Всесвіти Wiz-Art’у

Wiz-Art у Львові – вже давно не тільки кінофестиваль. Це певна спільнота, тип людей, стиль життя. Візартівську тусовку впізнаєш навіть на око, і не тільки за футболками з логотипом. Вони помітні не лише раз на рік під час фестивалю, а й постійно – у віртуальному чи реальному просторі крутяться їхні проекти, ідеї та нові починання. Шостий фестиваль, який відбувається вже вдруге у потенційно «мертвий сезон» відпусток, знову це довів – на відкритті у Філармонії був повний зал, а на показах режисери починали представлення своїх робіт зі слів «Дякую, що вас тут так багато…». Хоча восени фестиваль зібрав би, безперечно, ще більше глядачів серед студентів.

Цьогорічний Wiz-Art мав цікавий слоган: «Всесвіт складається не з атомів, а з крихітних історій». Почався він теж у дусі своєї теми, до офіційного відкриття, з маленьких показів «на районах» – на вулиці Мулярській (у перспективі тут постане Перша Львівська Медіатека) та у Народних домах на Збоїщах і Левандівці. «Вічно молоді» та «Помста підлітків» – такі програми уклали організатори для специфічної публіки. Показ на Мулярській зібрав чи не найбільше людей – вочевидь, ближчі до центру дідусі і бабусі активніше включаються у подібні атракції. Що тішить, так це доволі спокійна і виважена реакція старшої публіки на сучасне кіно мовою оригіналу: ніхто не обурювався, що фільми йдуть з субтитрами, і теми, здається, викликали тільки жваве обговорення, а не бажання вийти з залу. Також у неофіційну програму потрапила добірка «Великі короткі метри» – перші фільми відомих українських режисерів ХХ століття, що дали змогу багатьом по-новому поглянути на визнаних класиків.

Офіційне ж відкриття відбулося по-дорослому і не без пафосу – вже з самої прес-конференції у малій сесійній залі ЛМР. Рідко коли збирається тут така кількість журналістів та телекамер. Найбільш показовий жест відкриття – покладені Юрієм Гнатковським на стіл 400 гривень на розвиток нового проекту Wiz-Art-у Rover Film Festival. Вже у Філармонії настрій підтримали саме приміщення, обране для відкриття, фотографи, що знімали почесних гостей на фоні фірмового брендволу, та публіка – здається, народ скористався нагодою провітрити свої «курортні» сукні та костюми. Але, тим не менше, усі були свої – привітні, радісні, і по-літньому в очікуванні дива. «Зробіть нам вау!» – щось таке проглядалося в очах гостей.

«ZAPASKA» елегантно і стильно відкрили шостий Львівський міжнародний кінофестиваль короткометражних фільмів, і без зайвих церемоній Ольга Райтер, незмінний керівник і натхненник проекту, запросила усіх до перегляду кращих з кращих стрічок. Усім смакам не догодити, проте фільми відкриття були досить суперечливі. Серед восьми представлених стрічок принаймні дві – «Фрагменти»(‘2, Уго Браво, Франція 2012) і «У твоєму серці»(‘3, Раймонд Каплін, Канада 2012) викликали щире здивування своєю надмірною банальністю. Ще дві занурили глядачів у повний сюр («Флайтопія», 20' Карні Аріелі, Великобританія 2012, і «Malody», 12' Філіп Баркер, Канада 2010) – може це і малося на увазі, коли Wiz-Art попереджав: «Ці фільми винесуть ваш мозок». Три найбільш сюжетні фільми змусили публіку голосно сміятися і ледь чутно схлипувати («Жахлива Пенні» 18' Шейн Аткінсон США 2010, «Зомбі» 12' Давід Морено Іспанія 2012, «Голос за кадром» 10' Мартін Розете Іспанія 2012) і один якісно пустив холод по спині («Відень чекає на тебе» 27 ' Домінік Гартл Австрія 2011).

