На 17 грудня припадає знаменна пам’ятна дата – 100 років від дня смерти видатної польської письменниці та відомої акторки Ґабрієлі Запольської (*30 березня 1857 р. – †17 грудня 1921 р.), тісно пов’язаної життям і творчістю з Україною: народилася в Підгайцях на Волині, навчалася у приватному Виховно-науковому інституті у Львові, грала в галицьких мандрівних трупах, друкувалася у львівській пресі, а від 1904 року стало замешкала у Львові, де й померла й похована на Личаківському цвинтарі.
У багатьох її творах зображено тогочасний Львів – кажучи науковою мовою, розбудовано самобутній і розмаїтий «львівський текст», притому чи не найбагатший серед усіх письменників – українських, польських та австрійських. Щоправда, хотілося б, щоб цей образ Львова – у її змалюванні зазвичай неприкрашений, міщанський – був привабливішим, але Запольська значною мірою ґрунтувалася на естетичних приписах натуралізму, панівного на початку її творчого шляху (у 80-х роках), а до того ж виражала свій похмурий погляд на світ і людей, зумовлений складними перипетіями її драматичної долі. За життя мала літературну, театральну й життєву репутацію скандалістки, такою і ввійшла в історію польського письменства й театру. Епатажність і порушення табуйованих тем (зокрема проституції) дають нині підстави для розгляду її пізньої творчості в річищі модернізму.
Письменницький доробок Запольської, що здобула всеєвропейський розголос, дістав певне освоєння також в Україні – перекладацьке, театральне, літературо- і театрознавче.
Двічі в різних перекладах під однаковою назвою «Моральність пані Дульської» видано її найвідоміший твір – п’єсу на три дії «Moralność pani Dulskiej», що становить сатиру на львівське міщанство (прапрем’єра 1906 року, першодрук 1907-го). Перший переклад належить акторові та перекладачеві з Галичини Северинові Паньківському (*1872–†1943), п’єса з жанровим означенням «комедія» побачила світло денне окремою книжкою в харківському кооперативному видавництві «Рух» 1925 року. Другий переклад повоєнний, оприлюднений у Державному видавництві художньої літератури в Києві 1957 року й приурочений до 100-річчя від дня народження Ґабрієлі Запольської, його зробила письменниця і перекладачка Галина Вігурська (*1909–†1990), жанрове означення – «міщанська трагікомедія».
Тоді ж до 100-річчя Запольської на київській Кіностудії імені О. Довженка за мотивами цього твору знято російською мовою фільм-виставу «Мораль пани Дульской» у поставі Київського російського драматичного театру ім. Лесі Українки (автори сценарію і режисери: Леонід Варпаховський та Олексій Швачко).
Письменник Володимир Ґжицький (*1895–†1973), галичанин, який знав польську мову, служив в австрійській армії, від 1918 року був поручником УГА, а 1919 року потрапив в оточення і залишився на території Радянської України, переклав також «opowiadanie» (за авторським визначенням) «Śmierć Felicjana Dulskiego» (першодрук 1911) – його український переклад «Смерть Феліціана Дульського» вийшов друком спершу в харківському «Русі» 1933 року, а відтак у львівському Книжково-журнальному видавництві 1958 року (без жодної супровідної статті), жанр визначено як «повість».
Природно, що українською мовою перекладено й натуралістичний роман «Kaśka Kariatyda», у якому зображено тогочасний Львів і який став одним із ранніх зразків літературного «львівського тексту» (роман написано й видано у 1885–1886 рр.). Перший переклад зробив той-таки Володимир Ґжицький. Його переклад «Каська-Каріатида» вийшов також у «Русі» 1932 року. Новий переклад Олександри Лук’яненко, завідувачки відділу літератури іноземними мовами ім. О. Масляка Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки, з’явився не так давно – 2007 року – у львівському видавництві «Каменяр» (у серії «Бібліотека слов’янських літератур»). Це видання двомовне (польський оригінал та український переклад: «Kaśka Kariatyda» – «Каська Каріатида»), його профінансовано коштами Сенату Речі Посполитої завдяки допомозі Фундації «Допомога полякам на Сході». На жаль, крім стислої видавничої анотації у книжці немає супровідної статті чи бодай нотатки про Ґабрієлю Запольську та сам роман.
