Мені подобаються візуальні ілюзії, коли здається, що кудись можна зайти і опинитися в іншому світі. Прочинити двері і зайти в чийсь світ. Це насправді найцікавіше. Це те, про що я мріяла в дитинстві і чого досі прагну. І ці двері більше реальні, ніж нам здається...
Ірина ЦІЛИК
Кінорежисерка і письменниця.
Лауреатка американського кінофестивалю «Санденс» (2020) за найкращу режисерську роботу у категорії світового документального кіно за стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин».
Авторка кількох збірок поезії, прози та дитячих видань. Саме вона написала слова пісні «Повертайся живим», що її виконують «Сестри Тельнюк» та «Kozak System»
— Ірино, я з цікавістю стежу за вами у FB, багато пишете про село Мрин на Чернігівщині. І це перше, що хочу спитати: звідки у людини, яка творить і презентує на світових майданчиках сучасне українське кіно, береться час і місце для того, щоби варити борщ і порати город? Чи, може, оце плекання страв, рослин, повернення в місця дитинства, де плекали і ростили вас, – річ теж необхідна для творчості?
— Перш за все, наша затія з городом провалилася – там мало що виросло. Я усвідомила, що ті речі, які здавалися простими (виростити помідори чи моркву), насправді, як і в будь-якій роботі – і в тій самій режисурі – потребують не тільки ретельного плану, а й послідовного виконання. Якщо ти не будеш на цьому городі працювати щотижня, то не збереш плодів. Так у всьому: кіно, літературі, вихованні дітей. Часу на дачу справді нема.
Однак для мене це спосіб говорити з бабусею, якої нема вже два роки. Цей сільський будинок – місце сили всієї родини. Його побудував ще мій прадід у 1950-ті. Там минули дитячі роки бабусі. Всі літні канікули мого дитинства. Мого сина. Попри те, що бабуся була викладачкою київського вишу і мала багато турбот, город був територією її творчості. Вона вміла давати собі раду з вирощуванням рослин, сприймала їх як живі істоти, з ними говорила. І воно досі проростає, дає плоди, а ми чуємося відповідальні за справу дорогої нам людини. Хоч мені і не вистачає часу робити це все «на п’ятірку», але полючи квіти, які вона колись садила, або пророщуючи оті цибулинки, я відчуваю в цьому якусь особливу енергію. Це ще й діалог з місцем, яке я люблю. Не тільки будинок, а й село.
Кілька років ми з чоловіком жили в цьому селі, і зараз там буваємо. Ми там не зовсім свої, але до нас ставляться зі симпатією і навіть ніжністю. Мені б хотілося зняти документальний фільм про сільську жінку. Про її життя. Є кілька жінок, за якими я спостерігала з величезною цікавістю. Кожна з них варта того, щоб про неї зняти фільм-портрет – і придивитися пильніше до того, як вони живуть, де вони знаходять джерело щоденного натхнення. Короткий метр «Помин» – історія не автобіографічна, але в ній я говорила про власні страхи і базові речі, які мене тримають. Критики помітили, що в мене в кількох фільмах є образ дому як певного сховку, території сили, в якій ти черпаєш щось дуже важливе, що тебе наповнює.
— Розкажіть ще трохи про «місце сили»: як його формували?
— Мені пощастило, бо моя сім’я – це те коло людей, які мене зарядили безумовною любов’ю з самого початку. Деякі періоди були досить складні. Батьки часом були розбалансовані. Але я точно знаю, що я і сестра завжди були споряджені суперсилою – знанням про те, що тебе вдома люблять і приймають такою, якою ти є. Підтримають в усіх пошуках. Зараз я знаю, що це найголовніше, що може дати родина. Випускаючи дитину в цей великий світ, ми маємо дати відчуття, що є дім, куди вона завжди може повернутися. Є коло моїх людей. Моя мама дуже артистична натура, хоч за професією бухгалтерка: скільки вона мені співала! Частина моїх творчих пошуків точно від неї. Тато привчив мене читати, бо сам завжди читав, відчувати ліс, природу, розумітися на грибах і рибі. Бабуся – це взагалі окремий світ, але все, що стосується зацікавленості українською культурою, пішло від неї. На початку 1990-х вона вступила в київський осередок «Союзу українок» і почала мене брати зі собою на зустрічі. Там мене навчили розписувати писанки – нічого подібного в моєму київському житті доти не було… А хрещена моя – людина з дивовижним почуттям гумору. Від неї в мене смак до життя.
— Тепер вас часто просять розповісти про юність у 1990-х. Чи порівнюєте ви себе теперішню з тодішньою і чи маєте відчуття, що той період – то було не з вами, не з нами, не зі мною?