Загалом, доречною дуже видається використана на фестивальних газетах Wiz-Art – 2013 інфографіка: 6 днів, 13 програм, 110 фільмів, 8 майстер-класів, 20 режисерів, 1457 заявок з 39 країн світу. Цифри наочно демонструють ріст і розвиток проекту, що з локальної ініціативи став всеукраїнським явищем.

Журі, як і завжди, було міжнародним і різноманітним за сферою зацікавлень. Англієць Філіп Ілсон, засновник Лондонського фестивалю короткометражних фільмів, після перегляду усієї конкурсної програми зауважив: «Всі фільми були дуже якісними. Кожен є своєрідним, у нас різні смаки, але загальне враження дуже позитивне». Марія Зіґріст, швейцарська сценаристка, режисерка та акторка, чий фільм вже був на українській «Молодості», також взяла участь у програмі Wiz-Art Lab, де ділилася своїм досвідом. Щодо суддівства чужих фільмів Марія зауважила: «Зазвичай поки я переглядаю фільм, поки я емоційно перебуваю у ньому, то я не критикую. А вже коли я помічаю речі, які мені не подобаються – погана гра акторів, погано написаний діалог, або погана робота оператора чи звукорежисера, або ж історія побудована нелогічно… Після таких речей я виключаюся з фільму, і починаю сприймати критично». Українське кіно представляв у складі журі Дмитро Сухолиткий-Собчук, молодий режисер, вже відомий з кіноальманаху «Україно, Goodbye!» та свого фільму «Борода», що отримав багато міжнародних відзнак.

Серед інших, позаконкурсних програм, теж було на що подивитися. Тематика кінодобірок – досить широка, а проте все одно відчувався віз-артівський підхід: актуальне для сучасного молодого інтелектуального глядача. Панорама «Ми – це світ» розповідала про особисті історії на тлі світових проблем і навпаки. Програма «Прощання з плівкою», що була окреслена у фестивальному каталозі як «красивий самообман», говорила про невідворотність оцифрування сучасного світу і ностальгію за ніколи небаченим. «Інші» - програма про різноманіття людське, про сприйняття інакшості у комусь і у собі, спроба показати світ Іншого (подібна мета відчутна майже в усіх показах чи проектах, які організовує Wiz-Art, що є їх незаперечним плюсом). Філіп Ілсон також привіз з собою дві програми показів від Лондонського фестивалю короткометражних фільмів – особистісні яскраві історії від «Мекки для молодих, креативних і талановитих».

Про «Українську панораму» хочеться розповісти детальніше – бо направду є про що говорити. Навіть порівняно з «Українською новою хвилею» – показами, що відбулися у Львові та Києві на початку року – ця добірка справила легше, свіжіше враження. Все менше стає соціалки, тяжкої і нестравної. Вже багато говорено про те, що це стало хибою українського нового короткого метру. Дмитро Сухолиткий-Собчук у інтерв’ю фестивальній газеті пояснює це тим, що сучасні кінематографісти таким чином намагаються подолати систему цінностей радянського кіно, яке сяяло ура-оптимізмом попри усі суспільні негаразди. Тому і бачимо у роботах молодих режисерів так багато безбатченків, промислових районів, самотніх і соціально беззахисних героїв. В «Українській панорамі», натомість, було над чим і посміятися. Прекрасна, проста і блискавична стрічка «Маятник» (Ольга Попова, 2012) – про те, чим може обернутися порушення щоденних ритуалів у хронічно правильному побуті. Сюжет спирався на мотиви з оповідань О’Генрі, і дуже добре передав настрій його лаконічних та іронічних історій. «Не менше 50 кг» (Марина Артеменко, 2012) – легка і водночас дуже душевна історія мініатюрної дівчинки, яка сміливо і вперто бореться з великим містом, великими босами і ліфтом у величному торговому центрі. Милою і смішною була героїня фільму «Свєтка» (Ірина Устеленцева, 2013) – любов і ревнощі у трамвайному депо, хоч і були зауваження щодо штампового типажу пострадянської матері-одиначки і надмірної романтизації. «Кисневий голод» (Анастасія Максимчук, 2013) – найбільш безсюжетний, напевне, фільм з усієї добірки – ранкове мріяння, свіжість подиху (в буквальному сенсі слова), дуже юнацький романтичний сон. Класичну (для когось навіть занадто) історію про дівчинку, яка виросла і покинула рідні краї – «Помин» (Іра Цілик, 2012) – режисерка розповіла зі світлою ностальгією за втраченим дитинством і відчуттям безпеки. Стильна зйомка, хороша акторська гра і природна мова героїв варті уваги у цій стрічці. «Діма» (Аксінья Гонтар, 2012) і «Кінцева» (Анна Борисова, Антон Сьомін, Юра Катинський, Анастасія Весна, 2012) – традиційні українські соціалки про покинутих напризволяще дітей, для яких «виховання» стає часом гіршим, аніж всяка його відсутність. І останній у панорамі фільм, який і отримав приз глядацьких симпатій – «Доторкнись і побач» львівського режисера-кліпмейкера Тараса Дроня. Не відомо, чи то спрацював попередній чималий розголос (фільм ще до фестивалю потрапив у мережу і зібрав досить багато переглядів), чи то симпатія львівської публіки до своїх, але відверто солодкава мелодрама на банальну тему зачепила більше глядачів, аніж усі інші сім фільмів добірки.

