Восени 2017 року нью-йоркський Єврейський музей рекламував амбітну виставку «Модільяні без маски» (зібрання доктора Поля Александра, першого модільянівського мецената й колекціонера). Я знав про це, але не вибирався, бо тижні були переповнені якимись клопотами, про які уже й не згадати. Зрештою, кілька полотен митця, включно зі скульптурою жіночої голови, бачив ув Метрополітальному музеї. На відкриттях, як правило, товчеться музейна юрба, і в цьому гамірному тлумі що-небудь розгледіти непросто. Мені подобається музейна тиша та спілкування з полотном, як кажуть, сам на сам. Плани довелося змінити, бо саме з Чікаґо до Нью-Йорка прилетів приятель. Ми умовилися про зустріч «на Модільяні» й обід в музейному ресторанчику. Про Модільяні я знав в загальних рисах: ну, Париж, богемне життя, сонми натурниць, з якими він спав і яких малював, безгрошів'я, Ахматова. Публіки, на щастя, у залах – не густо. Розпочиналася виставка великою панорамною фотографією, на якій п’ятеро чоловіків вантажать меблі та фотелі. На передньому плані – дві картини Модільяні Etude de nu (1908), Tête de femme, de profil (1906-07). Це переїзд Модільяні 1913 року зі студії Delta. Мені вдалося відшукати ще одну знимку з того переїзду, зроблену з іншого ракурсу, на якому видно, з якого будинку вивантажують речі на двоколісний возик – типовий для здійснення перевезень у тих часах. Судячи з цих знимок, когось було спеціально запрошено з фотографічним апаратом, щоби зафіксувати, зрештою, звичне побутове дійство. Тоді – звичне, тепер – наповнене семантикою кожної незначної деталі: від одягу до відлущеного на будинках тиньку. Творчість Модільяні в основному – це портрети, ню та скульптура. У каталогах зустрічаються кілька пейзажів, але жодної урбаністики ні італійської, ні французької, жодних родинних сцен, міських вулиць, будинків, мостів, річок. В його портретах в усіх видовжені шиї, як у представників народності масаї. А обличчя наче настромлено на ті шиї та схожі на фарфорові маски. Оголені жінки, як правило, лежать на канапах, а їхні тіла – наче глиняні ріки. Картини Амедео Модільяні за життя мистця продавалися по двадцять-тридцять франків, за тодішнім курсом – два-чотири долари. Пройшовши вліво, мою увагу привертає репродукція відомої фотографії Моісєя Наппельбаума 1924 року – портрет Ахматової у профіль. Окрім відомого ахматовського носа з горбинкою, на цій знимці лебедину шию поетки прикрашають коралі, які вона підтримує однією рукою. В есеї-спомині Ахматова згадає про африканські коралі, в яких малював її Амедео. Можливо, на знимці ті самі. Повінчавшись з Ніколаєм Ґумільовим в Нікольській Слобідці 1910 року, на лівобережній частині теперішнього Києва, що тоді належала до Чернігівської ґубернії, медовий місяць молода пара проживає в Парижі. Тоді Ахматова вперше зустрічається з Модільяні, але поруч Ґумільов. Роком пізніше вона приїздить до Парижа сама. Ахматова не пригадує Амедео п’яним, хоча підтверджує, що в розмовах згадував про гашиш. Пише про паризький дощ, Люксембурзький сад, в якому потрібно було шукати вільні лавки, бо стільці були платними, а Модільяні в ту пору бідний як церковна миш. Вони читали одне одному Верлена і спілкувалися французькою. П’ять рисунків оголеної Ахматової, представлених на виставці, з отого їхнього спільного паризького періоду свідчать про любовні стосунки мистця та поетки, хоча у есеї-спомині, написаному поеткою ув 1964 році, вона зронила, що малював її не з натури. Але хто у це повірить? Мені також пригадався паризький дощ і моє бродіння нічним Монмантром. Було відчуття, що у тих вуличках можна ще побачити біля Бато-Лавуар Модільяні з Пікассо так, як на знимці, де вони стоять разом з поетом і критиком Андре Сальмоном. Так, це був час, коли їхні картини продавалися майже за безцінь. Зрештою, померлий у 1920 році Модільяні так і не відчув особливого матеріального зиску від своїх творінь. У 1916 році він знайомиться з Леопольдом Зборовським, уродженцем Заліщиків, що прибув до Парижа з наміром стати тут поетом. Модільяні в Парижі з 1906, а Зборовський – з 1913. Підходжу до портрета Ханки Зборовської, намальованого у 1916 році. Ну, от власне й Україна причепилася до імені Модільяні не тільки ахматовськими віршами та споминами, а прізвищем уродженця міста над Дністром, його мистецького аґента. Зборовський при кінці життя Модільяні спробує організувати виставки французьких митців у Лондоні. Крига наче б то зрушилася. Дещо вдається спихнути навіть й за 500 франків. Зборовський якось знаходить польського кравця, якого переконує придбати кілька полотен. Ошелешений ремісник погоджується, однак наступного дня повертає, пояснюючи, що нічого з того, що він придбав, не подобається його дружині. Коли вістка про хворобливий стан Модільяні поширюється Парижем, ну принаймні серед мистців та мистецьких аґентів, хтось радить Зборовському зачекати з продажею, пояснюючи