Якщо завітати до театру «І люди, і ляльки» в гості, то враження будуть, ніби потрапив у казку «Рукавичка»: простір гримерних одночасно слугує і приміщеннями, де зберігаються костюми та частина декорацій. Завліт постійно мандрує по театру в пошуках місця для роботи. А актори, якщо зберуться всі на сцені, мають бути уважними, щоб не зіштовхнути партнера в партер. Але поки випадків таких не було. Театр живе, робить маленькі кроки на своєму творчому шляху, творить на території ранкової та вечірньої сцени. Деталі про «внутрішню кухню» та особисті творчі задуми розповідає акторка театру Надія Крат.
Надія Крат.
– Останнім часом в афіші театру з’являються назви, де твоє ім’я фігурує як режисерки і як драматургині. Коли ти почала цікавитися драматургією?
– Досить давно, ще коли директором театру був Олег Новохацький. Річ у тім, що у театрі ляльок завжди була проблема з пошуком драматургії, особливо це стосується репертуару для дітей. Олег Новохацький завжди дозволяв пропонувати свої ідеї щодо постановок. Іноді ми разом робили переклади чи інсценівки. Тобто, я до цього прийшла від внутрішнього запиту в театрі. Почалося все з перекладів іншомовних текстів. Потім якось я запропонувала інсценізувати казку «Музична крамничка» Люцини Легут. А коли вже директором став Олексій Кравчук, то ми цю казку вирішили трохи переробити. Привнесли в неї атмосферу старого Львова.
Пізніше були ще інсценізації до вистав «Ось і Ась», «Пустотливе Жабеня» та ін. Якщо спочатку це було з необхідності, то потім необхідність переросла в професійне зацікавлення. Я стала більше цікавитися драматургією, перечитувати п’єси. Проблема ж все одно лишається: дуже багато зараз є якісної художньої літератури для дітей, а драматургії все ще бракує.
– Як щодо режисури? Хоча це й споріднені професії, але все ж інструменти в драматургії та режисурі дуже різні. Чи не буває із цим складнощів?
– Нехай там як, та акторська ніша для мене лишається головною. Щоправда, професія актрорки – це далеко не завжди свято, особливо в театрі для дітей, де репертуар поновлюється не так швидко, як хотілося б. Чималоо вистав, які доводиться грати, вже застаріли і з морального, і з художнього погляду. Але ти мусиш їх грати, бо вони в репертуарі. Поки що їх нема чим замінити. І ця рутина дуже швидко приводить до професійного вигорання. Коли розумієш, що акторський ресурс вичерпується через повторення, тоді доводиться шукати якісь інші способи реалізації. Напевно, звідси зацікавлення у драматургії і в усьому іншому.
Цей новий виток творчих пошуків розпочався, коли у нас з’явився вечірній репертуар, який для театру і особисто для мене став як ковток свіжого повітря.
Коли були перші проби в драматургії і режисурі, я раптом зрозуміла, що мене надзвичайно захоплює процес творення. А оскільки Олексій Кравчук прийшов до нас із драматичного театру, і про театр ляльок тоді мало що знав, то завдяки цьому він був і є відкритий до пропозицій. Тому мова йде про співтворення. Актор є співавтором вистави і я зрозуміла, що це мені набагато цікавіше, ніж бути просто виконавицею ролі.
Але ця позиція співтворення – це дуже широке поняття. Це може бути пошук і пропозиція певного драматичного матеріалу, робота з художником, обговорення художньої концепції, музики, пропозиції вирішення певних сцен. І тут вже трохи стираються межі між ролями у створенні вистави.
Сцена з вистави «Сніжинка для Вовчика».
– У репертуарі театру є чимало інсценізацій. Чи не легше вже знайти готову п’єсу якогось сучасного автора чи авторки?
– На мою думку, все ще лишається проблема з дитячим репертуаром, більшість драматургії пишеться на дорослу сцену. Це спонукає цікавитися художньою літературою для дітей. Хоча є режисери, які не схвалюють мою думку щодо реалізації книги на сцені. Вони вважають, що коли немає п’єс, то треба їх написати. Знаю таких режисерів і це дуже авторський театр, де режисер виступає і драматургом також. Я ж більше схиляюся до того, що поки немає п’єс на запит, то варто брати за основу якісну літературу. Зараз є дуже багато доброї літератури для дітей.
Інша проблема полягає в тому, що говорячи про театр ляльок, ми стикаємося зі стереотипом, що це театр виключно для дітей.
– Тобі справді здається, що цей стереотип існує?
– Я бачу це на прикладі нашого театру. Є батьки з дітьми 5-6 років, які вважають, що їхнім дітям нема що робити в театрі ляльок: їхня дитина «застара» вже для нашого театру.