Зібрання доти не перекладених українською творів Запольської підготував у власних перекладах філолог, поет із Луцька Олександр Ващук. Об’ємиста книжка під назвою «Людський звіринець» опублікована в луцькому видавництві «Терен» 2016 року. Містить десять новелістичних творів, невеличкий пізній роман «Із щоденників молодої заміжньої жінки» («opowiadanie» «Z pamiętników młodej mężatki», першодрук 1923) і дві п’єси: «Мелашка» («Małaszka. Obrazek sceniczny w sześciu odsłonach», першодрук 1903), у якій, за авторським поясненням, дія відбувається у Галичині, та «Осіннім вечором» («Jesiennym wieczorem», першодрук 1903). Книжку споряджено передмовою перекладача «Повернення дочки Волині й Польщі» та його примітками.
У відтворенні письменника Сергія Гупала (живе у Ківерцях Волинської области) у луцькому видавництві «Волинська обласна друкарня» 2016 року вийшла окремою книжкою «повість» «Малашка» («opowiadanie» «Małaszka», першодрук 1883). Переклад С. Гупало доповнив власними поясненнями реалій волинського побуту, місцевої говірки, обрядів, давніми варіантами українських імен. А цього року в його перекладі у львівському видавництві «Сполом» побачив світло денне роман Запольської «Шмат життя» («powieść» «Szmat życia», першодрук у 1891–1892 рр.).
Ще чекають перекладу скандальні львівські романи Запольської, у яких порушено проблеми проституції та суспільних пороків: «O czym się nie mówi» («Про що не говорять», першодрук 1909; до речі, російський переклад «То, о чём не говорят» з’явився уже 1911 року), «O czym się nawet myśleć nie chce» («Про що не хочуть навіть думати», першодрук 1914; російський переклад «О чём даже думать не хотят», 1928, 1930).
З театральних спроб освоєння драматичної спадщини Запольської згадаймо недавні. 2006 року на малій сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка в Києві показано виставу на одну дію «Агасфер» за п’єсою «Mężczyzna» («Мужчина», 1902), в якій ідеться про стосунки чоловіка й жінки у феміністичному контексті (переклад Бориса Антківа, режисура київського, раніше львівського, актора Тараса Жирка, до того ж виконавця головної ролі). А в жовтні 2007 року в Рівненському музично-драматичному театрі відбулася прем’єра трагіфарсу «Моральність пані Дульської» у режисурі Олександра Олексюка.
Певну історію має освоєння творчости Запольської в українському літературознавстві.
З радянських часів варто згадати опубліковані першої половини 1970-х років кілька статей про Запольську, а також рецензію забутого нині бібліотекаря, бібліографа і літературознавця Володимира Кулика, який працював у Львівській міській бібліотеці іноземної літератури № 3, був укладачем низки бібліографічних покажчиків, виданих у Львові: «Т. Г. Шевченко в німецьких перекладах та критиці (1843–1917)» (співукладачі: М. Гресько, М. Занічковський), «Стефан Жеромський в Українській РСР» (обидва – 1968), «Владислав Бронєвський в Українській РСР» (1971). Йому належать статті «Моральний світ Дульських» (Всесвіт. 1971. № 12), «Чар правдивої поезії» (на тему «Ґ. Запольська й Україна»: Жовтень. 1972. № 9), «Габрієля Запольська в оцінці критики» (Українське слов’янознавство. Львів, 1974. Вип. 9), рецензія «Двотомник листів польської письменниці» – на варшавське видання 1970 року «Listy Gabrieli Zapolskiej» (Українське слов’янознавство, той самий 9-й випуск).
Нового, якісно вищого рівня інтерпретації творчости Ґабрієлі Запольської набули за незалежної України – завдяки звільненню від радянської ідеології та цензури вони помітно розширилися і значно поглибилися, захоплюючи в свою орбіту різні твори й аспекти.
Дуже доброю є популярна, ознайомлювальна й водночас вдумлива і глибока стаття уже згадуваного Сергія Гупала «У дюнах людської злоби: Габріеля Запольська: польський класик родом із Волині», опублікована в київській загальноукраїнській газеті «День» за 9 жовтня 2004 р.
Лідія Зелінська, доцент Національного університету «Острозька академія», у статті «Міщанство як тема повідомлення у міжкультурній комунікації (трагіфарс Габріели Запольської “Моральність пані Дульської” на сцені Рівненського державного музично-драматичного театру)» (Наукові записки [Національного університету «Острозька академія»]. Серія: Філологічна. 2010. Вип. 15.) зіставила драматичний твір з театральною інсценізацією як трагікомедії в аспекті різних інтерпретацій соціального явища міщанства – письменницької та режисерської відповідно до ціннісних уявлень тогочасної та сучасної епох. Змінився ідеологічний погляд на так зване міщанство – і те, що заслуговувало на критику за часів Запольської, тепер уже таким не видається. Сучасне розуміння міщанства, його інтересів та цінностей стало розважливим і виваженим.
