Малий фейлєтон
Недавно святкували в Парижі двайцяпятьліття істновання кінематоґрафу. В присутности живучого до сеї пори винахідника новочасного фільмового апарату п. Лімієра демонстровано перші знимки з 1895 року. Пересувалися старі картини. На часок воскресло на екрані тихе, спокійне життя минувшого віку. Віджили давні люде з їх звичаями, з їх модою. Пригадалися спідниці з тренами, блюзки з фальбанками і великі жіночі капелюхи з пташачими головками. А все те пересувалося на канві тужно млісних звуків старосвітського Штравсого вальса.
Сам Лімієр плакав зі зворушення, глядячи на свою дитину з перед 25-ти років. Плакав може і з жалю за тим добрим життям, що минуло і не вернеться, хиба лиш пересовгнеться на полотні в дрожанню старенького фільму...
Тихе, добре життя наших дідів і бабунь! Спокійні люде давно погаслого покоління! — Ви були і ліпші від нас і — щасливійші!...
— — — — — — — — — —
Кіно є молодше роками від мене, та чомусь то нераз мені здається, що воно супроводжало мене в життю від колиски. А по правді я стрінувся з кіном у перве щойно як ученик ІІІ. кляси реальної. І сумний спомин обмотався довкола тої події. Було се в Станиславові. У великій салі тов. музичного ім. Монюшка була вистава для шкільної молодіжи. Показували море з його скарбами і тайнами. Молоді ж так розмістили на салі, що ученики серединних шкіл були в партері, а жіночі школи в льожах, на бальконі і ґалєрії. Відси й скоїлось лихо, що опісля впало на мою голову. — В часі вистави, коли на салі була майже ідеальна темінь, хтось кинув помаранчу в сторону льож. Помаранча вдарила в голову поважну виглядом і пережитими веснами учительку семинарії. На другий день було пекло в нашій школі. Кликали до канцелярії. Писали протоколи. Опінія чомусь то зверталася проти мене хоч не мала в основах ніяких матеріяльних доказів. В кінці вдарив і грім. Найшлися два професорські сини, які засвідчили, що я перед виставою купив помаранчу. Не помогли клятьби, що я свою помаранчу прикладно зїв. Учительський збір "вицофав" мене зі школи. Плакала моя мама гіркими слезами, що наймолодший син такий сором стягнув на родину... Я й тут не мав сили переконати про свою невинність!...
Мамо моя, кохана, добра мамо! Згадка про страшну подію в кіні навіяла на душу і спомин про Твої слези! Єй Богу, клену ся ще раз, що я тоді свою помаранчу зїв, а та друга, що зіткнулася з головою учительки, була власністю старшого товариша, тихого, скромного товариша, пізнійше визначного мистця Модеста Сосенка...
Помаранча була його, лиш він — не знаю чи жалував, чи не мав відваги кинути — то я його виручив...
— — — — — — — — — —
А пізнїйще кіно все супроводжало мене в життю. Доповняло і утривалювало мої відомости з природи, ґеоґрафії, історії письменства, мистецтва.
А пізнійше я, як всі, студіював жести гарного Ерізона з фірми "Нордіск", запозичувався від Макса Лінднера, любився в Асті Нільзен і мріяв про те, щоби механік задержав тасьму, бо все мені за скоро щезала з полотна...
— — — — — — — — — —
У Львові перший постійний кінотеатр був мабуть при ул. Шайнохи.
Опісля заснував Кухар в пасажі Міколяша своє кіно.
В р. 1904 основано кіно "Коперник", опісля "Лев", "Апольо", а в р. 1917 кіно "Марусенька". — Нині має Львів 16 кінотеатрів!
— — — — — — — — — —
На тему користей і шкідливости кінотеатру велися довгий час горячі, широкі та не все мудрі дебати. Не перевелися й до нині. Одно є певне, що в нашому життю кіно відограло визначну роль: часом було воно й доброю нянькою, що розказувала казки... Ся нянька тепер святкує ювілей. Молоденька ще; має 25 літ... І має перед собою будучність. Вона еманципується, і опреділиться так, що не буде конкуренцією для театрального мистецтва. Вона властиво вже нині є окремим, самостійним мистецтвом як малярство, різьба і танець...
Громадська думка
25.06.1920