Короткий виклад спостережень про те, як дорослішала сучасна українська драматургія покоління Y-ків та огляд шорт-ліста і гран-прі конкурсу «Драма.UA» 2021.
Афіша VIII конкурсу п’єс «Драма.UA».
Перечитуючи тексти цьогорічного шорт-ліста (як і деякі з лонг-ліста) конкурсу п’єс «Драма.UA», не доводиться обирати «хорошу» драматургію за окремими складовими п’єси: жива мова, актуальна тема, гарний початок, вмотивований персонаж і т.д. Так було колись, років десять тому. Тепер, радше, доводиться дивитися на відсутність одного, або декількох із перелічених компонентів. Тому, для мене, це ознака професійного зростання цілої ніші в театральному середовищі. Це про дорослішання. Йдеться не про поодинокі випадки й окремих драматургів. Мова про цілу генерацію людей, які пишуть не в стилі «Десять п»с, що зворохоблять світ» (зразок текстів, за які, на думку автора, в пеклі могли б голки під нігті вставляти) і пишуть уже давно не «в стіл»: їхні п’єси ставлять у театрах України та за кордоном, їх запрошують до співпраці та співтворення театрального процесу. Ще варто сказати, що мова про ті прізвища, які з’явилися та набули звучання за останні десять років. Якщо бути точнішим, то йдеться про генерацію драматургів, які відбулися завдяки конкурсам «Драма.UA» (започаткований у 2010 році) та «Тиждень актуальної п’єси» (започаткований у 2011 році).
Інфографіка конкурсу п’єс «Драма.UA-2021».
Щоб окреслити хоча б пунктирною лінією місце сучасної драматургії в українському театрі десять років тому, варто згадати одну історію, яка крізь роки виглядає більше схожою на легенду, що обросла здогадками та плітками. Трапилася вона в стінах театру ім. Лесі Українки, адміністрація якого сьогодні – це оргкомітет того ж таки конкурсу «Драма.UA». І стосується вона драматурга Павла Ар’є, який у 2007 році написав п’єсу «Кольори» і в 2009 році її поставив Олексій Кравчук на сцені державного (важливе тут слово) театру. Драматург розповідав про складність та спротив у сприйнятті його тексту акторами і подальший підпал декорацій, які перебували в будівлі. Справа так і лишається в площині здогадки, але зважаючи, що полум’я розгорілося саме на декораціях з вистави «Кольори» і більш нічого (за одними свідченнями нічого, за іншими – решта декорацій була відновлена, а з «Кольорів» ні) не постраждало, то висновки напрошуються досить невтішні. Текст був надто аморальним для стін храму мистецтва. Але що саме там було аморальним, так і не вдалося ідентифікувати, адже там навіть не було нецензурної лексики. Сценографія згоріла, виставу зняли з репертуару, хоча поновлення декорацій не було надто дорогим (зі слів Павла Ар’є).
Опір, із яким зустрівся Павло, і спалений реквізит спонукали його до написання іншої п’єси – «Людина у підвішеному стані» (2011 р.), яку поставив Ігор Білиць 2016 року знову ж таки на сцені театру Лесі . І цього разу п’єса, яка критикувала брутальною лайкою «моральність» державних установ та її діячів недавньої давнини, вже не викликала спротиву. Тобто, перелом сприйняття суспільством і державними театрами сучасної драматургії (це дуже умовно насправді, завжди є більшість, яка «не знає кодексу лицарів джедаїв, яка не читає книжок», яка потребує міметичного мистецтва) якраз збігається з початком діяльності двох конкурсів драматургії, а також з Революцією Гідності, анексією Криму і початком війни на Сході України.
Інфографіка конкурсу п’єс «Драма.UA-2021».
Перші конкурси більше нагадували квартирники, де драматурги читали написані «для себе» (не для театрів) п’єси. Це були рефлексії на основі особистих спостережень, або ж невеликих польових розвідок, без політичного підтексту. Політичний – читаємо тут як такий, що активно втручається в публічний простір і змінює його, а не писання на політичну тему. Зрештою, написати п’єсу і створити театр – це різні форми взаємодії з суспільством. Залучення драматургів у театральні та соціально-політичні процеси (нагадую – мова не про окремі прізвища) відбулася після початку війни. У 2015 році виникають такі важливі для розвитку українського театру проекти як PostPlayТеатр (заснований драматургами Деном та Яною Гуменними, режисерами Галиною Джикаєвою та Антоніною Романовою), театральна компанія Pic Pic (заснована драматургами Дмитром Левицьким та Пьотром Армяновскі), у 2019 році Павло Ар’є стає драматургом Театру на лівому березі (такої посади немає в жодному державному театрі України дотепер). А цього року драматурги об’єдналися, написали свій (не)маніфест, що вони є суб’єктами театрального процесу, а не абстрактними авторами («хороший автор – мертвий автор»), тексти яких можна використовувати без їхньої на то згоди і відома. І вже нині нам відоме таке явище, як Театр драматургів (відкриття відбулося 5 грудня 2021 року).
