Словами пройти по слідах

Клер М.-Ф. П’ять майорців для мого незнайомця / пер. з франц. Яни Вестель у співпраці з Маркіяном Перетятком. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2021. 256 с.

Традиційне питання «чому ми не можемо не писати?» я би замінила на «кому ми не можемо не писати?». Адже причиновість (чи причинність) письма має підпорядковуватися суб’єктності писаного, адресованості, присвяченості комусь. Десь є той чи ті, до якого/яких звернене наше письмо, повернене обличчям, а не спиною. І той чи ті спрагло чекає/чекають, щоби ми його/їх покликали, щоби ми озвалися до нього/них, щоби ми знайшли його/їхні сліди (сховані під пеленою снігу/пилу на могилах/в архівах), загублені серед тисяч подібних слідів минулого, щоби ми, врешті, називали того/тих їхніми справжніми іменами.

Не випадково, думаю, у французькій мові appeler – це і називати, і кликати, і закликати, і викликати, і запрошувати. Іноді тим апелюванням до.., ми викликаємо із мирних снів духи тих, кого нам бракне поруч. Як стверджує Жак Дерріда, саме письмо «пробуджує слово з його знакового сну», і цим пробудженням керує «воля писати, а зовсім не бажання писати, бо йдеться не про потяг, а про свободу та обов’язок».

Роман «П’ять майорців для мого незнайомця» («Cinq zinnias pour mon inconnu» (франц., 2016) – це якраз оте вольове (й вільне), обов’язкове (і зв’язкове) письмо, покликане (до)заповнити усі лакуни розумінь, (ре)конструювати всі загублені смисли не-чужих родинних історій. Домалювати ще кілька гілок чийогось родинного дерева, яке одного дня пересаджено в інший ґрунт, а густе кореневище його спустошили й обітнули, а землю під ним вирівняли масивним катком режимів і політик.    

Онучка офіцера армії Петлюри й аристократки з роду польських землевласників, французька письменниця (раніше – викладачка французької літератури у Ліоні)  Марі-Франс Клер (1944 р.н., Діжон) нині живе у Провансі й уважно стежить за подіями в Україні. Після Майдану й Революції Гідності у 2013–2014 рр. вирішила створити своєрідний літопис своєї родини, укладений зі спогадів діда і баби Ямкових, що у 1920-х рр. емігрували до Франції. Автобіографічний роман зі згадками про п’ять поколінь, психологічний роман-медитація, історичний (і/чи) детективний роман, роман-сповідь, роман-виховання – для нащадків, роман-поклик – до предків. А ще – роман-попередження і роман-реквієм водночас. Адже епіграфом до свого твору авторка обрала слова, викарбувані на брилі карельської скелі поруч із братською могилою в’язнів Соловецького табору, вбитих у 1937 році: «Люди, не убивайте друг друга».

Бо «я помру одного дня, як і всі»: Наталі

…якесь одне літо, яке вона проводить разом із онуками Лео й Люсі серед живописних пейзажів Провансу. Літо 2014-го. І вона тихо старіє серед цього літа, зауважуючи, що «її кращі роки – позаду. Тепер серед її знайомих більше мертвих, аніж живих. Ми не повинні старіти. Але хіба життя – не означає прийняття смерті кожної миті?» (с.230). Жінка відчуває, як кожна мить віддаляє її від тих, кого вона знала і любила (не знала і любила – теж). І навпаки – зближує її з ними, бо, може, скоро всі вони таки зустрінуться, але вже не тут. Недарма ж таки «щастя возз’єднань живить меланхолію розлук» (с.243) ?! А ще треба багато чого встигнути. І добре, що є письмо. Добре, що є рятівний Чорний Блокнот. Бо лиш так, напевно, «Non omnis moriar», як вірив Горацій.