В іншій науковій статті Лідії Зелінської «“…To typ moskiewskiej nihilistki, ale nie polskiej dziewczyny”: один епістолярний епізод із життя читачки Габріелі Запольської і письменника Юзефа Ігнація Крашевського» (Волинь – Житомирщина. 2014. № 25) проаналізовано контроверсійне читацьке сприйняття Запольською роману «Szalona» («Божевільна») Крашевського. У листі до Крашевського Запольська негативно висловлювалася про новий образ жінки, хоча власним життям і творами 1880-х років сама започатковувала емансипаційні процеси.
Ірина Фрис, тодішня асистентка кафедри польської філології Львівського національного університету імені Івана Франка, у статті «Концепція кохання у міфологічній драмі: “Лісова пісня” Лесі Українки та “Малашка” Габріелі Запольської» (Київські полоністичні студії. 2013. Т. 22) порівнює в обраному аспекті твори, побудовані на фольклорній основі, поганських віруваннях, народних звичаях та традиціях, однак належні до різних епох і художніх напрямів – доби позитивізму й натуралізму (рання «новела», за визначенням дослідниці, «Малашка», написана 1883 року, та її сценічна обробка 1886-го) і доби модернізму й неоромантизму («Лісова пісня», написана 1911 року).
Світлана Сухарєва, професор кафедри іноземних мов та перекладу факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, у рецензії «Про переклад “Малашки” Габріелі Запольської» (зроблений Сергієм Гупалом) стисло схарактеризувала сюжет та образи-персонажі твору («розширеного оповідання», за її визначенням), його зв’язок з українськими народними звичаями й обрядами (Україна та Польща: минуле, сьогодення, перспективи. Луцьк, 2017. Т. 6. URL:).
Важливе значення для сучасного розуміння творчости Запольської має переклад українською мовою новаторської монографії Анни Яніцької, професора кафедри філологічних інтердисциплінарних досліджень Університету в Білостоку (Польща). Вже сама назва перекладу цієї монографії, виданої в Києві 2017 року (до 160-річчя від дня народження письменниці) завдяки ініціативі й зусиллям Ростислава Радишевського як тридцятий том редагованих ним «Київських полоністичних студій», містить науковий виклик – акцент на модернізмі Запольської, зазвичай трактованої як натуралістка та реалістка: «Модерністка з Волині. Про творчість Габріелі Запольської» (переклад Ірини Шевченко, післямова Ростислава Радишевського). Назва оригіналу дещо інша: «Sprawa Zapolskiej. Skandale i polemiki» (Білосток, 2013), проте, по суті, Анна Яніцька в цій монографії запропонувала дискусійну інтерпретацію творчости Запольської. До української книжки додано компаративістичну працю Яніцької «Габріеля Запольська і Леся Українка – драматургія перебільшень» – переклад розділу «Gabriela Zapolska i Łesia Ukrainka – dramaturgia przekroczenia» з її книжки «Tradycja i zmiana. Literackie modele dziewiętnastowieczności: pozytywizm i “obrzeża”» (Білосток, 2015).
Певне місце Запольській відведено у другій книжці виданого в Києві 2019 року «Нарису історії польської літератури» Ростислава Радишевського, академіка НАН України, завідувача кафедри полоністики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. В нарисі, призначеному слугувати підручником для студентів-полоністів, зроблено сконцентрований, посутній, із влучними підсумковими узагальненнями огляд новелістики, романістики та драматургії Запольської щодо провідної тематики та проблематики і належности до художніх напрямів.
У найновішій монографії Ростислава Радишевського «Рецепція творчості Лесі Українки в Польщі» (Київ, 2021) схарактеризовано, зокрема, зміст трьох підрозділів порівняльно-літературознавчої студії Анни Яніцької «Габріеля Запольська і Леся Українка – драматургія перебільшень» (за публікацією в українському перекладі у монографії «Модерністка з Волині»): «Контекст, контексти…», «Зв’язок із землею», «Пропозиції виходу за межі…».