— Я мала нагоду багато рефлексувати над темою 1990-х, бо знімали фільм «Я і Фелікс» (за книгою Артема Чеха «Хто ти такий», яка визнана Книгою 2021 року за версією ВВС, – Z) Ми всі на майданчику мусили пильно придивитися до свого дитинства та юності. Люди пам’ятають по-різному. Хтось має негативний досвід, хтось світлі, радісні спогади дитинства. У фільмі я намагалася збалансувати ці речі. Для мене кінець 1980-х – 1990 роки були періодом дуже контрастних досвідів. Зараз я усвідомлюю, що це були дуже хиткі і складні часи: багато людей почувалося так, ніби їх викинуло на сушу, де вони задихаються від нерозуміння, що їм робити далі. Наші батьки були зовсім молодими. Моїм було щось за 30. На них забагато всього випало. Ми всі були дуже травмовані бідністю. Вона нас знесилювала: як батьків, які не могли дати дітям те, що вони хотіли, так і дітей, які не годні були розуміти батьків, бо їм всього хотілось – і гарних речей, і смачної їжі, і пригод. З іншого боку, отака гостра жага заохотила молодь мого покоління наполегливо йти вперед і самим досягати того, чого не могли дати батьки.
В юності всі мої мрії впиралися в бажання подорожувати. Наші діти трохи інші. Хоч теперішнє суспільство дуже розшароване, і фінансові можливості у всіх різні, все ж є відчуття, що наші діти на старті мають значно більше – і це, авжеж, добре. Наш син, на відміну від мене в тому ж віці, був у закордонних поїздках, щось уже бачив, але він не сприймає це як щось особливе. І, мабуть, це нормально. Лише цікаво, що це означатиме для сучасних дітей через 10–20 років.
Наші батьки нам теж багато дали, просто це були інші речі. Я це осмислила тільки коли сама стала мамою. Фільм «Я і Фелікс» (у головних ролях Юрій Іздрик і син Ірини та Артема – Андрій, – Z) – це спосіб поговорити як з батьками, так і з дітьми. Прем’єра фільму буде в новому році.
— Що відбувається з вами у ті моменти, коли презентуєте свої стрічки на світовій сцені? Які стосунки формуються на цьому майданчику: вам співчувають, адже ви з країни, яка відбивається від агресора? Вас підтримують чи зберігають нейтральне ставлення? І чи українське кіно не має комплексу меншовартості?
— Я пройшла шлях метаморфоз у своєму ставленні до думок інших. Мрії дійсно здійснилися: я почала багато подорожувати. Отримала великий багаж різних спостережень. Постійно переконуюся в тому, що люди в тих світах теж дуже різні. Одні дуже добре знаються на тому, що відбувається в моїй країні. Інші навіть приблизно не розуміють і плутають, що таке Донбас, що таке Крим. Хтось з великою емпатією ставиться до наших подій, а хтось уже втомився від теми «війна в Україні», бо має досить своїх проблем. У мене набрався величезний калейдоскоп різних поглядів, відгуків. Колись я досить болісно сприймала ситуацію, коли приїжджаєш представляти фільм чи читати вірші, а тобі доводиться на пальцях розповідати людям, наприклад, про те, що в нас не громадянська війна…
Коли я «Землю блакитну» вперше привезла в США, то пережила цілу низку позитивних емоцій. Люди були дуже в контексті того, що тут відбувається: вони і сміялися, і плакали, і ставили безліч питань. Здавалося б, ці люди зовсім чужі, але в них ті самі базові проблеми і ті самі цінності – і їм дуже відгукувалося те, що ми їм показували.
Що ж стосується комплексу меншовартості – я справді розумію, що ми його мали і маємо. Ми не пропрацювали постколоніальні травми. Нам так важливо інколи отримати заохочення від більш досвідчених просунутих колег. Однак в останнє десятиліття я бачу, як Україна все більш переконливо про себе говорить на різних майданчиках, і те саме стосується й кіно. На рівних змагаються українські стрічки з міжнародними. Це наповнює і впевненістю, і гордістю за нас, тому все легше спілкуватися зі світом. Ми не можемо бути відірвані від світового контексту у сфері художніх тенденцій. Скажімо, в тому, як робиться кіно, моди на кіномову. З іншого боку, дуже важливо триматися своїх історій, розповідати їх так, як ми вміємо. Тільки ті історії, які розповідаються з великою щирістю, мають шанс достукатися до різних людей у світі.
— «Земля блакитна…» – це також про ваш досвід? (чоловік Ірини Артем Чех служив в АТО, – Z)
— Кожен автор, розповідаючи про інших людей, все одно говорить про себе. Мабуть, з цього егоїстичного пошуку і народжуються твори. Авжеж, «Земля блакитна» – це нібито про інших людей. Але спостерігаючи за ними, я насправді запитувала себе, що значить жити в період війни. Наприклад, бути мамою чотирьох дітей, як головна героїня – Аня з Красногорівки: нести відповідальність за них, приймати рішення, коли ти не певна, що ці рішення правильні. Доводиться обирати поміж дуже важливих речей: лишитися в зоні АТО чи поїхати. Лишитися – значить бути в постійній небезпеці. Поїхати – значить відірватися від свого родинного гнізда, бути чужинками серед людей, які не дуже тебе приймають. Тут ніхто не має правильної відповіді, як треба було.