Їй сімдесят і вона носить у гаманці фото жінки, що колись була її бабусею. Колись була. А потім? Зайшла за обрій, сховалася у спогад. І вона тримає її там (у гаманці, у спогаді) щільно, бережливо, трепетно, так само, як «зберігатиме в серці когорту тих, хто був до неї: їхні тіла підбирали на вулицях і згромаджували купами на підводи; безіменні, скинуті цілими вантажівками в льодохід великої ріки; але було дещо, що холодило душу найбільше, – безмовний крик жінки з блідою шкірою зі стрижкою в стилі 1940-х років. Ця жінка, з переляканими очима, завжди одна й та ж… але риси її обличчя поступово стираються» (с.178).

Наталі хоч і хотіла б, та не може «позбутися клаптиків не свого минулого, що назавжди причепилося до її шкіри» (с.175), і ці клаптики чужих доль дивовижно зрослися зі шкірою, щемливо врослися в неї і болять, не перестають. Так само, як до її приватних нотаток у Чорному Блокноті дописуються-приростають спогади Ліди, рухи і фрази Марусі, знайдені архівні документи Людмили… Самосебедописування в контексті окремої особистості і в контексті окремої родини, у вимірі цілої країни, яку загублено між доріг великих міст і дрібніших сіл, яку розгублено-розпорошено на фрагменти. «О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні» – благає Василь Стус у «Палімпсестах». Про схоже просить і Наталі, палімпсестно реконструюючи перед нами свій втрачений дім, свою новочасну Ітаку, де «будинок Марусі, моя хата, будинок мого минулого, коли час здавався вічним, коли постійно та сама погода і завжди сонячно, коли жоржини були вищими за мене» (с.58). А потім, десь посередині роману, вона, Наталі, головна героїня, альтер-его письменниці Марі-Франс, питає себе: «чи немає чогось вражаючого в тому, щоби впродовж значної частини свого існування тягнути за собою сердечну тугу, живлену спогадами та стражданнями, занесеними з країни, куди завжди боялася ступити ногою?» (с.131).

Любов упереміш зі смутком – це теж ностальгія   

Коли за тобою віддавна тягнуться невидимими вологими шлейфами «таємні образи з невідомого джерела» (с.178). Коли знаходиш у шафі пачку конвертів з «дивними» марками. Коли про деяких адресантів мало що відомо, або точніше – нічого. Героїня нарешті може вербалізувати свої інсайти, «їй вдалося поступово віднайти слова» (с.166), ті, якими доречно-правильно-точно говорити про себе, хоч найперше – про тих, які були до неї. Зріла Наталі зустрічається у романі не лише зі своїми любими-мертвими, аби заново (з висоти семи десятків) приглянутися до них, вона радше зустрічається зі собою, з тією маленькою Наталі, що знає, певно, більше за ту дорослу, і сильніше відчуває на дотик тугі ниточки сплетінь доль і стежок. Вона із тих, «приречених латати величезні дірки дрібненькою вишивкою хрестиком» (с.131), ущільнювати спогади, зміцнювати-склеювати їх собою, безкінечно мандруючи колами згадок і здогадок. Ця невимовна (невимовлена, роками не проговорена вголос) «ностальгія за великою українською родиною, про яку не знаю анічогісінько» (с.65) малює нам образ Наталі як символічної блукальниці, доньки Одіссея, чи тут – у парадигмі роману Клер – онуки українського Одіссея, петлюрівця, уенерівця, емігранта.

Марі-Франс Клер, авторка роману «П’ять майорців для мого незнайомця».

Кордони (і не лише географічні) вибудовуються як стіна, приватна «залізна завіса», гребля проти повені болю за ефемерною «землею обітованою», якою могла би бути Україна, могла би і не..: «Довгий час мені не подобалося зустрічатися з приїжджими українцями. Відчувала їх подвійно чужими. Не мала що сказати їм і не хотіла слухати» (с.131). Так, наче щось мимохідь вихоплене з нічого – «слово або жест з минулого життя» (с.166) – може вбити болем, поцілити в жінку, сховану за щитом спогаду. І треба багато воску для вух, які ще й досі бережуть тобі голос Марусі, аби сирени розпачу не розірвали твої чутливі мембрани. Так, ніби ти – ще поки дитина, знову дитина, яка не знає, що відповісти на це – «Коли ти була маленькою, це була любов уперемішку зі смутком. Правда, бабусю?» (с.165).

