Для мене критерій якісного фільму чи серіалу – це чи залишає його перегляд внутрішній душевний післясмак, чи змушує замислитись над озвученими на екрані питаннями й перебувати в задумливому трансі. Таким випадком став перегляд телевізійного серіалу «Спіймати Кайдаша», який досить несподівано й різко увірвався в публічні дискусії. Ставлення до цього проєкту різниться – від абсолютного захоплення (частіше) до цілковитого несприйняття (рідше). У кожного своя правда, та, в будь-якому випадку, серіал є вкрай важливим і своєчасним. Перш за все тому, що він чесний і відвертий. Що в нашу добу пошуків і нав’язувань «правильних» і стерильних образів та типажів трапляється все рідше.
Кіноадаптація суттєво відрізняється від літературного першоджерела. Та критикувати відхилення від оригінального тексту Нечуя-Левицького не хотілось жодного разу під час перегляду всіх дванадцяти серій. Маємо наочний приклад того, як, здавалось би, застарілі (на думку багатьох) класичні тексти безмежно далекого ХІХ століття отримують нове життя та, не втрачаючи первісних сенсів, набувають і цілком нових. Так класика не просто оживає чи отримує друге дихання, а робить найважливіше – стараннями Нечуя-Левицького і сценаристки «Спіймати Кайдаша» Наталії Ворожбит показує, що ця історія – про багатьох із нас. А чимало аспектів – про усіх. Що кожен українець – це бодай трошки хтось із Кайдашів. Особливо сцени вічних і позбавлених рації та сенсу чвар в цій родині надто вже нагадують політичні чи навколополітичні «дискусії» «порохоботів» із «ЗЕботами», коли самоціллю є приниження опонента, а не пошук відповідей чи компромісу. В результаті що в серіалі, що в реальному житті це для всіх учасників стає наперед програшною грою.
Несподіваний для багатьох успіх серіалу забезпечило поєднання вічних тем з актуальною на сьогодні українською повісткою дня. Наприклад, традиційна тема відносин батьки/діти в реаліях українського села «нульових» і початку «десятих» розкриває проблему в нових барвах – через питання формування сімейних бюджетів і його поділу, бажання молоді вирватись з-під батьківської опіки й розпач батьків, що в такій поведінці часто вбачають невдячність. І кожен тут часто має свою рацію.
Або завше неприємна і болюча тема пияцтва. Наскільки це було проблемою українського села в ХІХ столітті (як у Російській, так і Австро-угорській імперіях), настільки залишається нею і сьогодні. Заради правди, ця проблема гостро актуальна і для багатьох мешканців міст. Та її сільський вимір має власні трагедії. Якщо світ селян, що були героями творів Нечуя-Левицького, найчастіше обмежувався рідним селом чи околицею, то, як це добре показує серіал, сучасне українське село може бути пасткою для своїх мешканців. Особливо молодих, яскравим прикладом чого слугує сюжетна лінія Мелашки: молода й талановита дівчина, ще не закінчивши школи, виходить заміж. А далі юнацькі мрії про кар’єру розбиваються вщент повсякденною сільською рутиною – і в підсумку отримуємо зламану життям й спустошену, хоч все ще юну, жінку. І ніяке кохання тут не рятує. Хіба що посилює трагічність ситуації, яка особливо пронизує саме в лінії Мелашка-Лаврін в останніх серіях.
Та Мелашка принаймні мала мрії про інше життя і навіть ненадовго його скуштувати. Натомість постать Марусі Кайдашихи – це трагедія іншого штибу. Це дуже частий в українських реаліях (не лише сільських) випадок, коли людина підкоряється рутині й навіть не уявляє, що може бути інакше. І стать тут насправді не грає ролі, бо такі пастки чигають на всіх. Для Марусі – це життя, присвячене винятково господарству й вихованню дітей. Для Карпа чи Лавріна – пошук роботи й виходу із зачарованого кола депресивного села, який часто завершується поразкою й горілкою – як усвідомленням краху мрій та ілюзій про інакше життя. На щастя – не завжди.
За таких обставин дуже легко піддатись спокусі й віддати себе на волю течії життя, сприймаючи усе, що вона приносить, як своєрідний фатум і остаточний вирок. А це породжує іншу спокусу – не відчувати відповідальності за себе й близьких. Жити за принципом «моя хата скраю» і списувати всі проблеми на вищі сили або цілком реальну владу, ворогів чи ще якихось масонів з марсіанами. Таким чином, навіть здібні й талановиті українці нерідко втрачають волю прагнути чогось кращого й усвідомлення того, що творцями своєї долі насамперед є ми самі. Недарма ж ми «людина розумна». Та, як показує і серіал, і реальність, одного розуму буває недостатньо.