Я ж запитувала себе та інших людей творчих професій, що можемо ми робити в період війни. Розповідати історії – це також важливо. Аня з дітьми знімали про себе аматорський фільм. Це був їхній спосіб розказати іншим, що вони пережили і переживають. Не просто пасивні мовчазні жертви, які приймають все так, як воно є, а в якийсь спосіб з цим борються. І те, що вони наповнюють своє життя радістю навіть тоді, коли міни прилітають – це для мене спротив реальності, яка їх намагається зламати. Хтось з американських критиків написав, що героїні мого фільму нагадали йому «Маленьких жінок» Луїзи Мей Елкот. В цьому щось є: ці дівчата і їхня мама, чекаючи батька з війни, жили насиченим життям – ставили домашні п’єси, писали газету, допомагали іншим, раділи…
— Іро, ви постійно спостерігаєте за цим світом, за великими і маленьким його деталями. Це не боляче?
— Мені люди загалом цікаві, і так було, мабуть, завжди. Принаймні з підліткового віку, коли я почала більш прицільно спостерігати за світом довкола. У своє село Мрин я досі їжджу електричкою, сільським автобусом, хоча це незручно. Вже давно треба було отримати права і навчитися водити машину. Але, якщо чесно, мені досі не набридло їздити громадським транспортом, бо там ти бачиш реально людей, з якими ти живеш в одній країні. Спостереження викликають різні емоції. Але якщо ми не будемо виходити зі своїх бульбашок, ризикуємо ніколи не зрозуміти, в якій країні живемо. Україна дуже різна. Кожен регіон має своє лице і свій характер, але базові речі дуже схожі.
В мене бувають періоди, коли я почуваюся спустошеною від спостережень. Але все залежить від мене самої, від моєї оптики. Мої емоційні гойдалки сильно впливають на те, як я бачу світ довкола. Нема нічого чорно-білого. Однак є територія спостережень, куди б я не поткнулася. Наприклад, моя приятелька, з якою ми творили фільм «Невидимий батальйон» про жінок на війні, мала ідею робити документальне кіно з жертвами тортур. Я розуміла, що психологічно не готова і не дозволила б собі поки що зайти на цю платформу. Хоч це зовсім не означає, що треба уникати розмов на такі складні теми – і я дуже тішуся, коли митцям вистачає сміливості про це говорити. От, скажімо, Наталка Ворожбит зняла «Погані дороги»: для мене це дуже складна стрічка. Я думала про те, як їй вистачило сміливості говорити в такому дусі, бо кілька новел дуже сильно мене вразили і вдарили під дих. Я була в захваті від її роботи – і водночас усвідомлювала, що я абсолютно не готова так само вивчати цю тему. Тому кожен на своєму місці робить щось своє. Мабуть, так і пишеться груповий портрет суспільства.
— Документальна стрічка 2020 року «Земля блакитна, ніби апельсин» отримала 25 нагород. Українське кіно на доброму старті…
— Відродження українського кіно поступово наростало. Зараз уже так легко пишатися роботами колег, і мене це неймовірно тішить. Для мене було відкриттям, що долею фільму варто займатися не тільки тоді, коли він вже готовий – ще коли тільки знімається, монтується, вже варто зав’язувати ниточки знайомств із майбутніми можливими партнерами, відбірниками фестивалів, дистриб’ютерами, це така ціла система стосунків. Фільм або проєкт презентується на різних майданчиках. Успішність залежить від кількох чинників, серед них і фестивальна кар’єра. Це свого роду лотерея, адже вибір журі або тих людей, які відбирають фільми в програми фестивалів, – це сукупність суб’єктивних оцінок. Багато залежить від удачі. Якщо фільм втрапить у якусь хвилю – його понесе. Оця перша велика перемога на «Санденс» дуже сильно впливала на подальшу долю фільму. Потім його обрало понад сто різних фестивалів. Хочеться сказати молодим початківцям (хоч я теж початківець), що якщо щось не виходить, то це не означає, що проблема в твоєму фільмі. Фільми є різні. Якщо це кіно для широкої глядацької аудиторії, то успіх залежить від прокатів. Якщо це авторська стрічка, то в неї інші виклики і завдання – вона націлена на великі фестивалі, призи. Тут уже йдеться про промоцію України. Ці іміджеві речі зазвичай не збирають у прокаті багато глядачів.
— Запозичила на форумі медійників таку гру: уявіть, що ви проходите повз паркан, який малює Том Соєр. Він і вам пропонує пензель. Що б ви намалювали?
— Двері… Фільми, книжки, поїздки – для мене це двері, які можна прочинити і зайти в чийсь світ. Мені подобаються візуальні ілюзії, коли здається, що кудись можна зайти й опинитися в іншому світі. Прочиняти ці двері насправді найцікавіше. Це те, про що я мріяла в дитинстві і чого досі прагну. Ці двері більше реальні, ніж нам здається. Я була втішена, коли для героїв нашого фільму – Ані та її дітей – прочинилися двері у світ. Їм здавалося, що вони знімають для себе і про себе, а це побачили люди у майже всіх країнах світу.
Розмовляла Юлія ОВСЯНИК
22.12.2021