Численні науково-популярні статті про Запольську розкидано по місцевій пресі Волині. Останнім часом з’являються й популяризаторські статті про Запольську на різних українських сайтах, як ось ілюстровані світлинами статті Христини Базюк «Львівська письменниця, яка ненавиділа чоловіків та зневажала жінок» на сайті «Фотографії старого Львова» (12.08.2016), відомого львовознавця (на жаль, уже померлого) Ігоря Володимировича Мельника «Ґабріеля Запольська і Львів» на «Збручі» (30.03.2017), Іванки Корань «Життя та творчість першої польської драматургині Габріелі Запольської» на сайті «Варіанти Львів» (13.07.2018).
Впадає в око, що освоєння творчости Запольської активізувалось в Україні до 100-річчя (1857), 150-річчя (2007) і 160-річчя (2017) від дня народження письменниці. Після відзначення 100-річчя у видаванні українських перекладів її творів настала довга перерва, яка тривала до 150-річниці, з нагоди якої вже в незалежній Україні пожвавилися перекладання, видавання і сценічні постави її творів. Можна сподіватися, що 100-річчя пам’яті письменниці дасть новий поштовх до її української рецепції.
Принаймні з нагоди цієї дати нещодавно, 24 вересня 2021 р., проведено І Міжнародну наукову конференцію з циклу «Запольська міжнародна. Біографія – Творчість – Рецепція» (Білосток – Париж – Львів). Тематика цієї І Ювілейної конференції, що відбулася в гібридному режимі (поєднання стаціонарних виступів у Білостоку з виступами онлайн в інших містах), – «Ґабрієля Запольська: Біографія – Естетика – Ідеї». Конференцію організувала кафедра філологічних інтердисциплінарних досліджень Університету в Білостоку (Польща) на чолі з професором, іноземним членом НАН України Ярославом Лавським, завдяки ініціативі й зусиллям професора кафедри, згаданої дослідниці творчости Запольської Анни Яніцької, спільно з І Філологічним відділом Польської академії знань (Краків), Національним інститутом східних мов і цивілізацій (Париж) та Інститутом Івана Франка НАН України (Львів). У конференції взяли участь науковці з різних міст Польщі, з Парижа, Львова, Києва, Кутаїсі, Оксфорда. З української сторони на конференції виступили автор цих рядків (з доповіддю «Ґабрієля Запольська в українській рецепції») і Ростислав Радишевський (з доповіддю «Категорія свободи й моралі у творчості Ґабрієлі Запольської та Лесі Українки»).
Рання українська рецепція Запольської у Галичині
Викладене вище – це підсумки майже столітнього освоєння творчости Запольської в Україні (від 1925 року дотепер). Повернімось до початків цього освоєння. Вони цікаві, але маловідомі. Зачин їм було покладено в Галичині, у Львові.
Перший переклад твору Запольської в галицькоруській пресі з’явився 1890 року у львівській москвофільській газеті «Червоная Русь», редактором-видавцем якої був Осип Марков, а відповідальним редактором – Іван Пелех: «На страже. Новелла Габриелы Запольской»¹. Перекладача не зазначено. Переклад зроблено тією мовою, якою видавано газету, – російською літературною із залишковими елементами горезвісного язичія. У перекладі трапляються численні лексичні та граматичні українізми, зокрема діалектизми. Ось приклади вже з першого подання – у № 143: спати, из червоных хмарок, червоныи рожи (розы), усмех, на ню (на неё), прислуховались, гамор, при стуце (російською правильно: при стуке), голубыи, золотыи, каменныи, такіи, приняти, творити, излечати, найбольшое, пригортают, грязныи калужи, дитиною, щобы, що, запертися, як, ю (её), с тацою, охотнейше, розсказы, розсудка та ін.² Попри те переклад стилістично вправний і загалом читабельний.
Першим перекладом творів Запольської українською літературною мовою (в галицькому варіанті) став переклад драматичної одноактівки «W Dąbrowie Górniczej. Obraz sceniczny w jednym akcie», польський оригінал якої видано у Львові 1899 року. 6 травня того самого року у львівському Театрі графа Скарбека відбулася її прем’єра. Оригінал опубліковано під чоловічим псевдонімом Józef Maskoff, однак переклад того-таки року вийшов під звичним псевдонімом авторки: Габриеля Запольська.
