Останній саміт ЄУ, з одного боку, ніби й висловив Росії грізне застереження щодо інвазії в Україну. З другого – європейські лідери, уникаючи конкретних формулювань про санкції, відтягаючи їхнє запровадження, лише додають впевненості аґресивному Кремлю.
Уже понад місяць провідні західні політики висловлюють підтримку Україні, бештають Москву за її аґресивні наміри, лякають її санкціями. Утім безпекова ситуація на російсько-українському кордоні не змінюється, чи доречніше сказати – не покращується. Радше навпаки, Росія продовжує підганяти до кордонів війська, бойову техніку, налагоджує логістику. Тобто намагається продемонструвати всьому світу, що готує широкомасштабний наступ на Україну.
Досить поважні надії Київ покладав на саміт «Східного партнерства» та на наступний саміт Європейської Унії. Чи ці надії виправдалися? Не надто.
Наприклад, на саміті «Східного партнерства» Україна відчула масу вербальної підтримки, поплескування по плечу, запевнення, що не залишать нашу державу в біді. Але жодної конкретики.
Більше конкретики очікувалося від саміту Європейської Унії, який є найвищим органом Унії й саме на ньому ухвалюють найважливіші для європейської спільноти рішення. Він відбувся в Брюсселі 16 грудня. Безпека України, її суверенітет і територіальна цілісність, військова ескалація Росії на кордоні – такими були провідні теми порядку денного саміту.
Але суперечки між країнами-членами, які виникли ще за кілька днів до зустрічі глав держав та урядів, налаштовували на песимістичний лад. Наприклад, Німеччина, Франція, Італія та Іспанія виступили за те, щоб рішення щодо санкцій ухвалювати лише у разі вторгнення Росії в Україну. А поки що вести перемовини з Москвою. Тим часом представники Нідерландів, низки східноєвропейських країн та Скандинавії схилялися до того, щоб певний пакет антиросійських санкцій запровадити вже зараз, у відповідь на прикордонну ескалацію. А окрім того, оприлюднити конкретний список санкцій у разі, якщо справа таки дійде до російської інтервенції.
Що ж ми отримали на саміті? Так, Росію її владу, а передовсім президента Володимира Путіна, критикували, причому доволі жорстко, застерігали, навіть лякали. Як зазначено у підсумковому комюніке: «Європейська Рада наголошує на терміновій необхідності Росії знизити напруженість, створену нарощуванням військ біля її кордонів з Україною та аґресивною риторикою… Відповіддю на будь-яку подальшу військову аґресію проти України стануть великомасштабні наслідки та висока ціна, яка включає обмежувальні заходи, скоординовані з партнерами».
Які саме штрафні заходи можуть очікувати Росію в разі аґресивних дій проти України, так і не було названо. Навпаки, жорсткість формулювань прикінцевого комюніке було певним чином релятивізовано звичною фразою про необхідність ведення діалогу з Москвою.
Тож Путін зрозумів, що поки що йому нічого не загрожує. Він може й надалі ескалувати напруження на кордоні з Україною, виставляти свої ультиматуми, зокрема щодо неприйняття України до НАТО, щодо своїх геополітичних сфер впливу, щодо виконання Мінських домовленостей у їхньому російському трактуванні тощо.
Ще зовсім недавно російському лідерові вистачало того, що західні лідери з ним взагалі контактують. А передовсім американський президент Джо Байден. Пригадаймо, як ще цьогоріч у червні вже сама домовленість про американсько-російські перемовини в Женеві на найвищому рівні дозволила зняти напруженість на російсько-українському кордоні. Російські вояки розійшлися по казармах, техніку було відведено, загрозу інвазії ліквідовано.
Цього разу згода Байдена на перемовини не мала такого благодатного впливу на ситуацію. Бо, очевидно, тепер Путін розпочав нову гру. Зрештою, ту саму, але на новому, значно вищому рівні. Просто контактів йому вже замало.
Раніше він завжди чітко заявляв, що не має ні найменших планів атакувати Україну. Нині його риторика кардинально змінилася. Так він досі прямо не говорить про наміри інвазії, але й не заперечує такого евентуального розвитку подій. Щобільше, висуваючи Україні й НАТО дикі звинувачення, він ніби натякає, що, мовляв, не виконуєте моїх ультиматумів, то дасте мені повне моральне право вдатися до агресивних дій.
Чи Путін блефує? Радше так, бо не може не розуміти, яку високу ціну може заплатити за розв’язання повномасштабної війни в центрі Європи. Одне закриття проєкту «Північний потік-2» і відімкнення від системи SWIFT чого вартує. Утім цей блеф дозволяє йому тримати увесь Захід в підвішеному стані.
А західний світ аж ніяк не однорідний, там поступово проявляються лінії розколу. Про одну з них ми вже згадували в цій статті. Згодом побачимо й нові, якщо тамтешні політики не усвідомлять всієї тієї небезпеки, яка виходить з Москви, не вироблять чіткої й жорсткої позиції щодо Росії, не зроблять ставку на посилення обороноздатності України та на безпрецедентний санаційний тиск на Росію.