золоте правило мистецького ринку: по смерті будь-якого художника ціна на його твори вмить підскакує. Тепер, коли продажі деяких картин Модільяні сягають сотні мільйонів доларів, його майже злиденне паризьке існування видається нелогічною міфологемою. Алкоголь, гашиш, натурниці та жінки, з якими плутався, бо легко сходився і без жалю прощався, – усе це було для Модільяні своєрідним трунком, який він жадібно пив, захлинаючись. Один із біографів описує ось такий факт. Це було після 1917 року, коли мистець зустрічає останню музу свого життя Жанну Ебютерн. Війна, перші повоєнні роки, до того ж недбале ставлення до свого здоров’я – усе спричинилося до того, що з привабливого красеня Модельяні поступово перетворювався на зруйновану та хворобливу людину. Леопольд Зборовський якогось року вирішив вивезти «своїх» митців на південь Франції, в теплі середземноморські міста. З Модільяні поїхала, звісно, Жанна, а потім долучилася її мама. Стосунки Амедео і Жанни офіційно не були зареєстровані, до того ж вона була уже вагітною, що для її католицької родини, згідно з тодішніми суспільними й моральними правилами, виглядало непристойним. Моді, як його називали найближчі, не змінював правил своєї поведінки і тут: він випивав, малював місцевих повій, що правили йому за натурниць, вештався містом. Врешті його неофіційна теща пані Ебютерн заявила дочці, що не бажає більше нічого чути про Модільяні. У Ніцці народиться дочка Жанни і Амедео, яку на радощах новоспечений батько піде обмивати в найближчу кафешку, та замість того, щоби зареєструвати новонароджену в канцелярії громадянських актів, повернеться домів через кілька діб. Тому дівчинку запишуть на материне прізвище, яке вона, уже в дорослому віці, змінить на батькове. Модільяні та Жанна з новонародженою мешкатимуть в Ніцці протягом року. Листування зі Зборовським переважно про гроші. Аж тут випадає, здається, козирна карта – в Англії зацікавилися новими французами, і Зборовський приступає до підготовки виставки в Лондоні. Модільяні повертається до Парижа. Жанна з дочкою залишаються ще в Ніцці. Саме тепер, отримавши відносну свободу від Жанни та родинних обов’язків, він близько сходиться з полькою Люнією Чеховською, приятелькою Зборовських. Їх неоднораз бачили удвох, та й, зрештою, існує кілька портретів Люнії. До того ж, вона залишила спогади, але так само, як Ахматова, не вдається в деталі, залишаючи свої стосунки з Модільяні огорнуті пеленою таємничості. У червні 1919 року Жанна прохає Амедео надіслати їй гроші на квиток і оплату годувальниці. Амедео ще не знає, що на нього чекає ще один сюрприз – Жанна знову вагітна. В присутності друзів 7 липня 1919 року, перебуваючи в стані ейфорії, звісно, підігрітої алкоголем, він пише записку-зобов’язання, в якій обіцяє одружитися з Жанною, очевидно, розуміючи її двозначне становище. Згадувана Лондонська виставка та дещо з проданих картин не можуть суттєво виправити життєву ситуацію Модільяні. Він то скаржиться знайомим про свій швидкий відхід, то планує повертатися до Італії – мовляв, тільки його мама зможе ним заопікуватися. Цього ж 1919 року він малює свій автопортрет. Кольористика і стилістика модільянівські. Традиційний для мистця антураж – мольберт. Найбільше, що вражає у цьому портреті – очі, вони замальовані чорним, у них немає вже життя. Існує чимало свідчень про останні дні та останні слова Моді, що нагадує мені відомий анекдот про останнє перо Верлена, коли одна із повій, що була близькою знайомою поета, після його смерті закупила десятки пер в найближчій крамниці й збувала охочим як останнє перо великого поета. Трагічні події навколо Моді не завершуються його смертю – двадцятидворічна Жанна Ебютерн, що перебувала на останньому місяці вагітності, через два дні після смерті Амедео викинеться з вікна будинку своїх батьків. Кредит, який сплатив Модільяні за бурхливу молодість та мистецтво, в тій же ціні, що й завжди – власне життя, сповнене горіння, згорання й вигорання. За обідом в музейному ресторанчику ми з приятелем обговорювали зображення юної Ахматової. Мені пригадалося, що колись в букініста я надибав німецьке ендеерерівське видання її віршів. Видання було двомовне, тому придбав не обдумуючи, бо ніякого іншого на той час у мене було.
«Так-от, – сказав я тоді, – на обкладинці помістили один із жіночих портретів Модільяні».
«Хто це був?» – перепитав приятель.
«Не знаю. Жіноча голова з видовженою шиєю».
«З шиєю жирафи».
«Можна й так, – погодився я, – з шиєю жирафи».
Минуло ще трохи часу, і на одній із осінніх віденських вулиць мені кинеться в очі реклама виставки Modigliani: Revolution des Primitivismus в Albertina Museum. Реклама інформуватиме, що це перша масштабна виставка Моді зі 130 праць, яку спроваджено до Австрії з трьох континентів.
Зорієнтувавшись, що стою перед Albertina, зиркнув на годинник – добігала дев’ята вечора.
«Пізно», – подумалося.
22.01.2022