Книжечку «В Гірничій Дуброві, сценічна картина в 1 акті» надруковано у видавничій серії «Живі Струни», яку започаткував у Львові 1899 року письменник, тоді студент філософського факультету Львівського університету Антін Крушельницький (*1878–†1937) книжечкою «Із циклу Віґілій» – власним перекладом українською мовою творів польського модерніста, декадента Станіслава Пшибишевського. Одноактівка «В Гірничій Дуброві» була другим випуском у серії «Живі Струни», року видання не зазначено, та позаяк третім випуском у цій серії став «Нарис одної доби» українського письменника Ореста Авдиковича, на якому роком друку вказано 1899-й, то логічно вважати, що й переклад одноактівки надруковано цього-таки року. На титульній сторінці книжечки «В Гірничій Дуброві» застережено, що Антін Крушельницький твір «переклав за дозволом авторки», отже, спілкувався з нею. Переклад споряджено «Передмовою», підписаною криптонімом В. С. – очевидно, це Володимир Старосольський, один з видавців книжечки, згідно з написом на титульній сторінці: «Накладом А. Крушельницького і В. Старосольського». Наклад відтиснено в друкарні Ставропігійського інституту, під зарядом Йосифа Данилюка.
Цей переклад одноактівки, в якій порушено проблему страйку гірників, мав іще одне видання. На титульній сторінці вгорі зазначено, що видання здійснила наддніпрянсько-слобожанська Революційна Українська Партія (її засновано 29 січня ст. ст. 1900 р. в Харкові). Нижче – комуністичне гасло: «Пролєтарі всіх країн, єднайтеся!» Ще нижче – ім’я та прізвище авторки (Ґабріеля Запольська) і назва твору: «В Гірничій Діброві». Погодження з авторкою немає, перекладача зазначено криптонімом: «Переклав з польської мови А. К.». Унизу вказано партійну організацію, яка профінансувала видання («Накладом Р. У. П.»), і де його надруковано: «З друкарні Народової (Манєцких) у Львові». Року видання не знаходимо. «Передмови» В. Старосольського чи когось іншого немає. На останній сторінці (15-й) подано перелік «Видання Революційної Українськ[ої] Партії»: їх усього 31, книжечка «В Гірничій Діброві» – тридцята, отже, це досить пізнє видання РУП. Правдоподібно, ним опікувався так званий Закордонний Комітет РУП у Львові, створений для координації видавничої діяльности в Галичині та на Буковині на першому з’їзді РУП, що відбувся у грудні 1902 р. – в січні 1903-го в Києві.
Порівняння обох перекладів доводить, що у виданні РУП використано переклад із «Живих Струн», але його зредаговано, зокрема, таким чином, що наближено до наддніпрянського варіанта української літературної мови:
«Кухоння піч» – «Вариста піч», «з головою, овиненою шматою» – «з головою, обвиненою хусткою», «заслона» – «завіса», «сцена є пуста» – «сцена пуста», «стогони жінки» – «стогін жінки», «звінки» – «дзвінки», «сьпів» – «спів», «Чути один голос» – «Чути заспів», «повтаряє» – «повторює», «з руками, виїдженими вугльом» – «з руками, вижертими вугльом», «клякає при ліжку» – «падає навколішки коло ліжка», «сьпів <…> щезає» – «спів <…> поволі затихає», «пукає до вікна» – «стукає до вікна», «штиґар» (польс. sztygar) – «штейґер» (гірничий майстер, який відав роботами на руднику).
Цей ряд редакторських виправлень можна значно продовжити . У виданні «Живих Струн», здійсненому желехівкою, ся пишеться з дієсловами окремо (підносить ся, відчинюють ся, звертаєть ся тощо), а у виданні РУП, у якому правопис модифіковано для Наддніпрянської України, – разом (підноситься, відчиняються, звертається тощо). Назагал зміни (переважно лексичні, рідше морфологічні, фонетичні й синтаксичні) покращили переклад. Також серед дійових осіб Капітана і Донських козаків (в оригіналі: «Kozacy Dońscy»), яких Донька наприкінці п’єски називає «Москалями» (так і в оригіналі: «Moskale»), замінено на Капітана жандармерії і Козаків та Жандармів, яких Дочка називає вже просто «жандармами» (в оригіналі теж діють «żandarmy»). Таким чином, згідно із соціалістичною ідеологією, у зредагованому перекладі етнічне протиставлення знято (може, це зроблено також з огляду на можливість поширення перекладу в підросійській Україні), хоча Капітан у перекладі, як і в польському оригіналі, окремі фрази вимовляє російською мовою.