За моїм особистим спостереженням, трохи більше ніж за десять років сучасна українська драматургія із гри в тісному професійному колі стала важливою складовою розвитку сучасного українського театру. Більше того, можу з переконаністю сказати, що сучасний український театр постав завдяки драматургам. Війна також стала сильним каталізатором, приводом для революції в театральному процесі, адже на еволюцію часу не було. Війна вплинула на те, як і про що пишуть драматурги. Більшість з тем лонг-ліста лежить у площині осмислення суспільної травми через індивідуальну історію. На цій ноті пропоную перейти до короткого огляду кожної з п’єс, що увійшли до шорт-ліста та гран-прі цьогорічного конкурсу «Драма.UA».
Тетяна Киценко, «Пеніта ля трагедія. Рапунцель»
Драматургиня Тетяна Киценко.
Моє знайомство з творчістю драматургині відбулося 2012 рокуі – це було читання п’єси «Бал бетменів»: політичної сатири, яка виглядала, як смішна, «стьобна» історія. «Стьоб», пафос, надмірні страждання, різкий гнів – гадаю, що це ті критерії, які говорять про миттєву рефлексію митця/мисткині. Коли ж ми відходимо на певну відстань, то думки все більше вплітаються в знак нескінченності. «Пеніта ля трагедія» – текст про чотирьох довічно ув’язнених жінок. Але кого насправді зобразила Тетяна: чотирьох довічно ув’язнених чи чотирьох жінок? За дужками нашої уваги лишаються їхні вчинки, за які вони потрапили до в’язниці. Лише абстрактне: «Умисне вбивство за обтяжливих обставин» або «Да на мнє сємнадцать трупов!!!». Тому читач радше стає свідком їхнього складного життя в минулому й осмислення життя в безперспективному майбутньому, стає свідком осуду з боку суспільства, осуду без врахування усіх нюансів. Хоча драматургиня і не слідує християнському: «Не осуджуй і не будуть тебе осуджувати», – та ця ідея прослідковується під час читання. Тетяна будує сюжети в такий спосіб, що власне осуджувати «рука не підіймається». Це, своєю чергою, спонукає, принаймні мене, дивитися на ці історії, як в дзеркало, де зображені знайомі для всіх людей прагнення:
«Я пам'ятаю карти
Святої Землі.
Кольорові. Дуже красиві.
Блідо-блакитне море:
завтра воно стане дощем
і змиє з нас минуле.
Ми поїдемо туди на наш медовий місяць.
Ми будемо плавати.
Ми будемо щасливі».
Ігор Білиць, «В полоні»
Драматург Ігор Білиць.
– Ігоре, привіт. Можеш скинути свій текст, що ти на «Драму.UA» надсилав?
– Так. [Вкладений файл]
– Відпишу, як прочитаю.
– Тільки хвалу.
– Тільки хвалу. Нічого окрім хвали.
Завжди знав Ігоря як такого собі трикстера, який випробовує на міцність стіни жлобства так званих театральних еліт. Хоча, останнім часом це змінилося. Дозволю собі теж жарт і скажу, що, можливо, саме робота в національному театрі спонукала драматурга до написання п’єси, яка є дуже відмінною від того, що він писав раніше.
Місцями текст їдкий і болючий, як борна кислота на свіжій рані. Токсичність підсилюють цитатами Сталіна із «Кнігі о вкусной і здоровой піщє. Книгу полонений від нудьги змушений був вивчити напам’ять у підвалі, де крім згаданої літератури, лайна, стогонів і очікування, що наступного разу прийдуть за ним, більше нічого немає. Помиляюся, – є ще спогади. Драматург будує текст у такий спосіб, що читач постійно подорожує уривками життя головного героя: у часі тепер (камера полоненого), тоді (як тільки хлопець потрапив у полон) і колись (до війни). Таким чином вимальовується цілісна картина, як індивідуальне невігластво місцевого населення переростає в локальну трагедію. Ми стаємо свідками фундаменту, на якому постали умови для війни. Але впродовж всього тексту мене переслідувало відчуття перестороги, адже тема надто складна і тому надто легко в ній сфальшивити. Здавалося от-от… Але це відчуття перестороги зазнало кораблетрощі (а я – фрустрації) в кінці п’єси: коли головного героя звільнили, він просто встав і пішов назад, в напрямку окупованих територій.
Жінка. Стійте, ви повертаєтеся назад. Туди не можна. Стійте.
Хлопець. Я – додому.
Людмила Тимошенко, «П’ять пісень Полісся»
Драматургиня Людмила Тимошенко.
