Добре фентезі на історичну тему мусить мати принаймні дві риси, які не перетворять його на лубок. Перша — можливість прочитання просто як легкої повісті про пригоди з більшою чи меншою фантастичною частиною, а при потребі “побачити” умовний глибший поверх із символами, ідеями, сюжетами, контекстами і підтекстами. Друга — у тих місцях, де використовуються бодай опосередковано дані історії та фізики (зазвичай саме ці дві науки найчастіше стають жертвами фантастів), не бути надто прямолінійно-лубковими та зберігати мінімальну пошану до фактів і образу матеріальної культури — надто, коли справа доходить до історії.
У принципі, можна без застережень сказати, що книга “Вартовий брами” львів'янки Зірки Шевченко, що її видало львівське ж таки видавництво ВСЛ, обидві вимоги виконує. І не в останню чергу завдяки цьому забувається, що як період, так і епоха, обрані авторкою, аж ніяк не обділені увагою й авторів художніх творів, й оповідачів народних легенд на пограниччі Франції та Іспанії. Причому щодо художніх творів діапазон винятково широкий — починаючи від елегантного “Quod est veritas?” українки з вибору Наталени Королевої і закінчуючи ширвжитковим Деном Брауном, між якими прилаштувалися як майже документальні історичні тексти Моріса Дрюона, так і політичні детективи з ноткою конспірології про таємниці Ватикану. Саме так, Зірка Шевченко поселила своїх героїв у періоді Альбігойських воєн у Франції, точніше у фінальному і найбільш трагічному їх моменті — напередодні облоги і падіння Монсегюру, останньої фортеці катарів.
Сюжет доволі простий: двоє підлітків, українська школярка Олеся і її французький кузен Крістіан, випадково взнають про перехід між епохами, через який потрапляють у наш час загрожені знищенням єретики-катари, вирішують перевірити відкриття і, здолавши прохід у одній з піренейських печер, потрапляють простісінько у середньовічну Францію, а конкретніше у 1243 рік — рік облоги Монсегюру. Відразу ж знайомляться з двома місцевими і разом з ними вирушають рятувати сестру одного з них, ув’язнену за свою віру в каркассонській темниці. Дорогою Олеся потрапляє до верховного представника французької корони у Лангедоці — сенешаля дʼАрсі, який впізнає і визнає у ній свою дочку, яка загадковим чином пропала разом із матір’ю, дружиною сенешаля, кільканадцять років тому. В результаті друзям доводиться рятувати вже двох жінок і врешті втікати до Монсегюру, а після початку облоги — уже звідти, прихопивши з собою охочих на віки вічні уникнути переслідувань за віру. Зрештою всі щасливо, хоч не без пригод, опиняються в нашому часі. За одним винятком — лицаря Бруно, який з власної волі залишається у середньовіччі, аби прийняти свій останній бій.
Цей сюжет можна читати просто як захопливу авантюрну історію і насолоджуватися як вишуканою мовою, так і відсутністю грубих ляпів — хай вибачить авторка мій сарказм, але далеко не всі письменники як в Україні, так і за кордоном дають собі труд належно розібратися в епосі, навколо якої будують сюжет, і акуратно вписати відоме нам про минуле у власний текст. А можна спуститися глибше й майже гарантовано що п’ять сторінок запитувати себе — а авторка точно-точно все це випадково? Та ще в підлітковій повісті?
Тому що отоді проявиться ціла мережа загадкових зникнень і зустрічей. Саме навколо них побудована вся символьна система твору, якій би дуже пасували у ролі епіграфа рядки Юлії Гартвіг:
І навіть якщо знищите
Усі наші свідоцтва,
То навіть німі віття дерев,
Навіть наші побілілі кості
Розкажуть, у яких ми жили часах.
Бо ця система символів — це про збереження зв’язку, про втрачене і віднайдене. Усю книжку хтось когось втрачає і знаходить, хтось кудись зникає і десь з’являється. Спочатку Крістіан і Олеся спостерігають таємничі зникнення пана Гійома де Сальві, далі самі щезають у тому ж таки місці, що й пан Гійом, аби несподівано для себе опинитися у середньовіччі, що вже саме по собі є непоганою метафорою до віднайдення, відкриття власної ідентичності. Потім у Олесі сенешаль дʼАрсі упізнає свою пропалу дочку, а серед катарів Монсегюру відшукується далекий предок Крістіана П’єр Бонне (до речі, реальна історична постать). Зрештою виявляється, що мати Олесі також пережила подорож у часі й у своєму середньовічному житті справді була дружиною дʼАрсі — отже, Олеся направду його біологічна донька. Сама Олеся наново знаходить у сучасності Роже — середньовічного лицаря, у якого вона зі взаємністю закохалася під час мандрів середньовіччям, і відкриває Роже очі на все, що залишилося йому у вигляді непевних спогадів, які мучать його через сни і дежавю. Усе це хитросплетіння — про те, що насправді нитка пам’яті про себе, нитка культурної спадкоємності непереривна. Оскільки неможливо вбити всіх — хтось таки залишиться, запам’ятає, передасть. От тільки спосіб і обставини передачі часто залишаються таємницею — саме про це нагадує тема “переходів” туди-сюди між часами. Адже як перехід робить повністю невидимими тих, хто перейшов, прямо відсилаючи їх у іншу епоху, так і передача традиції, врятованої з фактичного геноциду, відбувається приховано від чужого ока, фактично у паралельній реальності.