Дія п’єски відбувається у польському місті Діброві Гірничій (Dąbrowa Górnicza, Домброва Ґурнича), розміщеному в західній Малопольщі. Від 1815 року місто входило до так званого Королівства (Царства) Польського, що на правах обмеженої автономії перебувало у складі Російської імперії, але 1875 року, після ліквідації автономії, було перетворене на російську провінцію Привіслянський край. Ще на зламі XVIII–XIX століть у місті розпочався видобуток кам’яного вугілля. А на зламі ХІХ–ХХ століть Діброва Гірнича, завдяки функціонуванню в ній Гірничої школи (так звана Штиґарка), стала найбільшим скупченням технічної інтелігенції у Домбровському вугільному басейні. Тут формувався робітничий і революційний рух із соціалістичними симпатіями.
Для розуміння суті одноактівки Запольської скористаймось стислим характеристичним переказом її у Франковій рецензії на переклад:
«Її зміст дуже простий: гірняки в Гірничій Дуброві, звісній копальні вугля, за намовою інтеліґентних штиґарів зробили страйк. Почалися арештовання, гірняки терплять голод і страшну нужду, нарешті підприємці спроваджують “москалів”, щоб нагайками зробили порядок. Дехто з гірників захитався, 30 змовилося вже йти другого дня до роботи. Штиґарі вночі бігають по хатах, піддержують у людях духа. <…> Сцена йде в хаті одного з тих гірняків, що хочуть зрадити справу. В хаті голо, жінка лежить хора, дочка-дівчина голодна, та найгірше мучить її те, що батько хоче зробитися зрадником спільної справи. Приходить штиґар, щоб додати їм духу, і дізнається про все. Між ним і старим гірняком починається дуже драматична розмова. Гірняк закидає інтеліґентам-штиґарам, що вони підбунтували простих людей, а самі ховаються поза плечі, що прості люди чують тілько їх слова, але не бачили досі діл і не можуть мати до них довір’я. Штиґар-інтелігент не може на се відповісти нічого, хіба запевняти робітника про свою добру волю. Та ось надходить патроль, що шукає бунтівників. Гірняк гасить світло, в мимовільнім пориві добродушности хоче сховати штиґара, потім силкується врятувати його брехнею, що буцімто сей панич залицяється до його доньки, але штиґар признається до того, що заохочував людей до страйку і дає себе арештувати. Тепер гірняк бачить справжнє “діло” інтеліґента і заявляє, що завтра не піде до ями»³.
Страйкова проблема, переведена у психологічну проєкцію, виходить за межі конкретної ситуації та набуває узагальнювального сенсу перевірки «ділом» і самопожертвою щирости намірів, учинків і самої людської певности агітатора – скажімо ширше: будь-кого, хто в чомусь когось переконує.
У невеличкій ідеологічно-публіцистичній «Передмові» до видання перекладу «В Гірничій Дуброві» Володимир Старосольський (*1878–†1942), на той час студент юридичного факультету Львівського університету, головний ініціатор утворення та фактичний лідер нелегальної молодіжної організації «Молода Україна», що мала державницьке й соціалістичне спрямування, застерігся, що подає лише «кілька думок, які, може, й не мають такої звязи з тенденциєю авторки», але «їх вяже з сею картиною» «те, що вона дала товчок їх подумати і написати». У цих своїх роздумах він ґрунтувався на порушеній у творі проблемі взаємин ідеологізованих інтелігентів та ідейно не просвічених робітників, обмежених лише турботою про те, як прогодувати родину:
«Між гірників приходять інтеліґенти-штиґари. До темних душ і сердець простолюдя хочуть вони занести соняшні проміні ідеї, але ті серця і душі замикають ся перед ними. Як тля травицю, так точить їх нужда, а чорне житя “вольних наймитів” виссало з них сю силу, з якої родить ся надія і охота до борби».
Відтак Старосольський філософськи розмірковував над проблемою робітничого страйку: гірники
«не мають “довіря” до пророків нової ідеї, інтеліґентів. Воно утрівалюєть ся ділами, не словами; а сих діл не довело ся їм іще бачити.
Аж коли приходить “діло”, розпалюєть ся від посьвяти інтеліґентна душа гірника, і він “не піде” вже до “шибу” [шахти. – Є. Н.].
Се “Москалі перейшли”. З нагайками і кульками приходить темна а дужа сила, щоб задушити ідею, рознести по кінських копитах її приклонників – однак замісь того викликує пожертвованє одиниці і нові душі відчиняє для ідеї. <…>
Кожда ідея має своїх гірників і штиґарів – і своїх москалів.