«Пані вчителько, вона – українка!»

У романі М.-Ф. Клер поставлено особливий наголос на питаннях ідентичності і самоідентифікації. Наталі (так само й авторка) презентує перед читачами ніби «вивернуту назовні» емігрантську свідомість, у якій співіснують нестримне бажання сказати «Я походжу з цього народу!» (с.26) і страх-сором за свій голос, який може видати таємницю: і мою, і чию(сь), бо я – це не тільки одиничне «я», це радше множинність «я», що були до мене і будуть після. Емігранти – відламаний шматок країни, яка існує: фізично, символічно й ментально. «Пані вчителько, вона – українка!» (с.26) – скаже на весь клас сусідка по парті, скаже про Наталі і замість Наталі. Така собі вербальна блокада («дивні почуття між соромом і гордістю» (с.32), властива всім колонізованим націям й етносам, що часто змушені були маскуватися й мовчати, аби вижити. Мала Наталі зізнається: «була приголомшена. Як її словами, так і відчуттям того, що все ще жива і спокійно сиджу на своєму стільці. Усі погляди були звернуті на мене» (с.27). Визнати – це прийняти свою інакшість і свою значимість. «Все ще жива» – ця коротка фраза, що змінює колоніальний синдром героїні на антиколоніальний дискурс цілого роману, а згодом – постколоніальний статус країни твоїх предків. Для Наталі – це прокинутися одного ранку і, глянувши в самоідентифікаційне дзеркало, вимовити: «Справді, я схожа на них, цих утікачів з України!» (с.95).

«Їхньої країни просто не стало»: дорожні мапи

Це країна, що мала значимість, але не завжди про неї хтось наважувався говорити, особливо у часи СРСР. Після 1991 року про неї говорили часто, але не завжди правду. Бо вона, та правда, лежала собі в архівах у зашнурованих течках, у комірчинах музеїв, у захаращених фондах книгосховищ, у когось вдома на горищі, в когось – у підвалі. Та темна правда, часто вкрита цвіллю, заплямована кров’ю, уривками просочувалася у світлу добу незалежності. Решта правди лишилося на попелищах дотліваючих архівів КДБ, у таборових зошитах, у списках репресованих, переміщених чи розстріляних. Наталі відчуватиме упродовж усього роману оте наближення до правди і водночас постійне віддаляння від неї. У пошуках рідні француженку віртуально супроводжуватиме українка Людмила, яка знаходитиме інформацію про родину Ямкових серед розсекречених документів Вінницького та Київського архівів.

Як стверджує Аляйда Ассман, «у пам’яті недоступно для свідомості консервується те, що колись мало найвищу інтенсивність переживання, і воно продовжує існувати поза царством волі в забутті, допоки через потрясіння раптово не повертається знову». Події на Майдані у листопаді 2013 р. пробудили у Наталі роздуми про Україну в часи революції 1917 р., коли Маруся (бабця Наталі) зі своїм чоловіком Зиновієм Ямковим змушені були тікати. На той час (1917 – 1921 рр.) Зиновій служив офіцером армії УНР, воював проти більшовиків і царистів, а після еміграції у 1924 р. працював робітником у Домбалі. Інспірований гаслом «Свобода, рівність, братерство», Зиновій обрав Францію, хоча серед можливих варіантів були США, Бразилія, Канада, Чехословаччина. Наталі пригадує, що, «не володіючи французькою мовою, він співав своїм прекрасним басом «Марсельєзу» (с.73).  Як зауважує героїня, «у моїх спогадах про нього залишилося оте відчуття його смутку і віддаленості. У дідові чаїлася велика тиша степів. Мені подобалися його прямий погляд, пишні козацькі вуса і навіть його лисина!» (с.42). Після переїзду він аналізував причини поразки своєї армії, але найбільше дід переживав за родину, частину якої вивезли до ГУЛАГу… Одного дня «їхня батьківщина стала більшовицькою, їхня країна стала радянською» (с.71), родина розсипалася на імена, поодинокі записи з реєстрів, окремі дати народжень, пробіли замість дат смерті. 

