Іван Монолатій. Зоосад революції. Західно-українська державність 1918-1923 років і теорії випадковостей ХХ-початку ХХІ сторіч. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2020. — 352 с.
Сто років тому, тобто упродовж 1922 року, питання створення у Східній Галичині суверенної Української держави де-юре ще не було зняте з порядку денного роботи Ради амбасадорів у Парижі. Принаймні так вважав уряд ЗУНР у екзилі. Євген Петрушевич і його міністри ще сподівалися, що Антанта визнає право чотиримільйонного українського населення мати на цій території власну державу.
Уряд ЗУНР на еміграції і не міг мислити інакше, бо якби він засумнівався у відданості альянтів ідеалам демократії, то мусив би негайно, у повному складі, податися до демісії. Що, зрештою і сталося через рік, тобто 30 квітня 1923 року.
Незадовго перед тим митрополит Української Греко-католицької церкви Андрей Шептицький разом з о. Йосафатом Жаном – секретарем делегації ЗУНР на мирних перемовинах у Ризі, Женеві, Генуї – мали у Парижі зустріч з послом Італії Романо Авеззану. Той сказав їм навпростець, без дипломатичних вивертів, звичних у таких делікатних ситуаціях: «Ви, українці, є жертвою теперішніх часів. Англія матиме вільну руку у нафтових справах у Мосулі та Ірані, Франція ж дістане галицьку нафту».
Йшлося про завершення торгів між Францією і Великобританією щодо розподілу найбільших нафтоносних районів світу. Вислідом цих торгів стала, зокрема, відмова Лондона на користь Парижа від претензій на Дрогобицько-Бориславське нафтове родовище. Франція натомість визнавала право Великобританії на видобуток нафти в Іраку та Ірані.
Порівнювати запаси нафти у Бориславі і, скажімо, у Мосулі сьогодні видасться недоречним. Але сто років тому сучасних технологій визначення потенційних покладів того чи іншого нафтоносного району не існувало. Тому Дрогобицько-Бориславський ареал розглядався тогочасними інвесторами як цілком перспективний. Тим паче, що розташовувався він практично у центрі Європи, а це робило галицьку нафту на ринках старого континенту значно дешевшою за «ропу» з Близького Сходу.
Одним з тих, хто ймовірно став бенефіціаром згаданих франко-британських домовленостей, був Жюль Камбон ˗ свого часу посол Франції в Іспанії та Німеччині, а з 1915 року генеральний секретар Міністерства закордонних справ Франції, член французької делегації на Паризькій мирній конференції. Відомо, що Камбон мав певні зв᾽язки з французькою нафтовидобувною компанією, яка невдовзі одержала від польського уряду ліцензію на експлуатацію згаданих галицьких родовищ. До слова, він приїжджав до Львова під час польсько-української війни за Східну Галичину. Сьогодні одна з вулиць у центральній частині французької столиці носить його ім᾽я, на ній, зокрема, розташовані магазин і офіси фірми «Шанель» — законодавиці світової моди.
Я згадав про Жюля Камбона не лише тому, що він відвідав Львів у часи ЗУНР і був причетний до остаточного рішення Ради амбасадорів віддати Східну Галичину Польщі. Його приклад добре надається для нагадування думки про те, що особистість в історії залишалася і залишатиметься і як її рушійна сила, і як homme tout à fait ordinaire (звичайна людина — франц.) Нерозуміння цієї простої істини або небажання брати її до уваги, коли дискутуємо про важливі періоди нашої історії, часто призводять до того, що замість незаангажованого критичного підходу до оцінок минулого читацькій аудиторії пропонуються міти, покликані, на думку їх творців, закроїти масову свідомість під правильні історичні лекала. Шлях, на моє переконання, цілковито контрпродуктивний, бо у висліді завершується болючою потребою національної еліти переосмислити історію своєї держави, провести її ревізію. З усіма наслідками, іноді абсолютно фатальними, що звідси випливають.
Іван Монолатій, автор книжки «Зоосад революції».
У цьому сенсі книга професора Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника Івана Монолатія «Зоосад революції» (Івано-Франківськ, видавництво «Лілея-НВ», 2020 р.) є антитезою спрощеному підходу до оцінок діяльності провідних українських галицьких політиків періоду 1918-23 рр. Автор називає зібрані у книзі есеї спробою «деконструкції міту про Українську революцію у її «галицькому» вимірі». Я не переконаний, що професор достатньо прецезійно окреслив головну мету своїх наукових опрацювань. Насправді, на мої суб᾽єктивні розмірковування, Монолатієві есеї нічого не дезавойовуть, не пропонують «нову» історичну правду. Вони несуть у собі пропозицію іншого інтелектуального рівня: не послуговуватися простацтвом як зручним способом досягти компромісу з собою щодо того, що гасло «Слава нації!» є універсальною відповіддю на усі виклики, які висуває перед Україною сучасний світ.
Досліджуючи історію ЗУНР шляхом препарації психології її знакових політичних фігур, професор Іван Монолатій пропонує нам прогулятися віртуальним парком. Не парком англійським з доглянутими доріжками серед не менш дбайливо облаштованих ландшафтів, а зоосадом, у якому в природньому середовищі проживають дикі звірі: носороги, вовки, лиси і лисиці, чаплі їжаки, щурі.
Не будучи фахівцем з проблем етнополітології, ані тим паче психоісторії, я не наважуся давати оцінку запропонованій Іваном Монолатієм методології екстраполяції теорій Талеба, Вукер, Макіавеллі, Берліна, Лоренца, Фройда та інших на історію ЗУНР. Можливо, з позицій суто наукових вона є у чомусь уразливою. Хоча не думаю, що це так.