І кожда ідея хоче жертв і посьвяти, мусить мати свої хрести і своїх мучеників.
Соняшне проміня потрібує часом бурі і громів, які розірвали би, розшарпали би хмари і промостили йому дорогу на землицю. Бурєю для ідеї є всілякі “москалі”.
І се, може, їхня задача в істориї людства»⁴.
Далебі, ці історіософсько-публіцистичні роздуми актуальні й нині. А «посвята», «жертва» й «москалі» не минули самого Старосольського. Як і штиґареві наприкінці одноактівки Запольської, йому долю «Москалі перейшли» (як раніше і Крушельницькому та його родині, які в травні 1934 р. необачно емігрували до Радянської України). Після радянської окупації Львова Старосольський 25 грудня 1939 р. був заарештований і 25 жовтня наступного року засуджений на вісім років ув’язнення, яке відбував у концтаборі в західносибірському місті Маріїнську, де й помер 25 лютого 1942 р. Ще до 1943 року польський еміграційний уряд намагався звільнити Старосольського, який у II Речі Посполитій був відомим адвокатом, членом Naczelnej Rady Adwokackiej у Варшаві, прихильником порозуміння і співпраці українців з поляками.
На перший випуск серії «Живі Струни», в якому видано в українському перекладі «Із циклу Віґілій» Станіслава Пшибишевського, гострокритичною рецензією відгукнувся Іван Франко⁵. Не сприйнявши декадентського модернізму польського письменника, він дивувався:
«Я не з тих боязливих, що при кождій новій появі в літературі, непривичній для їх смаку і для їх утертих стежок, лементують над упадком моральности і суспільного ладу і пророкують близький конець світа, а щонайменше затрату народніх святощів. А проте, прочитавши отсю книжечку, я не можу помістити в своїй голові, пощо і для кого перекладено її на нашу мову? <…> не можу зрозуміти, пощо і для кого запотребилося д. Крушельницькому збогачувати нашу літературу перекладом сего твору»⁶.
Щоправда, українська громадська діячка Валерія Коцовська згадувала в листі до Франкового сина Петра від 13 квітня 1940 р., що його батько приязно спілкувався зі Станіславом Пшибишевським, який навіть був у нього на хрестинах дітей, охрещених у православній вірі:
«З чужих мужчин, а тоді уже товаришів по праці, були директор “Kurjera” Henryk Rewakowycz, Jan Kasprowycz, Stanisław Przybyszewski – мешкав в тім самім домі і не раз заходив до на Б[атька] на спокійну і дружну розмову, яку ще в тім часі з “ними” вести можна було. При оживленій розмові мило переминуло пару годин, пили много вина за здоров’я “нових католиків”, і все пішло по традиції»⁷.
Двох дітей Франки хрестили 1889 року, а ще двох – 1896-го, притому за православним обрядом, тому незрозуміло, чому на хрестинах пили за здоров’я «нових католиків». Валерія Коцовська, яка була хресною мамою Франкової доньки Анна, охрещеної 3/15 листопада 1896 р., не уточнила, про хрестини якого року йдеться. Можна здогадуватися, що 1896-го. Проте Пшибишевський відвідав Яна Каспровича у Львові 1899 року, а оселився на деякий час у цій тодішній столиці Галичини з весни 1900-го, коли Франко після скандалу зі статтею про Міцкевича «Ein Dichter des Verrathes» (1897) змушений був припинити активні товариські взаємини з польськими літераторами та вченими. Тому відомість Коцовської про приязне спілкування Франка з Пшибишевським потребує перевірки за іншими джерелами.
Натомість видання у другому випуску серії «Живі Струни» перекладу виразно соціального твору, в якому порушено актуальну проблему страйку гірників під проводом «інтеліґентних штиґарів» (молодших гірничих майстрів, десятників), Франко схвалив, адже сам раніше опрацьовував страйкову тематику (незавершений роман «Борислав смієся», першодрук у журналі «Сьвіт», 1881–1882).. Ба більше, для Франка назагал була злободенною проблема взаємин інтелігенції і – не скажу: народу, бо інтелігенція теж народ, а – робочого (трудового) люду, точніше – простолюду (селян і робітників), над якою він часто задумувався ще від часів своєї соціалістичної молодости і яку неодноразово осмислював у творах і працях.