Історія Наталі – це історія Марі-Франс, яку вона довіряє читачам через майже сто років революцій (не між революціями (1917 і 2014), бо в літописі нашої країни були і Революція на граніті, і Помаранчева…). «Про страждання рідних не говорять вголос» (с.26), але Марі-Франс вимовляє їх, ті страждання, майже побуквенно, намагаючись не оминути жодного імені (хто ж такий цей незнайомець, для якого має розквітнути п’ятий майорець? – це хвилюватиме читача майже до кінця роману). На мапі життєпису родини Марі-Франс (і Наталі) золотисто-жовтим маркером (саме такого кольору виявиться той останній майорець) позначимо Україну, точніше, Вінничину (дід Зиновій народився 1886 р. у Синарні, бабця Маруся (Марія Добровольська) – 1898 р. у Липовці). Далі транзитною зоною стане Польща (табір для інтернованих армійців УНР у Каліші, де у 1921 р. народилася Лідія, мати Марі-Франс). Третьою і фінальною точкою буде Франція (в Лотарингії дід Зиновій працює робітником на заводі соди «Солвей» у Домбаль-сюр-Мерт). 1939 року родина Марі-Франс Клер отримала французьке громадянство.

Наталі (а з нею і Марі-Франс) міркує про те, що з плином часу наші слова стають кроками у.. (минуле) і до.. (рідних). Бо і destin (доля), і destination (пункт призначення) мають один корінь, відтак ми можемо прочитати чиюсь долю з умовних, укладених життям, ліній-траєкторій і точок-пунктів призначення. Бо «мені доведеться повторити їхній шлях, якщо не буквально, то, принаймні, на словах. Словами пройти по їхніх слідах» (с.33). Власне, це і робить наша героїня, «залишившись на самоті у своїй кімнаті, з ручкою в руці, вона може йти далі за Марусею, супроводжуючи її в дорозі» (с.67)…

І ця дорога-в-невідомість (Маруся) як дорога-до-себе-самої (Наталі) – її мусиш пройти, знайти у собі силу і сміливість: «Минуло немало часу, перш ніж я змогла вписати себе в загальну історію еміграції та розмістити історію своєї родини в одному з найболючіших різновидів вигнання: як політичних біженців, переміщених осіб, людей без документів, позбавлених свого коріння, декласованих; історію про емігрантів, що рятуються від розправ, узявши з собою лише той одяг, який на них, у кращому разі, прикраси, пачку вже недійсних банкнот і червону перинку. Таких людей нам щодня показують по телебаченню: вони втратили усе, що мали, зникла навіть їхня країна. І щоразу в переляканих очах цих людей я бачу очі Марусі» (с.32-33).

«Ужасно», «Боже, Боже…»: голос Марусі

«Пригадую, як за дверима шпигувала за бабусею та дідусем, які сиділи за столом під кухонною підвісною лампою, пили солодкий чай з варенням, шепотіли якісь незрозумілі сумні слова, але інтонації при розмові мене приголомшували» (с.193). Для Наталі згадки (з) минулого – це пісні діда: «Пам’ятаю цей клубок у горлі, коли слухала релігійні пісні на загадковій мові, що співав глибоким голосом Зиновій» (с.193) і бабусині оповідки – «тоді, як я слухала м’який Марусин голос, у мене перед очима, здавалося, пролітали білі пелюстки липовецьких вишень, що цвіли у величезних садах в тому, іншому житті» (с.93).

