Мексика сприймається як підбрюшшя Штатів. Такий незручний південний сусід, мова якого збудована з м’яких «ель» і кордони, що тягнуться більше як три тисячі кілометрів, на яких спробуй перелови усіх порушників чи дізнайся про канали наркотрафіку. І хоча Сполучені Штати Америки та Мексиканські Сполучені Штати неоднораз перебували в стані воєн, конфліктів та територіальних претензій, – все ж ґрінґо, здається, хоч і почуваються переможцями, але не зовсім упевненими. Ця затяжна цивілізаційна та культурна війна розпочалася від відкриття іспанцями півострова Юкатан. А далі пішло-поїхало – територію Мексики завойовували іспанці, британці, французи, навіть деякий час країною правив член Габсбурґської династії Максиміліян І Мексиканський. Нею прокочували громадянські війни, селянські повстання, а Мексиканська революція взагалі тривала сім років з 1910 до 1917. З тих часів, коли піддані іспанської корони прибули на Юкатан, попри військових та мореплавців, найцікавішою постаттю залишається чернець-францисканець Дієґо де Ланда. Він відомий як автор «Повідомлення про справи в Юкатані», але також як головний нищитель письмових артефактів мая та фанатичний інквізитор щодо віровідступників, тобто тих індіянців, які прийняли християнство з примусу, а потім його зреклися. Звісно, що навіть освічений місіонер не міг би знати усі тонкощі матеріального та духовного життя місцевих. То звідки у нього такі знання? З’ясовується, що існував Гаспар Антоніо Чі, нащадок одного з правителів мая, якого було віддано на навчання ченцям, його хресною стала дружина конкістадора Фрациско де Монтехо, титулованого антелантедо, тобто першопрохідцем. Гаспар Антоніо Чі опанував іспанську мову і якийсь час був перекладачем при губернаторі. Були ще інші джерела, якими користувався Дієґо де Ланда: свідчення учасників походів, записки попередників. Попри те, що свої «Повідомлення» де Ланда писав протягом десяти років, тобто приглядався до тих, серед кого довелося жити, існує й ганебний, зафіксований факт його біографії – факт аутодафе 12 червня 1562 року в місті Мане. Того дня в присутності іспанців та індіянської знаті палили рукописи, керамічні вироби тощо. Знущалися й тортурували. Не тільки язичницька природа вірувань мая, їхня особлива організація суспільного та релігійного життя, досягнення в архітектурі та культурі сільського господарства, але навіть календар, за яким вони відмірювали свої життєві та космогонічні цикли,– усе суттєво відрізнялося від того, з чим прийшли прибульці. Тиждень мая нараховував 13 днів, місяць – 20, а рік – 365. Ще однією проблемою, що чатувала на іспанців, була проблема мови, якою розмовляли місцеві, та їхнє письмо. Мая користувалися гієрогліфічним, яке потрібно було перевести сяк-так на латинські літери. Складність полягала у тому, що окремі гієрогліфи позначали звуки, а інші – цілі слова. Де Ланда запропонував свій варіант абетки з латинських літер на позначення письма мая. Він багато пише про уклад життя, одруження та похорони, жерців, жертвоприношення, їжу, рослинний і тваринний світи та навіть про жорстокості іспанців, не згадуючи жодним словом, своєї провини перед історією. Загальновідомо, що завоювання нового світу Іспанською імперією супроводжувалося винищенням місцевих культур. Інший чернець-місіонер Дієґо Лопес де Когольюдо також зафіксує свої враження від цієї землі та людей в «Історії Юкатану», що буде видана 1688 році в Мадриді. Як правило, ченці, знаходячи книги та рукописи мая, згідно з церковною доктриною, що усі ці гієрогліфи та письмо від диявола, спалювали та нищили їх. Що описує в своїй «Історії» католицький чернець? Клімат, географічні особливості місцини і навіть монастир в містечку Вальядолід, деревину, з якої будують кораблі, він говорить про дерево хабін, що відзначається надзвичайною міцністю і яке вельми придатне для кораблебудування. Де Когольюдо перераховує тваринний світ Юкатану – в якому олені та свині, тигри та леви (насправді ягуари та пуми), лисиці, змії, павуки. З рослинного – гранати, виноград, фіґи, апельсини, лимони, лайми, капуста, цибуля, шпинат. До слова, усі піраміди, культові та інші будівлі, що збереглися, твердить Когольюдо, залишаються до нині такими, якими їх побачили іспанці, тобто міста та поселення мая на час Конкісти спорожніли. Він пише про птаха кипчич, почути спів якого уважалося недобрим знаком, або коли сіяли бавовну, то не їли м’яса, бо це також не на користь для майбутньому урожаєві. Звичайно, що текст «Історії» важливий для розуміння того, як сприймалася Нова Іспанія очима європейців, завданням яких, було, звісно, поповнення казни, в першу чергу, золотом. Зіткнення Старого світу з Новим відбувається в середньовічну епоху, коли європейська цивілізація просунулася технічно, але це не