Читати «Зоосад» цікаво. У цій книжці ви не наразитеся на нуди. На банальності і ритуальні нагадування про те, що наша історія вибита на скрижалях історії, її герої ґлорифіковані, а тому будь-які спроби інтерпретувати їхні вчинки варті лише одного — засудження. При тому, що автору не вдалося уникнути хвороби письменників, які воліють виглядати відстороненим спостерігачами діянь своїх героїв, однак такими відстороненими спостерігачами все ж залишаються. Бо люблять їх і пишаються історією своєї держави, хай навіть поразок у ній наразі більше, ніж перемог.
До слова, теорія «чорного лебедя» лівансько-американського математика Нассіма Ніколаса Талеба, що її, серед інших, застосовує професор Іван Монолатій, добре лягає на новітню нашу історії. На сьогодення. Однак ми свідомо не будемо експлуатувати цю модну тему, а повернемося до дванадцяти провідних діячів ЗУНР, що їх професор Іван Монолатій поселив у своєму зоосаду. Число 12, як він стверджує, не є символічним, а обґрунтоване з наукового погляду.
Послуговуючись ідеями, теоріями і типологіями, запропонованими Н.Макіавеллі — про Левів і Лисів, І.Берліна — про Лисиць і Їжаків, а також додаючи класифікацію конкурентних груп К.Лоренца про косяки мальків, нічних чапель, щурів і гусаків, або ж невротичних станів людини-щура, і людини-вовка З. Фройда, автор дослідив психотипи головних дійових осіб західноукраїнського державотворчого процесу 1918-23 років: Костя Левицького, Євгена Петрушевича, Кирила Трильовського, Мирона Тарнавського, Івана Макуха, Сидора Голубовича, Лонгина Цегельського, Михайла Лозинського, Осипа Назарука, Василя Панейка, Дмитра Вітовського та Євгена Коновальця. Читачам, напевно, буде цікаво дізнатися, що напередодні Листопадового зриву більшість з них, згідно з типологією Макіавеллі і Берліна, підпадали під Лисів і Лисиць, і лише двоє – під Їжаків. Якщо ж розглядати їх за типологією Лоренца, то переважатимуть Мальки (косяки) і Нічні чаплі.
Інтерпретуючи положення теорії Чорного лебедя Нассіма Ніколаса Талеба, автор пропонує три дослідницькі гіпотези, пов᾽язані з подіями у Східній Галичині 1918-19 рр. Перша – це власне Листопадовий зрив. Друга – події 3 січня, коли Українська Національна Рада постановила об᾽єднати ЗУНР і УНР. Третя — проголошення диктатури Є.Петрушевича 9 червня 1919 року. Кожну з гіпотез Іван Монолатій уміщує в одній з чотирьох квадрантів теорії Талеба. А на завершення висуває тезу, згідно з якою Українська революція у Східній Галичині завершилася не у 1923 році, а мала продовження до 30 червня 1941 року, коли у Львові був проголошений Акт відновлення Української Держави.
На окрему увагу в Монолатієвому зоосаду заслуговує «сірий носоріг» — метафора, запропонована американською дослідницею Мішел Вукер (Mishele Wucker) порівняно недавно —2016 року. У своїй праці «Сірий носоріг. Як розпізнавати і реагувати на очевидні загрози, які ігноруємо», вона пише: «Чорні лебеді ховаються поза нашими можливостями передбачення. Сірі носороги — це загрози, які мусимо бачити, але часто не бачимо, і які ми бачимо, але свідомо ігноруємо. Більшість Сірих носорогів — це не надто слабкі сигнали, але слухачі налаштовані ігнорувати їх та системи, які спонукають і сприймають як нормальне нашу здатність реагувати».
Сірих носорогів в історії української революції 1918-23 рр. не бракувало. Перелічувати усі випадки їхньої появи не будемо, про це читач довідається сам, прочитавши «Зоосад революції». Звернімо увагу лише на ще одну контроверсійну гіпотезу автора: він вважає, що Сірі носороги траплялися на стежках вітчизняної історії і після 1920 року, коли було підписано Варшавський договір, згідно з яким Україна відмовлялася від великої частини своїх територій на заході на користь Польщі. Він звертає увагу на події на Карпатській Україні: від українсько-німецького зближення у листопаді-грудні 1938 року до 5-18 березня 1939 року, коли Німеччина здала Карпатську Україну, що уможливило анексію її території Угорщиною.
У книжці багато конклюзій, які примушують читача вилізти з «теплої ванни» усталених стереотипів, аби потрапити під не надто приємні холодні струмені історії, у якій ніколи не бракувало різноманітних «але». Ну ось, наприклад, висновок автора до одного з чотирьох есеїв: «По-перше, усі політичні тварини «зоосаду» ЗУНР були не надто впевненими у собі і/або своїх потугах на користь Української революції. По-друге, майже усім фігурантам (за винятком військовиків) цього дослідження був притаманний інфантилізм, така собі «дитяча хвороба» австролоялізму. По-третє, трансформація ролей політичних тварин відбулася, головним чином, унаслідок дії зовнішніх факторів, а не ідейних переконань і/або ціннісних орієнтацій».
«Зоосад революції» не для тих, хто полюбляє колискові з їх заспокійливими мелодіями і відповідними текстами. Не для «середніх» мізків. Це читання для фанів року. І старого, і нового. Для прихильників інтелектуальних аберацій.
Уявіть собі, що маєте на вибір два варіанти прогулянки умовним зоосадом: на бричці, яку неквапно тягне віслючок, або на спині сірого носорога. Перший варіант – спокій і передбачуваність. Другий – ризик бути скинутими на землю та ще й підчепленим на ріг сірого велетня. Багато наших істориків воліють тягнути бричку. Але, на щастя, маємо й таких, хто не боїться вчепитися у загривок дикої звірини.
18.02.2022