Літературні премії ‒ важливий елемент книжкового ринку. Вони віддзеркалюють спільну роботу й інтереси авторів, редакторів, видавців, літературних агентів і літературних критиків, рекламістів, преси і книжкової торгівлі. Адже поява видатних літературних творів ‒ це результат колективних зусиль усіх названих чинників, виправдання їхнього існування у суспільстві. Завдяки преміям певні цінності, носіями яких є літературні твори, перетворюються на цінності суспільні, бо їх поділяють читачі ‒ мисляча частина суспільства, ті, хто задає тон суспільному розвиткові. Засновником і розпорядником літературних відзнак у демократичних країнах виступає зазвичай не держава, що є консервативним інститутом, а приватні особи, професійні спільноти, некомерційні фонди, університети, тобто структури, що можуть дозволити собі експериментаторство і вільнодумство, без яких не обходиться поступ.
Часто престижні літературні премії орієнтуються на певну національну літературу. Така стратегія насамперед характерна для літератур, що послуговуються мовами, котрі не мають світового значення. Премія Стрега від 1947 р. присуджується за найкращий художній твір італійською мовою, польська нагорода «Ніке», заснована 1997 р. «Газетою Виборчою», шукає найрезонанснішу книжку року польською мовою з акцентом на романі. На премію «Фінляндія» Книжкового фонду Фінляндії від 1984 р. висувають письменників, котрі є громадянами Фінляндії й пишуть фінською мовою. Натомість Шведська академія від 1966 р. вручає власну одноіменну нагороду за внесок у культурне життя фінських шведів, бо шведська мова є другою державною мовою Фінляндії. Премія імені Рюноске Акутаґави, заснована 1935 р. у пам’ять про класика японської літератури, присуджується винятково за досягнення у художній літературі, а премією Номи від 1941 р. відзначають видатний художній, літературознавчий або публіцистичний твір японського письменства. Однак і в літературах, що послуговуються світовими мовами, національні і міжнародні премії часом співіснують. Гонкурівська премія, яку вперше було вручено 1903 р., розрахована на французьких прозаїків, водночас Французька академія з 1986 р. присуджує премію Grand Prix de la francophonie тим мистцям, котрі зробили найбільший внесок для розвитку французької мови у світі. Трапляється, що премія змінює свою орієнтацію з міжнародної на національну. Так, Національна книжкова премія США, яку 1936 р. заснувала Асоціація американських книгарів для відзначення творів, написаних також авторами без американського громадянства, нині називається Американською книжковою премією й покликана підтримувати винятково письменників-американців, творців як художньої, так і нехудожньої літератури.
У часи глобалізації перемагає тенденція, коли найпрестижніші літературні премії переростають національні рамки, перетворюючись із національних у міжнародні. Такі премії орієнтуються перш за все на мову твору, а не на походження автора книжки або його приналежність до певної національної літератури. Найкращу іспаномовну книжку від 1976 року відзначають премією Сервантеса («іспанський Нобель»), Букерівську нагороду, яку від 1969 р. вручали за твір англійською мовою, написаний автором зі Співдружності націй, Ірландії і Зімбабве, уже з 2014 р. присуджують будь-якому англомовному авторові незалежно від його громадянства. Аналогічно романістів, що пишуть німецькою, від 2005 р. щороку відзначають Німецькою книжковою премією, котру фундує Спілка німецьких видавців і книгарів. Паралельно книжка, написана німецькою, може отримати також найпрестижнішу німецьку літературну премію Бюхнера, котра з 1951 р. слугує розвиткові німецької мови й німецькомовної культури, або премію Ґете міста Франкфурта, що також перетворилася на міжнародну, хоча й була започаткована у 1927 р. як національна. Російська премія від 2005 р. присуджується авторам, що мешкають за межами Росії, але пишуть російською. Водночас Нову Пушкінську премію, котра від 2005 р. була організована як продовження найповажнішої у дореволюційній Росії Пушкінської, після смерті її голови А. Бітова у 2018 р., не присуджують.