Як обличчя бабці «випромінювало спокій квітучого саду біля її хати» (с.30) навіть після всього, що відбулося з нею? Як те саме Марусине лице «приховувало речі, які дитина відчувала, не вміючи їх назвати» (с.30)? Є те, що складно вимовити, слова, уражені гангренами втрат, слова, що ніколи не будуть перекладеними, слова, вкриті колючками, ніби той хиткий і непевний світ за колючим дротом табору для інтернованих солдат у Каліші, куди прибула вагітна Маруся. Травматичний досвід інкорпорує слова, отілеснює їх, врощує їх у погляди й міміку: «Ужасно». Це Марусине слово мені було би складно перекласти точно… Якби спробувала зробити це сьогодні, то спало б на думку близько тридцяти слів. Але потреби в перекладі ніколи не було, бо жах який я бачила в Марусиних очах, коли вона промовляла це слово, говорив набагато більше, ніж будь-яке пояснення» (с.68). «Ужасно» – повторює Наталі услід за Марусею, дивлячись новини з України взимку 2014 року. Бо смерть, вона така… Майдан. Небесна сотня. Війна на Донбасі. Нічого ж не змінилося через майже сто років, кожне таке чиєсь «ужасно» настільки містке, що уникає будь якої спроби перекладу. І «Боже, Боже!» – могла би знову прошепотіти Маруся, якби була тут, в Україні 2014 року…

Приватна колекція, або всі інші складні слова

Роман Клер без перебільшень нагадує музей (умовна алюзія до культового роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів»): спогадів, облич, голосів, слів, що, віддаляючись, навіки стають архаїзмами й історизмами. Це приватна родинна колекція споминів, яку експонує Наталі перед онуками Лео й Люсі. Однак, з іншого боку, ця приватна колекція (зумисне) стає публічною, адресується як французьким (щоби пояснити), так і українським (щоби пригадати) читачам.

Якщо пройтися цим віртуальним музеєм, ми побачимо не тільки пам’ятні речі, накопичувачі спогадів: пір’яна червона ковдра, каблучка з тризубом, старенький компас, срібна ложка офіцера царської армії, молитовник із багряною оксамитовою стрічкою, маленький револьвер Марусі, діряві Лідині чобітки, які взуває Наталі, бабусина рожева шовкова блузка тощо. Ми також зустрінемося віч-на-віч з поняттями і явищами, без яких історія Зиновія та Марусі (й України загалом) не може бути прочитана, адже це і є прототекстом, або контекстним полотном, на якому Клер малює свій роман-портрет (про) Україн(у/и) (тут варто згадати і «Роману про батьківщину» Дзвінки Матіяш): СРСР, комсомол, Перестройка, совхоз, продовольчі талони, колективізація, більшовики, характеристики, чекіст, трійка, репресії, мокра робота, кулак, карбованці, ГУЛАГ, Голодомор, Гепеу (ГПУ), «Спутнік», демократура, біженці, «залізна завіса», козак, Січ, хата, тризуб, кутя, колядки, сало, галушки, пиріжки, рушник, собака, війна, колонізувати, кобзарі, думи, дисиденти та ін.

У романі-музеї Клер нас чекає одивнення від ефекту міз-ан-абім (mise en abîme): на макрокартині історії про еміграцію розміщені інші мікроісторії: гірчична історія Ксенії зі Синарної; пригода з вовками; історія Віри З., що народилася в коморі Каліша; оповідка про вишневі кісточки Марусі; голоси коричневих та чорних чобіт, які чує-бачить маленька Ліда; оповідь про визволення Шевченка із кріпацтва; історія про рушник із пташками; коротка фабула про голодуючого письменника, який хотів проникнути між сторінки своєї книги; моторошна сповідь чекіста Бориса; сюжет про архівні блукання Людмили; врешті – історія одних чиїхось канікул, після яких захочеться поїхати в Україну.  

«Ми розуміли один одного і без слів»: (не)моя мова

Не обійшлося в романі М.-Ф. Клер і без мовного питання. З одного боку, це протистояння/співіснування української і французької у житті Зиновія й Марусі у Франції, з іншого – російської й української на теренах України. Наталі «з дитинства знала лише, що мова, якою розмовляли між собою мати, її дідусь та бабуся – українська. Але після смерті Марусі Наталі більше ніколи не чула цієї мови: її матері не було більше з ким спілкуватись українською» (с.30). Не лише окремі слова, але й сама українська у стінах їхнього діжонського помешкання стала історизмом, сімейною архаїкою 20-х рр. ХХ століття. Прийняття французького громадянства – це також прийняття французької мови, це свідчення того, що разом з емігрантською (рідною) мовою ти втрачаєш і статус мігранта, стаєш своїм/своєю у багатомовному світі (напр., Маруся добре знала французьку, розмовляла вдома українською, російську вчила у школі, володіла і польською, бо виросла на Поділлі), хоча й носиш у собі цю успадковану інакшість (як Ліда).