– У «Сніжинці для Вовчика» дуже помітною є зміна естетики, яка відрізняється від того, що театр робив раніше. Також тема досить складна, «не казкова» так би мовити. З чого народилася ідея вистави?
– Ідея народилася з єдиного образу цієї маленької Сніжинки і цього Вовчика, які намагаються один одного врятувати. Тоді я почула, що створений образ пропонує мені поговорити на дуже цікаву тему: про те, що часом потрібно відпустити того, кого любиш. Буває, що життя дарує нам якусь зустріч, в якій ми беремо для себе багато чого хорошого. Але потім розуміємо, що далі шляхи розходяться, що далі ви не можете співіснувати і тоді треба просто відпустити. Відпускаючи, розумієш, що ти даєш людині свободу, даєш можливість розвиватися так, як вона вважає за потрібне. Я подумала: чому з дітьми не поговорити б про це? У дітей часто буває так, що батьки розлучаються. Думаю, не треба боятися говорити з дітьми на такі теми.
Сцена з вистави «Різдво. Тризна».
– Повертаючись до питання зміни естетики, хотів спитати, що стало умовою цієї зміни?
– Напевно, це внутрішня потреба вийти на інший рівень спілкування з дітьми. Щоб діти сприймали театр не тільки як певний вид розваги. Після таких вистав мав би з’являтися стимул поговорити з батьками про якісь життєві, дуже важливі речі.
Щодо зміни естетики, то ми не сідали і не домовлялися: «Люди, а давайте щось змінювати…» Все відбувалося радше інтуїтивно, через пошук. Наша художниця, Ельвіра Босович, запропонувала ефект гри масштабів: є головні герої втілені в об’ємних ляльках, які відкриті до сприйняття чогось нового, і є світ цих пласких персонажів, які бачать все в одній площині. Навіть якщо перевести на нашу реальність, то є ті, хто не втратив здатність дивуватися, а є ті, кому все потрібно чітко по поличках розкласти. Загалом, це була колективна робота і кожен зробив свій внесок.
– У прем’єрі «Різдво. Тризна» ти значишся, як режисерка і авторка ідеї. З чого виникла ця постановка?
– Уже давно назріла потреба говорити про Різдво, якого в нас насправді немає. За моїми відчуттями, немає його з 2014 року. Після розстрілів на Майдані, після «Кривавого Водохреща». Атрибути Різдва лишаються, а саме відчуття народження цього дива чи що… Спаситель не народжується. Захотілося про це поговорити.
Тому й за основу взяли назву «Різдво. Тризна» – поєднали протилежні поняття. Різдво, як народження Христа і тризна. Але ми звикли вживати слово тризна більше у значенні поминального обряду. Насправді ж слово має ширше значення – це цілий комплекс поминальних заходів, до якого входять і військові ігри, і змагання на честь покійника. Військові ігри, мені здається є дуже влучним образом, якщо говорити про розстріляне Різдво.
Сергій Жадан в гостях у театру «І люди, і ляльки».
– Як ти прийшла до думки говорити на цю тему через поезію Сергія Жадана?
– Я не знаю, як і якою мовою можна говорити про війну, яка все ще триває. Ми розглядали різні матеріали і зрозуміли, що тут завжди є небезпека піти у спекуляцію, або заплутатися в ідеологіях. Хотілося б оминути подібні речі. Якщо ж говорити про війну, то швидше з позиції причин і наслідків: чому ця війна стала можливою, чому вона триває й досі, що не так з нами? Тому ми зупинилися на поезії Жадана.
У нього по різних збірках були розкидані окремі вірші, де зачитувався біблійний контекст і це дуже гарно збиралося в єдиний сюжет. Цей цикл поезій, який став основою драматургії, він ніби сам сформувався.
Також у виставі вірші Жадана поєднуються з колядками, у яких тема Різдва перегукується з темою війни, військових походів, оплакування загиблих. І якщо Жадан – це така зовнішня орбіта (макросвіт), то колядка – це буде внутрішня орбіта (мікросвіт), яка повертає фокус уваги всередину нас самих.
– І на завершення щодо внутрішнього світу, українського мікрокосмосу: у виставі використовується образ скриньки, з якої актори дістають різні речі і в різний спосіб їх використовують. Тут дуже багато сенсів мені здається закладено. Про що для тебе йшлося?
– Умовно це скринька Пандори, але не можна сказати, що хтось один її відкрив. Ми всі потроху спричинились до того, що ця скриня одного разу відкрилась і всі ми дотепер не можемо її закрити. Але якщо повернутися до самого міфу, то після того, як закрили скриньку – на її дні все ж таки залишилася надія. І це у виставі є, мабуть, одним з ключових моментів – ми говоримо про надію.
Розмовляв Олексій Паляничка.
19.01.2022