оберігало її від помилок і жорстокості. До комплексу в Чечен-Іца ми їхали автобусом, в якому ґід увесь час вихваляв культуру мая, їхнє літочислення, будівництво, їжу та все інше. Насправді місце, в якому збереглося кілька будівель колишнього міста, нагадує застиглий музей просто неба, до якого з’їжджаються численні туристи. На усіх них пантрують торгівці сувенірами. То тут, то там чути дивні звуки з пищиків-голів яґуарів, або покрики місцевих птахів у густих навколишніх джунґлях. Мапи, що представляють розташування забудов у Чісен-Іца, показують структурну організацію міського комплексу, в якому були Ель-Кастільйо – головних храм, Ель Караколь – обсерваторія, двір для гри в м’яч, Храм воїнів, місце тисячі колон, усипальниця жреців, жіночий монастир, Дім Оленя і Червоний дім. Священна дорога вела до Криниці жертв. Можна собі тільки уявити, що відбувалося тут, коли мая жили за своїм календарем та встановленими правилами. Ідеалізувати, звісно, нічого не потрібно, бо військові сутички, криваві жертвоприношення та поділ суспільства на знать, жерців та простолюдинів – усе входило в узвичаєний спосіб їхнього буття. Мабуть, з усіх забудов мене цікавила обсерваторія. Астрономічні спостереження за небесною твердю у далеких часах сприймаються з особливою недовірою. Хто ж їм підказав, як будувати? Хто склав креслення? Хто навчив проводити астрономічні спостереження? Тепер, коли стоїш перед сіруватим та частково поруйнованим куполом з віконними утворами, дивуєшся, як цей астрономічний храм бога вітру Кукулькана ловив світло сонця та Венери, переламуючи його, сповіщав таємниці жерцям, а ті народові – про майбутнє та найближчі події. Тобто вони читали світло як свої рукописи, щоби бути готовими до небезпек та викликів. Чи сповістило їм що-небудь з обсерваторії про прихід іспанських завойовників? Однією із особливостей розташування будівель є луна, що гуляє собі, відбиваючись від стін. Будь-яке плескання чи голос якимось дивним чином множиться в десятки разів. Мексиканська провінція дорогою до Чічен-Іци нічим особливим не виділяється. Шлях прокладено через джунґлеві зарості, з яких виринають невеликі селища, всуціль, уздовж дороги, укладених з крамничок, розрахованих на туристів. Від головної вулиці відходять углиб інші – на яких пилюга, мотоцикли й худющі, що аж ребра світяться, пси. Будиночки, наче сірникові коробочки, покриті проламаним шифером, якоюсь гнутою бляхою або висушеним гіллям пальм, що нагадує почорнілу солому. У деяких хатках не має звичних вікон, просто квадрат теплого повітря, через яке проглядаються гамаки, що служать ліжками. Навколо обгороджені білим каменем дворики, по яких розгулюють чорні поросята й домашній дріб. Тропічне тепло й спів когутів, запахи димів від приготовленої на вогні їжі становить зміст щоденного життя місцевих, які звикли до свого буття і до туристів, що приносять їм який-неякий гріш. При цьому вони усміхаються й зовсім не переймаються тим, що деякі принади сучасного світу їм невідомі. Центр їхньої провінції у місті Вальядолід. Я назвав його для себе містом старих дверей та вікон. У багатьох будинках збережено ті давні, з того дерева, зроблені тими майстрами і просякнуті тими дощами. Стіни ж будинків то темно-сині, то жовто-гарячі, а то рожеві – буяння кольорів, їхня мінлива аґресія допасовує до навколишнього буяння зелені та цвіту. Помаранчеві дерева зі зеленими плодами схожі на новорічну ялинку з кулястими іграшками. «Хіба це грудень?» – питаю себе. Церква святого Сервасіо у Вальядоліді підпирає небо двома вежами, які увінчено кам’яними хрестами, а поруч – на даху ростуть деревця. Очевидно, занесене під час бурі чи птахами насіння прийнялося. А в центральному парку, обсадженому різноквіттям, дзюркотить фонтан. Скульптурна композиція індіянки з глеком, з якого й виливається вода, наче буття цієї землі, зовсім не відрізняється від кількох сотень місцевих, які переважно тут щось продають. Та сама глиняна шкіра, чорне волосся та білозуба посмішка. Білим піском пляжу, одягнені у чорні штани та сині куртки, йшло п’ятеро, несучи на спинах білі металеві цифри: три двійки і один нуль. Вони дійшли до пірсу, спеціально вибудованого для відпочиваючих, й, розклавши цифри у відповідному порядку – 2022, почали їх за допомогою електровикруток прикручувати. Скиглили чайки, перелітали з широкими розмахами крил пелікани, а угорі висіли птахи-фрегати. Увечері звуки кумбії наче наелектризували місцевих. Пари хилиталися в такт музики, перекручувалися вправо-вліво, відбивали ритм постукуванням стіп. Здавалося, що півострів Юкатан, як великий ґаліон, плив кудись разом з рослинністю, містом Вальядолід, обсерваторією Чічен-Іци, письменнами мая й кількома грудневими днями, які залишились нам по Різдві перед Новим роком.
01.01.2022