 Наталі пояснює онукам, що в Україні «люди розмовляють російською та українською. Хоча в цих мовах є схожі слова, однак це дві різні мови» (с.133-134). І на питання «А ти говориш українською?» Наталі  розпачливо зізнається: «Ні, на жаль знаю лише кілька слів, як от, собака або хата. Хоч і не розмовляю українською, однак це моя внутрішня мова, якої дослухалася ще зовсім маленькою. Ця мова із такими ласкавими модуляціями голосу, що вона розливалася в повітрі, яке я вдихала, немов аромат довіри та любові» (с.134-135). Позаяк «внутрішня мова» як психолінгвістична категорія позначає приховану беззвучну вербалізацію, зосереджену у свідомості, у процесах мислення, тому для Наталі українська – мова, що звернена до себе, мова про себе, мова у собі – її-мова-про-неї-саму як про дочку Ліди й онучку Марусі.

У контекстному ключі двомовності згадується у романі Клер класик Микола Гоголь, сучасний український письменник Андрій Курков (до речі, автор передмови до українського перекладу роману Клер), торкається авторка і вже традиційного мовного питання на Донбасі тощо. Усе це поєднується зі згадками Наталі про навчання в ліцеї, факультатив з російської як можливість стати ближчою до української: «для мене, за неможливості брати уроки української мови, «записатися на російську» було життєво необхідним. І, все ж таки, ні. Я не була росіянкою. Я була онукою українців, які втекли від російської революції. […] Вчитель далі дивився на мене з ніжністю. Можливо, він виявив би до мене меншу прихильність, якби знав, що я ніяка не «росіянка». Емігрантка, як і він, що врятувалася, як і він, від масових убивств, переслідувань, терору – але я належала до іншого народу. Я затаїлася за стіною мовчанки» (с.140). 

Інтеграція versus асиміляція: Ліда

Жіноче письмо Клер – це жіночий дискурс єдності (єднання) жінок, в центрі якого – Маруся, а десь трохи побіч – Ліда. Відтак, Чорний Блокнот Наталі – це умовне продовження Лідиної Книги, збірки спогадів, яку написала матір Наталі наприкінці свого життя. Чи існує десь така «Марусина Книга» ми не знаємо, а, може, Маруся – це одна із тих усних історій, яку Наталі (Марі-Франс) наздоганяє серед вічного колообігу людей, їхніх історій, доль і пунктів призначення. Так чи інакше, а Ліда пише про Марусину хату під Липовцем, про сад, мальви і майорці, але, як спостерегла Наталі, «кожне слово в цій розповіді було наче вкритим попелом вигнання» (с.31). Народжена у квітні 1921 р.  в Каліші (транзитній зоні для Зиновія і Марусі), польському військовому містечку, де проживали у казармах українські офіцери. Спала у дерев’яному ящику для мила замість колиски, була біженкою з перших хвилин життя, емігранткою поза власною волею.

Змалку Ліда змушена балансувати між двома мовами і культурами, намагаючись зрозуміти ностальгію своїх батьків, або принаймні те, що змогла вловити «крізь їхнє мовчання» (с.100). Клер подає у романі надзвичайно проникливі описи того, як Ліда відчуває свою «подвійну» природу – українська француженка чи французька українка, одна поверх іншої, одна в іншій. Амбівалентність такого існування «під» помітне навіть у цьому пасажі: «6 січня 1927 року. Лідочці шість років. Сьогодні Святвечір. На столі, накритому двома білими скатертинами, велика миска з кутею та дванадцять пісних страв. Під столом, ховаючись серед заболочених чобіт і жіночих черевичків з ремінцями […] Ліда помічає дві пари незнайомих чобіт: коричневі та чорні […] Дитина нерухомо завмерла посеред цього всього взуття […] До неї доноситься аромат борщу, що змішується із запахом хлорки на підлозі […] Батько наповнює чарки горілкою і промовляє тост за Україну: «Слава Україні! Героям слава!» […] Ліда […] ніжно мне між пальцями низ білої скатертини, що спадає поруч; скатертина подвійна: одна поверх іншої. Верхня, на якій розставлені всі різдвяні страви, призначена для присутніх, живих. Інша, нижня, скатертина, якої гостям не видно, – це на згадку про померлих родичів, і Ліда дуже добре знає, хто ці померлі…» (с.102-103). Запах хлору – надзвичайно зрима асоціація з чистотою, з очищуванням себе і того, що у тобі, відбілюванням темних плям свого походження.  

