коли батальйон виїхав «на трасу», став бібліотекарем. Але не тіштеся за мене, бо спав я в загальній казармі з усіма «дідами» і сержантами. Тому, бувало, і казарму мив, і кухню, і бульбу чистив, і шпали траґав, і траншеї копав, і днювальним заступав, і черговим у штабі. А ще я двічі в чистому полі серед зими стояв на варті зброярні.

Правда, я у всіх випадках прикидався Швейком або, як тоді казали, «шлангом». Чого б ото мені труситися на бісовому холоді, коли я можу й поспати? Поруч зі зброярнею був червоний куток, де стояв стіл з газетами. От на них я і спав. На щастя, ніхто не застукав. Хоча був такий прапорщик, який любив вартових підкараулити, коли задрімають, і витягти у них «штик-ніж».

Найбільше мене діставав на службі «падйом» о шостій ранку. А далі треба було швидко вдягатися, бігти до кльозету, до умивальника, потім «заправляти койку», потім – на зарядку і аж тоді – в їдальню.

Користаючи тим, що я був штабником, одного ранку після умивальника я помчав до штабу, звідти зателефонував до днювального: «Рядавова Віннічюка нємєдлєнна в штаб!». А коли примчав назад, мене вже шукали і навіть застелили ліжко. Ще два-три таких дзвінки – і в казармі уже всі зрозуміли, якою поважною особою є рядовий Винничук. Я вставав на п’ять-десять хвилин раніше – аби лише не за командою, ішов до бібліотеки, моє ліжко стелили, а я собі спокійно додивлявся сни.

Дідівщину я відчув, на щастя, не в повному обсязі, бо перед штабниками «діди» відчували певний респект і ставилися дещо краще, аніж до простих солдатів. Та й не була вона такою жорстокою ані в залізничних військах, ані у «стройбаті» – бо коли треба тягати рейки чи траншею копати, працюють усі. А от у всіх інших військах дідівщина процвітала. Там «діди» змушували «гусаків» чистити їм чоботи, ґлянцувати пряжки ременів, що-небудь зашивати, прати, забирали все м'ясо зі спільного баняка і т. д. Якщо старшина доручав «дідові» мити казарму, то він добре знав, що той цього робити не буде, бо для «діда» принизливо торкатися швабри чи шмати. За нього це мусив зробити хтось із молодих солдатів.

Якщо ви зазирнете до Вікіпедії, то з подивом дізнаєтеся, що дідівщина була лише в СССР, а зараз є в Росії, але не в Україні. Це, звісно, брехня. Дідівщина нікуди й зараз у «строковій службі» не ділася. З нею не борються, бо вона для командирів вигідна. «Діди» замість них підтримують порядок, а самі командири використовують молодняк під наглядом «дідів» у своїх приватних потребах.

Коли я завершив службу і повернувся до Львова, то якийсь час із погордою дивився на своїх друзів, які «відшлангували» і не служили. Мені хотілося розповісти їм про свої пригоди, але нікого це не цікавило.

Повернувся я в грудні, а пішов до військкомату за пашпортом аж у липні. Прийти туди я мав у повному обмундируванні – себто у парадовій формі і в шинелі. І ось замість того, щоб, як нормальна людина, зробити це відразу після «дембеля», я закинув форму і шинелю в комірку та спрагло кинувся у вир життя.

Одного сонячного дня я поліз до комірки і вжахнувся. Їх поточила міль! Мундир ще й вкрився липкою цвіллю, бо в комірці було вогко. Шинеля вся сипалася і біліла личинками молі. Я заходився її чистити і за годину привів до ладу, але з мундиром був гиблий варіянт. У такому мундирі я ніяк не міг заявитися у військкоматі. В такому мундирі я міг хіба порпатися в смітниках у пошуках порожніх пляшок. Але якщо вбрати поверх нього шинелю, то буде все в порядку. Я так і зробив, але прихопив ще з собою течку зі штанами і сорочкою, аби опісля перебратися.

І от уявіть собі картину. Літо. Сонце. Дівчата в мініспідничках, хлопи в сорочках з короткими рукавами. А тут суне якийсь вар'ят у важкій довгій до п'ят шинелі, застібнутій на всі ґудзики. Добре хоч військову шапку-вушанку він не натягнув на голову, а сховав у ту ж таки течку. Цей вар'ят, спливаючи сьомим потом, сідає до трамваю «чвірки», висідає в центрі і далі чимчикує у напрямку Краківського базару. Але тут уже він таки натягає на себе шапку-страшилку, бо якщо він буде вбраний не «по формі», його вмить замете військовий патруль. Люди озираються. Вар’ят виглядає дико. За пів року в нього відросли патли, і він уже нічим не нагадує солдата славної Красної Армії. Він хутше нагадує бійця армії Нестора Махна. Надто, що на ногах у нього не солдатські черевики чи чоботи, а... сандалі. Черевики він встиг уже подарувати своєму татові.

Моя поява у військкоматі викликала чималий ажіотаж, секретарки не могли надивуватися:

– Ти шо, на Північному полюсі служив? А під шапкою снігу нема?

Комендант ошелешено гортав мій військовий квиток і не міг зрозуміти, чому я так довго не міг до нього дійти. Я щось белькотав, впріваючи під шинелею, яка мене гріла в найлютіші морози, і не смів розстібнути жодного ґудзика, аби не зганьбитися своїм мундиром. Посопівши, комендант поставив у квитку печатку і видав мені пашпорт. Пірнувши у першу-ліпшу браму, я перевдягнувся, а шинелю, шапку і мундир разом з течкою залишив.

За хвилю я уже чимчикував, нічим не відрізняючись від оточуючого середовища. Ви собі не уявляєте, яка це полегкість – отак взяти й розчинитися в натовпі. Ти йдеш, і нікому нема до тебе діла.

А як там донька судді? – запитаєте ви. О, це зовсім інша історія. Але якщо вас цікавить, то в книжці «Груші в тісті» є оповідання «Сеанс гострого сексу». Отам і знайдете відповідь.