Цілковито нова у порівнянні з літературною основою тема «Спіймати Кайдаша» – війна. Траплялось зустріти в мережі думки, що цей аспект показано поверхово або взагалі не варто було додавати до буденної трагікомічності Кайдашів. Насправді сцен, що безпосередньо стосуються російської агресії, небагато. Та кожна з них вражає емоційністю, змушує думати й переживати. Не лише про Лавріна чи Карпа (на прикладі яких творці серіалу показали діаметрально різні погляди на причини і суть війни), а й про глобальні питання нашого сьогодення. А сцена прощання Лавріна з батьком – узагалі найкраща в серіалі. І прості й щирі слова молодшого сина Кайдашів, що він іде добровольцем на фронт заради того, щоб щось змінити й зберегти країну для своїх дітей (бо скоро нічого буде зберігати), вартують більше, аніж сотні політичних програм і декларацій високопосадовців. Бо в них передано біль звичайної людини, яка може й не до кінця знає тонкощі політики чи економіки чи не дуже усвідомлює, що і як саме треба змінювати. Проте, попри все, не впадає, як багато хто, у відчай, апатію чи пияцтво, а має сміливість взяти на себе відповідальність.
«Спіймати Кайдаша» не творить шаблонних героїв і негідників – і в цьому величезний плюс серіалу. Абсолютно кожного героя іноді шкода, а деколи хочеться стерти на порох від обурення їхніми вчинками. В тому числі ледь не ідеальну спочатку Мелашку. Мотря ж, до прикладу, постає не лише як вічно зла, ревнива й нахабна, але й вразливою, чуттєвою і такою, що заслуговує розуміння. Навіть другорядні персонажі мають власні історії, радощі й трагедії. Тут безумовна заслуга акторів, які змогли створити настільки живих і реалістичних екранних персонажів. Мене особисто вразив найбільше Віктор Жданов (раніше знайомий мені за роллю в «Кіборгах») у ролі Омелька Кайдаша, який показав, що безнадійний сільський п’яниця може водночас бути глибокою, доброю та щирою людиною й люблячим батьком, що переживає власну трагедію. А сцени за його участю в останній серії, коли актор без жодного слова демонструє неймовірні емоції – просто вищий пілотаж.
Звісно, не можна оминути найскандальнішу для багатьох людей складову серіалу – суржик. Він у «Спіймати Кайдаша» практично всюди. Не можу стати на бік пуристів, які вимагають від серіалу літературної української мови. Маючи близьку родину на Київщині (де й відбуваються події серіалу), я провів там чимало часу. І літературною мовою там (як, зрештою, і в селах Галичини, Закарпаття, Волині й багатьох інших областей) ніхто не розмовляє. А говорять приблизно так, як і в серіалі. Вибір його творців на користь суржика можна критикувати, проте вони послідовні в своєму намірі максимально реалістично зобразити дійсність – від соціальних проблем до людської поведінки й мови.
Чимало коментаторів відзначали, що масове використання суржика персонажами «Спіймати Кайдаша» слугує антиукраїнській пропаганді, зображає українських селян обмеженими й недолугими «хохлами», а водночас стає на заваді пропагуванню українськості. З цим не можна погодитись. При протидії ворожій агресивній пропаганді важко опиратись спокусі творити у відповідь власну пропаганду – пласку й примітивну, проте ідеологічно «правильну». Та найкращою зброєю проти брехні завжди буде правда. Бо коли ми підмінимо реальність ілюзією України, що від Сяну до Дону говорить винятково правильною літературною українською мовою, то просто вчинимо самообман і не вирішимо жодної проблеми. Хіба що створимо нові.
Сила серіалу «Спіймати Кайдаша» якраз у тому, що, попри наявні (куди ж без них) художні перебільшення й подекуди навмисну гіперболізацію окремих явищ, він прямо демонструє звичайних українців та чимало наших особистих, соціальних і суспільних проблем і спонукає чесно про них говорити. Нікого не засуджує, але й не ідеалізує. Не скочуючись до примітивних гасел, сценаристи й актори змушують глядачів сміятись і сумувати, переживати знайомі багатьом ситуації, моменти щастя й розпачу. В цьому серіалі, як і в житті, «з журбою радість обнялась». Це означає, що не варто очікувати чорно-білої і однозначної картини світу, простих відповідей на складні питання чи ідеальних героїв з розряду «хоч зараз на дошку пошани». Тому для «Спіймати Кайдаша» як ніколи добре пасує відкритий фінал, який залишає більше питань, аніж відповідей. Як і реальний світ.
11.04.2020