Спочатку Наталі прочитала одну чи дві сторінки Лідиної Книги, у якій мати згадувала більше «про свою французьку інтеграцію, ніж про нещастя, пережиті в Україні» (с.31). Батьківщина Зиновія і Марусі була для Ліди втраченою землею і не більше, однак за кілька років до падіння комунізму, у 1987 році, Ліда відвідала Україну й усвідомила, що це «не якийсь світ привидів, а цілком жива країна!» (с.127). Як узагальнила Наталі, чи не все своє життя її матір перебувала «між страхом не бути прийнятою та бажанням бути визнаною» (с.127). Так само, як шестирічна Ліда, що боїться визирнути з-під столу, а тільки вслухається у розмови чобіт, пропалюючи свої легеневі стінки сумішшю хлору і родинних секретів.

Пройтися садом і впізнавати(ся): déjà vu і jamais vu

У романі М.-Ф. Клер, окрім поетизації того простору, який іменуємо Домом, маємо символічні пласти спогаду, що дійсно є (міг би бути) (déjà vu), відтак регулярно повертається до Наталі (через посередництво записів Ліди чи її власних згадок про Марусю), і того, якого, можливо, й ніколи не було (jamais vu), відтак він лишається фантомним відголоссям давноминулих подій-явищ, коли Наталі «записує видіння, намагаючись не забути жодного слова. Ніби вона пережила це насправді» (с.204).

Наталі прагнула реконструювати дерево роду, у якому є її онуки, є її діти (про них тут надто мало інформації), є вона, є її матір Ліда, є бабця Маруся, є навіть прабабця Ірина. Таке намагання бодай штрихами окреслити всіх цих персонажів приводить Клер до образу саду (з ризомною сіткою коріння і розгалуженою крислатістю гілля), який служить умовною підказкою-ключем для інтерпретації цього тексту. Прованський сад, де «п’ять майорців, які незабаром розквітнуть» (с.28) ототожнюється зі садом українським – світом її родини – «той таємничий сад, який […] належить лише глибинам її власної пам’яті» (с.31). І тепер маленька Люсі (онучка Наталі) поливає майорці під оливковими деревами десь у французькому Провансі так само, як це робила колись під пахучими липами Ірина (прабаба Наталі) в українському Липовці. Сад Ірини – символічний трафарет для інших таких садів: прованського Наталі і домбальського Марусиного.

У романі детально описано квітник біля Марусиної хати в Домбалі, квітник, облаштований на чужині, квітник-ніби-вдома, квітник-ностальгія: «Маруся скрізь сіяла квіти, які вона вирощувала з пристрастю: червоно-білі строкаті жоржини, космеї з витонченими, мов крила бабки, пелюстками, поетові вічка […] Були також соняшники та маки, які бабуся вирощувала заради насіння; були ще й кущі малини […] але найбільше сіялося рожевих та оранжевих майорців, які я особливо любила, тому що вірила, що вони вічні. Насправді, вони теж в’януть – тільки дуже повільно» (с.47).

«Quod fuimus, estis, quod sumus, vos eritis»: усна історія без усності

Роман Марі-Франс Клер доводить, що велика історія України – це сума дрібних фабул українських родин, де хтось – ледве вцілілий вернувся з революцій чи воєн, а хтось зник безвісти, а ще когось пересели-невідомо-куди, чи замордували в радянських катівнях. І ці історії потребують дескрипції, коли учасники або свідки тих подій (їхні діти чи онуки) заговорять без страху, чи напишуть роман, «нарешті звільнившись від паралізуючого болю минулого» (с.31). Бо, як підкреслює Клер, «мури падають, архіви відкриваються, язики розв’язуються, на папір лягає чорнило» (с.43). А «чорні літери міцно вкарбовані в білу сторінку її книги» (с.63) є доказом незнищенності того родинного саду, який беріг вічних майорців.