Напис у школі періоду заборони окситанської мови: "Говори французькою – будь чистим"
Тут особливого значення набуває історичний момент, у який авторка закидає своїх героїв. Це, як уже було сказано, 1243 рік, облога Монсегюру. Їй передувало три з половиною десятиліття запеклої боротьби, яка офіційно була оголошена хрестовим походом проти єретиків-катарів. Не вдаючись у розбір дискусій про сутність вчення катарів і його співпадіння-неспівпадіння з каноном Римо-католицької церкви, зазначимо лишень, що з точки зору французької корони це було прекрасною нагодою підкорити заможний і квітучий південь Франції. При цьому місцеве населення, окситанці, опинилося під такими репресіями, які нагадували геноцид. Спочатку окситанців переслідували як єретиків. Згодом, у процесі мовного “офранцужування” території королівства (що стартувало уже пізніше, у 16 столітті), повністю була витіснена з офіційного використання окситанська мова — зараз вона зведена до буденного вжитку невеликої кількості старших віком людей. Треба сказати, що випадок південців Франції не унікальний у історії цієї країни — сучасна територія й ідентичність Франції формувалися за рахунок великої кількості локальних народностей; ще на початку XVIII століття, судячи з того, що більшість повстань залишилися в історії під назвами, які означають різноманітні локальні поняття, йшлося не стільки про економічні питання, скільки про утиски вже напівзадушених, але все ще живих ідентичностей.
Карказон, місто-фортеця катарів
Й отут вельми значущого сенсу набирає сюжет із “виведенням” альбігойців у сучасність — пряма алюзія на тих українців, які зуміли повністю замести сліди, але передали ідентичність і пам’ять у майбутнє ціною повного самозречення. Виглядає невипадковим вибір саме французького антуражу — Францію з Росією прийнято порівнювати, зокрема, у контексті жорсткої централізації ідентичності, оскільки для обох країн характерна відносно власних же субетнічних груп та протоетносів винятково жорстка політика. Варто порівняти з долею альбігойців хоча б долю Новгорода Великого та — через менш як століття — старообрядців. На тлі обох випадків взаємостосунки католиків-Габсбургів та богемських гуситів виглядають лайтовим варіантом “просто колонізації”, незважаючи навіть на те, що чехи після Тридцятилітньої війни опинилися практично без власної аристократії.
Собор в Альбі як вічне нагадування "єретикам" про міць католицької церкви
Повертаючись до тексту — прикметно, що основний сюжет з обірваними і відновленими зв’язками припадає на жінок, попри порівняно невелику кількість жіночих персонажів у книзі. Адже саме жінки через те, що найчастіше саме вони є виховательками молодшого покоління, стають передавачками мови, віри, традиції. І це не згадуючи про багатолику і неоднозначну символіку жінки-матері — жінка може бути і стереотипною матір’ю-берегинею, і воїтелькою, і спокусницею, і віщункою, яка “бачить крізь землю”, і ще багато ким. Ця різноманітність і мінливість дає можливість жінці вчасно зникати, “розчинятися”, залишаючись собою, і непомітно передавати те, що має бути переданим.
Окремо варто згадати про символ води. Головні герої проникають у середньовіччя через русло підземної ріки. Олесине випробування полягає у питті води з фамільної чаші дʼАрсі. Як тут не згадати про ріку як межу між двома світами чи то двома станами — живим і мертвим. Переходячи ріку, людина розриває всі зв’язки з тим, що залишилося за водою. Так Олеся і Крістіан опиняються зовсім самі у французькому середньовіччі, так вони і повертаються, через ріку зникає туди-сюди пан Гійом (от тільки його ріка — напіввисохла, що свідчить про надламаність “Забутого королівства”).
Є у книзі дві деталі, які просто криком кричать про сутність того, що пережили навіть не окситанці-альбігойці, а українці (і не тільки українці) у ХХ столітті. Тема “виведення”, “переводу”, поєднана з втратою пам’яті, хоч повсякчас нагадує про затирання ознак української ідентичності як шляху до фізичного порятунку, сама по собі наводить на такий спосіб рятунку євреїв, як виведення з гетто. В умовах окупації таке виведення дорівнювало переселенню в інший світ, де — як ціна за порятунок — належало забути про власну мову, релігію, минуле і так якось дотривати до рятунку.
Друга деталь — сцена, коли плач дитини, синочка врятованої дами Азалаїс, наводить на всіх втікачів із Монсегюру загін переслідувачів. Це нагадування про те, що саме необачні дитячі вчинки чи слова в умовах геноциду часом ставали причиною загибелі цілих сімей. І парафраз уже до української легенди з Поділля — за нею, колись під час татарського нападу гурт селян сховався у печерах над Дністром, і тут зненацька заплакала чиясь дитина. Налякані перспективою, що татари почують плач і таки викриють сховок, односельці домоглися того, що мати дитини викинула маля у Дністер — і в цей момент склепіння печери обвалилося, поховавши під собою всіх, хто був у ній. Сюжет із плачем дитини Азалаїс закінчується щасливо — всі опиняються у нашому часі, але для свого часу вони зникають без сліду. Враховуючи, що за сюжетом сім’я Олесі походить із Поділля, а у книзі згадується Кам’янець-Подільська фортеця, алегорія стає майже очевидною.
Отож, перед читачем історія про порятунок — насправді дуже оптимістична, попри похмуру реальність, яку описує, і масу алюзій до найтемніших часів у історії як українців, так і загалом Європи.
18.01.2022
Олеся Ісаюк
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