Чому пісні, якщо це п’ять оповідок, що пронизують усе XX століття і відкривають двері в сьогодення, яке так само, по секундах тече у минуле, в позачасся української ментальності? Дозволю собі зупинитися на цих двох словах: пісні та минуле. Часом у поетів (саме так Арістотель називав драматургів) інтуїтивно виходить зафіксувати дуже всім зрозумілі речі, які складно назвати. Карл Юнг назвав їх архетипами. У «Піснях полісся» йдеться про наближений до архетипу темний бік української душі, в якій є відсилки до традиції, які межують з язичницьким та християнським містицизмом і радянською модернізацією.
Пісня була формою переповідання кобзарями локального минулого (історії) народу. Людмила слідує цій же формі і звертається до локальної території, до регіону Полісся. Через досить побутові діалоги драматургиня розповідає історії обірваних життів. Жахливими є обставини, в яких ці серця припинили битися. Наприклад, в одній з історій (90-ті рр.) двоє підлітків, хлопець та дівчина, зімітували (само)викрадення дівчини з вимогою викупу в тисячу гривень – хотіли «потусити». В наслідку розпочалося слідство, справа затягнулася і хлопець, побоюючись за своє майбутнє, прив’язав дівчину в закинутій будівлі та підпалив її.
Кожну історію (крім останньої, де селяни оберігають зі зброєю місцеві родовища бурштину та берилію) ми дізнаємося з діалогів присутніх персонажів. І коли б ви потрапили в село, то там у бабусь є традиція збиратися на лавочці й обговорювати всі місцеві події. Любов до перетрушування чужої брудної білизни, наліт радянської ментальності, пострадянське конспірологічне мислення – все це відзняті драматургинею рентгенівські знімки невловимих складників темної сторони українського «я» з «волохатими очима» та «запліснявілим умом».
Анастасія Косодій, «Що таке єврейська музика»
Драматургиня Анастасія Косодій.
Сприйняття – дуже суб’єктивна річ і рівень об’єктивності не завжди залежить від кількості побаченого чи прочитаного. У контексті п’єси «Що таке єврейська музика» хочу зазначити, що подібне задоволення від читання драматургії я отримував, читаючи «Печеру філософів» Збігнєва Герберта декілька місяців тому, а до того – Семюеля Беккета «Чекаючи на Годо» у 2012 році.
Текст Анастасії – це клаптики паперу, на яких закарбована історія декількох людей. І ми піднімаємо то один клаптик то інший, ознайомлюючись тільки з певним уламком минувшини. Ці історії відрізняються, але мають дещо спільне. У пролозі драматургиня ніби натякає на цю подібність, зазначаючи:
«“Ми були в полі. Прийшов солдат. Сказав збиратись, маємо годину. Приїхали на вокзал. Нас посадили у вагони для худоби. Їхали довго. Багато хто помер. А коли ми приїхали, то зовсім не знали нових земель”.
Після шостої такої історії мені стало нудно. Може, вони десь її завчили, подумала я, (старі люди часто брешуть). Можливо, все справді так і було».
Подібність міст, між якими змією тягнуться кілометри залізничних колій, подібність хатинок, в яких мешкають різні люди з різними розуміннями понять щастя, достатку, любові, примарна подібність історій цих всіх людей виводить нас з рамок приватного в простір суспільного. Ми ніби рандомно переглядаємо фото різних людей, які жили в різний час, в різних містах, навіть в різних країнах. Тільки в їхніх поглядах ми ловимо щось дуже примарне, чого не здатні описати, щось дуже подібне, чого не в силах озвучити.
«Я попросила їх розказати більше про села, в яких вони народились. Хто жив поруч? Українці. Поляки. Хто ще? Євреї.
А що стало з євреями?
Я спитала-– і вони розказали.
Вистава звісно не про це».
Декілька слів замість висновку
Драматурги, учасники фестивалю «Драма.UA-2012».
Якщо давати творчу характеристику сучасній українській драмі, то найбільше їй личить фраза львівського перекладача та психоаналітика Юрка Прохаська – «гра в дорослішання». Він говорить: «Ми є Homo ludens, ми є люди, які великою часткою своєї людськості і людяності завдячуємо тим, що маємо здатність саме до гри, до багатозначності, до невизначеності, до напівтонів, зрештою до того, що ми називаємо натяками та підтекстами».
Гра важливою була на початку, коли тексти писалися «для себе». Гра лишається важливою і тепер, коли ці тексти стали більш вдумливими, коли жоден солідний театральний проект не відбувається без залучення драматурга/драматургині в команду. Також гра є маркером професійності, адже граючи, ми віддаємося справі найповніше, а тому тут немає місця формальності. Дуже виразним став факт гри в текст, деструктуризація суспільної пам’яті на фрагменти, та вкладання в ці «щілини» своїх меседжів. Але коли ми говоримо про гру і про пам’ять, а точніше – про травматичний досвід, який став центральною темою як шорт- так і лонг-ліста «Драми.UA», то може виникнути відчуття знецінення травми. Тому тут приходить на допомогу слово «дорослішання»: ми можемо гратися текстом, але не можемо бути при цьому інфантильними, ми маємо нести відповідальність за написаний текст, намагаючись зважити кожне сказане слово.
22.12.2021