Жіноче письмо Клер – то колаж жіночих драм, поміж якими – уривки архівних матеріалів, листів і сповідей, описи фотографій з фігурними краями, уважне вдивляння у розірвані фото, на яких ніби «обличчя рухаються» (с.113), а зникнення-втрата когось дуже близького відчувається як «смерть людини всередині людини» (с.122). Хіба ж не «досить одного обличчя на фото, щоб врятувати від забуття» (с.173)?! А ще тут багато дитинства, що лікує і зцілює, що «не має нічого спільного з гіркими історіями розлук, з листами, що більше не надходять, з безвісти зниклими родичами» (с.92). Тут Люсі та Лео, і хтось з них навчився вишивати за літо, а хтось – вже знає, куди поїде на наступні канікули. Наталі передає онукам свою любов до України, бо «передавати те, ким ми є, означає черпати з глибин підсвідомості більше, ніж знаємо про себе: можливо, в цьому і полягає магія живого спогаду?» (с.95).

Передавання тепла-спогаду-любові присутнє й у дотикових асоціаціях: коли онук Лео бере Наталі за руку, вона відчуває возз’єднання ланцюжка поколінь: «він узяв мене за руку… Цю руку, яку тримали колись Маруся та Зиновій; так само, як це робили їхні батьки, бабусі і дідусі в далекі часи. Все ж таки загадкові флюїди, що струменіли їхніми тілами, а тепер пронизують нас, залишаються такими ж трепетними» (с.165).

Бути п’ятим майорцем, або повертати(ся)

Десь тут, мабуть, назріває питання про символіку чисел у назві роману і те, хто ж такий Костянтин. Бо «п’ятий досі ще в бутоні, і не знаємо, якого він буде кольору» (с.239), а точніше, знаємо. Як і те, що без нього розповідь Наталі не матиме розв’язки. «І ось тепер цей незнайомець, який з’явився з нізвідки, передає Наталі дорогоцінний зв'язок між її дитинством та невідомою їй родиною Зиновія» (с.213), і вона скаже йому у безвість: «Я твоя рідня […] і прийшла тебе опізнати» (с.236). Чоловік, убитий радянським режимом, воскрес завдяки Наталі. І це, звісно, «дивна реабілітація», коли «через сімдесят шість років після його зникнення зустрічаю одного з тих незнайомців, котрий завжди жив у мені, хоч ніхто ніколи мені про нього і не розповідав» (с.236-237).

Пазли склалися. І десь наприкінці цього довгого (на весь роман) літа вже передосінній «шовковистий шелест листя по стіні зворушує Наталі; як старі парфуми, розбурхує у ній давно забуті спогади» (с.22). Тут, у стінах свого «прованського будинку з товстими стінами» (с.14), у своїй особистій Січ-де-Прованс, вона шукає на планшеті далеку країну, втрачену її ріднею. І ця сучасна техніка («Моя бабуся живе в ногу з часом!» (с.15) – радіє Лео), мусить визнати жінка, таки краще, ніж статичність паперових мап, адже можна «зануритися ще глибше в цей пейзаж, повернутися в минуле, проникнути через цей кадр, ступити на ці бурякові чи пшеничні поля, вдихнути аромат цієї землі… Ще ближче! Але зображення розмивається, більш деталізованого фото, вочевидь, немає; пікселі не мають запаху, розмите зображення – лише приманка, настільки ж невловима, як і минуле» (с.198). Тепер Наталі розуміє, чому мала нам розповісти про Марусю, яка завжди була, якщо не фізично, то метафорично у її письмі. Вона є тут, визнає Наталі, бо то «її серце тане в мені, коли восени, під час великих пташиних міграцій, дивлюся на політ диких гусей в небі, допоки вони не зникнуть вдалині» (с.96)…