Наталка Космолінська, мистецтвознавець, головний редактор журналу A-Z Art, ділиться своїми враженнями від позаконкурсної та української програм:

«Вкроїла собі для цьогорічного Wiz-Art-у лише пів останнього дня. Потрапила на другий фільм позаконкурсної програми і вже від перших хвилин відчула, що це саме те, за що люблю "короткий метр": за невимушеність і природність кіномови, за вміння точно і щиро "в двох словах" переповісти весь строкатий багатошаровий спектр життя героїв, їх прості чи складні життєві колізії, їх сподівання та мрії… Лаконічні "зрізи життя" (Індія, Ірландія, Штати, Іран, Велика Британія) повернули мене у настрій грузинських короткометражок 1970-80-х, чий чорно-білий трагікомічний світ дотепер є для мене системою координат ставлення до цього жанру.

Мій настрій від української програми коливався між "очікувано" зі знаком плюс, "очікувано-може бути", "прикольно-нарешті-невжеунастеж" і "неочікувано-ШОК". Останній фільм "Доторкнись і побач" добрав пафосу, банальності, заштампованості і фальші за всіх. Від перших слів стало зрозуміло, що режисер вирішив зняти такий-собі промо-ролик, втиснувши сто серій майбутнього серіалу у оці кількадесят хвилин. Щоби не схибити, він покликав кращих з кращих: акторів славного своїм консерватизмом театру М. Заньковецької, і пішов "крутити кіно" про сліпу дівчинку, нещасних батьків, бездушних менеджерів, розпещених блондинок, черствих зовні, але з чуйним серцем, нових українців…

А я сиділа і не розуміла, ЩО я тут роблю? Коли я йду на прем'єру в театр Заньковецької, я свідома того, що на мене очікує як мінімум дуже-дуже банальне, а часто відверто кітчове видовище. Тому не розчаровуюсь. Коли я йду на перегляд фесту від Wiz-Art-у, що позиціонує короткий метр як медіум молодих, то сподіваюсь побачити щось стильне, сучасне, розумне. Тому що в залі сидить стильна, розумна, сучасна молода тусовка, а ще продвинутіша, стильніша і розумніша тусовка організаторів складала програму. І коли натомість я отримую видовище в кращих традиціях театру Заньковецької, з його ж акторами, сюжетом, діалогами, стилістикою..., то почуваюсь ошуканою. А коли дізнаюсь, що більшість молоді, яка сиділа в залі, визнала найпримітивніший фільм найкращим, я чуюся людиною, у якої відібрали перспективу дочекатись кращих часів для українського мистецтва.

