Проект «Стіна» у Львівській галереї мистецтв – це зовсім не виставка картин. Бо все, що відбувається чи відбувалося з Ковачевими творами у камерних теракотових залах Львівської галереї – це не просто демонстрація творів, але «проявлення тіла живопису».
Почнемо з того, що Павло Ковач має унікальну індивідуальну систему мистецьких вартостей, а власне – вартостей малярства, що побудовані на тривалій еволюції його мистецької практики та вивчення теорії класичного авангарду.
У той час, коли Павло Ковач тільки входив до світу професійного мистецтва в середині 1970-х, в Ужгородському коледжі вже бродили «флюїди нонкласики» і він та його два приятелі – Володимир Яковець та Мар’ян Олексяк – носили прізвиська «Ван Гога», «Гогена» та «Сезанна».
Повернення авангарду в офіційне мистецтво мало тоді два шляхи: офіційний – через стилістику радянського модернізму, та інший – у середовищі герметичних кіл інтелектуалів, котрі окрім мистецтва снили музикою, філософією і медитативними практиками східних релігій.
Таким був багатолітній вчитель Ковача – Павло Бедзір, котрий міг на березі річки Уж стати в позу «лотоса» і годинами вдивлятись у перспективу ландшафту. Власне Бедзірівські «вдивляння у ліс», його «ведантичне» відчуження від реального світу штовхнули Павла Ковача бачити в малярстві синкретичний вимір предметного світу.
Істина завжди приходить посередині антиномій. З одного боку – Ковача завжди цікавила «вища математика» Кандинського та Малевича, практичне втілення теорій Велеміра Хлєбнікова та Олексія Крученого (Кручоних), з іншого – він був практиком монументального мистецтва, який вивчав еволюцію взаємодії «тіла кольору» і його часових трансформацій у давньому мистецтві.
«...Я ніколи не змішував кольори на палітрі, – каже Ковач, – бо завжди вважав колір живим тілом, <...> мазок барви в іншому оточенні, аніж палітра, веде себе зовсім по-іншому. Тож, нащо обманювати себе?». Це пояснює, чому Павло перефарбував стіни майстерні у теракотовий колір залів Львівської галереї перед тим, як створити експозиційну серію «Стіна». Він дуже переживав, чи галерейне світло повторить ефект його майстерні і «тіло» його живопису говоритиме саме про те, що хотів виразити.
Упродовж останніх двох десятиліть художник реставрує живопис Фердинанда Видри у храмах Закарпаття, і те старе малярство доби класицизму, що проступає на світ через десятки записів, справді виглядає забрудненим тілом, яке треба очистити до первісного звучання.
«Кожне відкриття авторського живопису творить неймовірний ефект: у храмі з’являється повітря, архітектурні деталі грають цільну партію... Люди думають, що я це зробив, але я просто добрався до самого «тіла живопису». Адже, живопис – це тіло простору. А простір – це розум часу», – десь так теоретизує Ковач «Старший» своє відношення до барви.
Його вертикальні чи горизонтальні форми поліхромних структур лише зовні нагадують «живопис кольорового поля» Марка Ротко та Барнетта Ньюмана. Їх оточує зовсім інший час і простір. Але, як у повоєнні часи «Нью-Йоркської групи», у Ковача подібний лейтмотив – руйнувати стереотип предметного світу, що аж занадто врізався в наше життя. Багато з того світоглядного, що візуалізував свого часу Марк Ротко, стосувалося нового осмислення Мойсеєвого П’ятикнижжя. Рівно ж – Павло Ковач візуалізує набуту мудрість осмислення часу.
Коли у середині 1980-х кольорова абстракція врізалася в пострадянський простір, в Україні набув розвитку інтелектуальний тренд постструктуралізму. Седнівські пленери Тіберія Сільваші запустили маховик прочитання світу як тексту. І Павло Ковач сприйняв цей тренд не як моду, але як відкриття часу. Тому колір Ковача – це аналіз живописної мови, що резюмує формулу простору в діапазоні саме нашого часу.
Було б великою помилкою думати, що мистецтво цього закарпатського художника повторює якусь західну течію. Вже від закінчення Другої світової війни в Україні ніколи не припинявся рух інтелектуальних трендів Європи, що завжди знаходили свою візуалізацію саме в конкретному просторі. На тлі останніх тенденцій постглобалістського порядку, що заполонили культурні центри малих мегаполісів Європи, саме локальна оптика є тою, що може запустити найтоншу вібрацію подій у мистецтві.
Павло Ковач називає своє мистецтво «найреальнішим реалізмом», бо саме його ритми дають ілюзію стереометрії сенсорної епохи, із багатьма маркерами специфічної оптики: покадрового блимання екрану, «поаркушного перегортування» зображень тощо. Сьогодні ця оптика звузилася ще й до «ковідного» екзистенційного масштабу інспірацій, тому той, хто потрапляє у три малі зали виставки Ковача, дуже близький до автентичного прочитання його мислення «тіла живопису».
Фото: Олена Субач
26.01.2022