Москва страшенно ревниво ставиться до найменших спроб колишніх республік Радянського Союзу рухатися в бік Заходу, до європейської і євроатлантичної інтеґрації. Щойно якась країна досягає більших успіхів у цій справі, як на неї починається шалений комплексний тиск. Зненацька активізується російська меншина, заявляючи, що зазнає «утисків націоналістів». Починаються економічний шантаж, митні війни. Далі в гру вступають російські спецслужби.
Свого часу головні гальмівні антиєвропейські зусилля Кремля були спрямовані на балтійські держави. Кремль робив усе, аби сповільнити їхній рух до Європейської Унії й не допустити повноцінного членства в НАТО. Лише згуртованість естонського, латвійського й литовського суспільств, а також безкомпромісна позиції Заходу щодо інтеґрації цих держав зуміли подолати російський спротив.
Україну Кремль міцно тримає у газовому зашморгу. В ті республіки Центральної Азії, котрі, скинувши старих диктаторів, намагаються йти західним шляхом розвитку, експортується антизахідна контрреволюція. Якщо не вдається збурити суспільні хвилювання ззовні, то без жодного докору сумління російська влада вдається до військової інвазії, як це було з Грузією у серпні 2008 року.
Нині головним об'єктом гальмівних антиєвропейських зусиль Росії стала Молдова. Ще кілька місяців тому вона була лідером євроінтеґраційних намагань. Наприкінці листопада минулого року до Кишинева навіть навідався великий європейський гість — голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу. «Я бачу Молдову частиною європейської сім'ї, я бачу молдаван європейцями», — заявив він у своєму зверненні до молдавського народу.
Але, як рече закон Мерфі, якщо справи йдуть надто добре, щось лихе мусить трапитися найближчим часом. І от, щойно Кишинів домовився з Брюсселем про підписання Угоди про асоціацію, як несподівано на країну обвалюється глибока урядова криза. Яка була причина сварки коаліційних партнерів — Ліберальної, Демократичної і Ліберально-демократичної партій — досі ніхто доладно пояснити не в змозі. Уряд було відправлено до демісії. Кілька місяців країна жила без прем'єр-міністра. Політологи вже майже впевнено говорили про ще одні позачергові вибори. А отже, на перспективах підписання восени у Вільнюсі Угоди про асоціацію можна було поставити тлустий хрест.
Лише нестримний проєвропейський потяг молдовських політиків змусив їх таки відкинути дрібні чвари і в останній момент затвердити Юрія Лянке новим прем'єром й обрати новий уряд.
Помірковані молдовські аналітики слушно вбачають у всіх тих пертурбаціях «руку Кремля». «Росія намагається сповільнити, загальмувати європейський шлях Республіки Молдова, яка зараз може зробити вирішальний, незворотний крок від так званого "русского міра", який Москва тепер намагається відродити. У Росії є безліч мотивів бути не просто нестриманою, а й аґресивною щодо Молдови. Молдовським політикам зовсім не потрібно приховували цю реальність, яка є очевидною», — вважає експерт молдовського відділення організації Jamestown Foundation Володимир Сокор.
Молдові пощастило, що вона не має спільного кордону з Російською Федерацією. Але враховуючи, що під боком у неї перебуває недружній анклав у вигляді самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки, Кишинів легко міг зазнати грузинської долі. Під претекстом захисту співвітчизників Росія могла б у разі потреби ввести свої танки до Молдови. А варто зазначити, що з-поміж 510 тисяч мешканців ПМР 170 тисяч мають російські паспорти, тобто Москва вже може вважати їх російськими громадянами.
Зрештою, Москва й без того, попри міжнародні угоди, далі нарощує бойову потугу російських військовиків у ПМР, які номінально називаються «миротворцями». Хоч насправді, згідно з приписами Стамбульських угод 1999 року, Російська Федерація зобов'язувалася вивести свої збройні сили з території придністровського реґіону ще до 2002 року.
Тож рішення про демілітаризацію зони безпеки на Дністрі й досі не ухвалено з вини Москви, яка постійно зволікає зі своєю згодою, виставлє щораз то нові вимоги. А вирішення цієї проблеми могло б суттєво знизити напругу між Кишиневом і Тирасполем.
З іншого боку, Кишинів теж не надто напружується з розв'язанням придністровської проблеми. Усвідомлюючи, що за актуальних умов єдиним варіантом збереження єдності держави могла б стати федералізація.
Влада в Молдові ніяк не бажає відмовлятися від унітарного устрою, гальмуючи переговорний процес. Щоправда, підозрілим у цьому питанні є те, що Москва теж нібито не від того, щоб створити молдовську федерацію. Згадати хоч би знаменитий план Медведєва-Меркель, запропонований 2010 року.
Задум полягав у тому, що Придністров'я, отримавши особливий статус, остаточно увійшло б до складу Молдовської федерації. Росія тоді обіцяла вивести свої війська з реґіону. Водночас Москва вимагала від Молдови, щоб та оголосила про свій статус нейтральної держави, тобто відмовилася від вступу до Північноатлантичного Альянсу.
Зрозуміло, що підозри до кремлівського плану мали виникнути. Але це зовсім не означає, що відразу треба відмовлятися від перспектив федералізації. Просто належало б здійснити її з врахуванням власних інтересів і під жорстким контролем Європейської Унії і США.
01.08.2013