У відповідь на своє запитання, як настільки примітивний фільм міг потрапити у фестивальну програму, почула від директорки фестивалю Ольги Райтер, що з технічного боку він дуже грамотний, і ми маємо тішитись, і не можемо ігнорувати, а автори мають право на домисел…, що мене аж ніяк не переконало. Адже, як на мене, свідомо обираючи несмак і фальш, організатори дискредитують ідею, з якою вони прийшли до нас. Отаке от кіно».

Переможців, як кажуть, журі визначило досить швидко – вирішували менше години. Філіп Ілсон зазначив, що від самого початку вони відчули спільність поглядів і вподобань щодо кіно – тому було легко. Єдиний конфлікт, який виник, за словами Марії Зігріст, стосувався навіть не так самого фільму, як ідеї, закладеної у ньому. Дмитро Сухолиткий-Собчук влучно підсумував рішення журі:

«Ми зійшлися на таких речах, що є кіно, яке втілює не просто ідею. Воно, крім актуальності, дихає сучасністю. Фільми, які були відзначені, не просто відображають локальну історію, а ще й важливі для теперішнього часу. Вони не тільки для країни, в якій вони зроблені, але і для того простору, у якому вони знаходяться – культурного, світового, європейського простору».

Нагороди фестивалю після тривалої (майже добової, адже чекали на визначення симпатій публіки в українській програмі) інтриги журі розподілило таким чином: гран-прі отримав фільм Флоріана Похлатка «Можливо» (33’, Австрія, 2012). Учень Міхаеля Ханеке зняв авторське кіно про внутрішню кризу молодості, яке відзначили за хороший сценарій і талановиту гру акторів. Найкращим режисером визнано Тарквіна Незервея з Австралії з фільмом «Річка» (13’, 2012). Стрічка нелогічна, майже безсюжетна (або ж мікросюжетна) і уривчаста, динамічна і молодіжна своїм зухвалим поглядом на світ. За найкращий сценарій нагородили норвезький фільм «Недоношений» (17’ Гунхільд Енгер, 2012), що вирізнявся також дуже доброю грою акторів. Спеціальну відзнаку журі фестивалю присудило анімації Іріа Лопез «Хамон» (8’ Великобританія, 2012) – за ідейну образність і цікаве рішення. Щоправда, сама ідея фільму досить двозначна: чи то усвідомлений перехід від тваринного до людського, чи то відмова собі у визнанні своєї натури через страх і неприйняття «хвостів» у суспільстві та родині.

Ольга Райтер, директорка фестивалю, розповіла, що до останнього не здогадувалася, які фільми стануть фаворитами:

«Журі загадково перешіптувались після кожного сеансу, ми дали їм повну свободу рішення, поклавшись на їх професійність та особисті вподобання. Я загалом задоволена рішенням, ми матимемо за честь показувати ці фільми глядачам на інших фестивалів та у турі Україною».

Серед інших стрічок засновниця Wiz-Art’у відзначила фільм «Батько/Син» Брайяна Райсберга про нелегкі стосунки батька з сином: «Цей фільм мене шокує, вражає, заохочує до роздумів, показує нові шляхи у режисурі. Також було багато хороших фільмів у позаконкурсній програмі, які журі не оцінювали».

Фестиваль завершився, нагороди розподілено, але розмова триває – фільми-переможці поїдуть у турне Україною та іншими фестивалями, публіка ще довго говоритиме про побачене і почуте на майстер-класах, вже у процесі наступний проект Wiz-Art’у Rover Film Festival, який збирає наразі гроші на своє втілення за допомогою Спільнокошту. Тому не було навіть відчуття закінчення діалогу, і хочеться сподіватися, що у галузі українського кінематографу, як коротко- так і повнометражного, він буде все більше перетворюватися на полілог.

Фото - з офіційної сторінки Wiz-Art.