Друга рецензія Франка була надрукована в тій самій січневій книжці «Літературно-Наукового Вістника» за 1900 рік, що й перша, відразу після неї, тому немає підстав гадати, наче після Франкової критики Крушельницький вирішив «реабілітувати» себе й серію, а тому подав після декадентських сугестій соціально заанґажований твір.
Уже на самому початку рецензії Франко відзначив:
«Ся маленька драма талановитої польської акторки і писательки була виставлена вже і в руськім перекладі на аматорській сцені і варта того, щоб її розповсюджено якнайширше»⁸.
Пунктирно переповівши зміст одноактівки (більшу частину невеличкої рецензії саме й становить переказ фабули, наведений вище), Франко насамкінець підсумував:
«Певна річ, малюнкові Запольської бракує богато дечого; тло трошка шабльонове, в розмові між гірняком і штиґаром богато дечого не доповідженого; конець більше сценічно-ефектовний, ніж психологічно умотивований, та проте драмка в цілому вдатна і повинна зробити вражіння – особливо по містах»⁹.
За Франковою оцінкою, «переклад п. Крушельницького, хоч не всюди взірцевий, у цілому добрий»¹⁰. Публіцистичної «Передмови» В. Старосольського Франко чомусь не згадав.
Одноактівка «W Dąbrowie Górniczej», її український переклад, передмова до нього й рецензія віддзеркалюють тодішній інтерес і симпатії до соціалістичного, робітничого та страйкового руху всіх задіяних осіб: письменниці, перекладача, автора передмови й рецензента – Запольської, Крушельницького, Старосольського і Франка, а також, звичайно, активістів РУП, які перевидали зредагований переклад. Оригінал, переклад, передмова й рецензія – знакові пам’ятки шукань суспільно-політичної думки тогочасної польської та української інтелігенції, художнього втілення цих шукань та їх осмислення. Утім, страйки шахтарів в Україні, спричинені соціально-економічними проблемами, не вщухають і досі.
У різні епохи актуальними й затребуваними для української рецепції виявлялися відповідні твори польської письменниці, суголосні певним суспільним тенденціям і запитам. Водночас рецептивні можливості її багатої творчости далеко не вичерпані для українських перекладачів, театральних діячів, дослідників і читачів, тож хочеться сподіватись, що освоєння доробку Запольської в Україні триватиме в нових різнопланових спробах.
_______________________________
¹ На стражѣ : Новелла Габріелы Запольской // Червоная Русь. 1890. № 143, 27 іюня (9 іюля); № 144, 28 іюня (10 іюля); № 145, 29 іюня (11 іюля); № 146, 1 (13) іюля.
² Там само. № 143.
³ Франко І. Ґабриєля Запольська. В Гірничій Дуброві, сценічна картина в 1 акті, переклав за дозволом авторки А. Крушельницький (Живі Струни, 2) // Літературно-Науковий Вістник. 1900. Т. 9. Кн. 1. С. 69; підпис: І. Фр.; Франко І. Зібрання творів : у 50 т. Київ : Наукова думка, 1981. Т. 32. С. 34–35.
⁴ В. С. [Володимир Старосольський]. Передмова // Запольська Габриеля. В Гірничій Дуброві, сценїчна картина в 1 актї / Переклав за дозволом авторки Антін Крушельницький. Львів : Накладом А. Крушельницького і В. Старосольського, [1899]. С. 3–4.
⁵ Літературно-Науковий Вістник. 1900. Т. 9. Кн. 1. С. 68–69; підпис: І. Фр.
⁶ Там само; Франко І. Станіслав Пшибишевський. Із циклу Віґілій, переклав Антін Крушельницький. (“Живі Струни”, 1). Львів, 1899. З друк[арні] Ставропігійського інституту // Франко І. Зібрання творів. Т. 32. С. 32, 33.
⁷ Спогади про Івана Франка / упорядник Михайло Гнатюк. Видання 2-ге, доповнене, перероблене, Львів : Каменяр, 2011. С. 628.
⁸ Франко І. Ґабриєля Запольська. В Гірничій Дуброві, сценічна картина в 1 акті, переклав за дозволом авторки А. Крушельницький (Живі Струни, 2) // Літературно-Науковий Вістник. 1900. Т. 9. Кн. 1. С. 69; підпис: І. Фр.; Франко І. Зібрання творів. Т 32. С. 34.
⁹ Там само. С. 35.
¹⁰ Там само.
17.12.2021