Соціологи констатують, що російські літературні премії не стимулюють читацького інтересу до російського письменства, пояснюють кризу літературних премій в Росії тим, що суспільство не поділяє цінностей, що їх несуть літературні премії і їхні лауреати. Нині часто говорять про те, що бідність російського соціуму проявляється не тільки у відсутності грошей, а й у бідності на авторитети.
Такий стан справ є наслідком того, що в СРСР найбільшим авторитетом в літературі була навіть не держава, а комуністична партія, яка й роздавала державні нагороди. Можна сказати, що комуністична партія, замкнувши авторитет на собі, знищила саме поняття авторитету, зокрема академічного, громадського і мистецького. Для пострадянської України подібні процеси також не чужі, але причину відсутності у нас мистецьких авторитетів національного масштабу варто пояснювати, як на мене, не авторитарною ідеологією, що характеризує нинішнє російське суспільство, а аморфністю українського громадянства і недостатньою професійністю українського мистецького середовища.
Найпрестижніші літературні премії зазвичай отримує конкретний твір. Однак трапляються і винятки. Наприклад, присуджуючи Берлінську літературну нагороду, засновником якої є Пруський морський торговий фонд, журі розглядає не окрему книжку письменника, а увесь його творчий доробок. Такий підхід був характерним і для Нової Пушкінської премії. Престижні літературні нагороди зазвичай не орієнтуються на запити читачів, часто вони рішуче відмежовуються від масліту. Американська Пулітцерівська премія відома перш за все як непопулістська. Більшість книжок, відзначених цією нагородою, ніколи не входила до переліків бестселерів. Саме такий підхід є візитівкою відзнаки, започаткованої журналістом і видавцем Джозефом Пулітцером, що присуджується від 1917 року, сьогодні ‒ у 21 номінації.
На іншому полюсі перебуває найпрестижніша літературна премія Ізраїлю, названа на честь міністра фінансів Пінхаса Сапіра. Ця нагорода, заснована 2000 р., первинно присуджувалася лише книжкам на івриті, але нині до розгляду допускають також твори, перекладені на іврит. Особливість премії Сапіра полягає у тому, що вона зорієнтована не на естетичні літературні зразки, а на бестселери, за що її й критикують. Адже за бестселери читач «голосує» власними грошима. Натомість «чистому» мистецтву без преміальної підтримки не обійтися. Потреба зберігати зв’язок між «високою» літературою і суспільством нині є чи не найгострішою. Але як такий зв’язок реалізувати?
Британська премія Коста, яку спонсорує кавова кампанія Коста, присуджується авторам з Великобританії й Ірландії від 1971 р. Вона демократичніша, гнучкіша за Букерівську, бо ставить собі за мету популіризацію читання. Можливо, саме стратегія Гонкурівської нагороди є найраціональнішою у плані збереження зв’язку між елітарною літературою і суспільством. Адже її лауреати отримують символічну грошову винагороду в 10 євро, натомість присудження цієї премії автоматично перетворює твір лауреата на бестселер. Безперечно, такий підхід передбачає існування потужного читацького середовища, розвиненого книжкового ринку й довіри до самої премії.
Для відзначення найкращих творів жанрової літератури існують окремі нагороди. Наприклад, читацька премія Г’юґо, що присуджується від 1953 р. за найкращий твір англійською мовою у жанрі наукової фантастики і фентезі, або Всесвітня премія фентезі, котра функціонує з 1975 р. Товариство детективного жанру Америки від 1955 р. щорічно вручає премію Едгара Аллана По. Асоціація письменників жанру жахів заснувала у 1987 р. премію Брема Стокера. Популярною є також премія «Локус», що від 1980 р. присуджується у двох категоріях: за найкращий науково-фантастичний роман і за найкращий роман у жанрі фентезі. Для відзначення творів для дітей також існують спеціальні відзнаки: премія ім. Астрид Ліндґрен, премія ім. Ганса Христіана Андерсена, медаль Карнегі, медаль Джона Ньюбері та ін.
Поширеними нині є й регіональні премії. «Balkanika» ‒ премія, яку започаткували видавці з Македонії, Греції, Болгарії, Сербії та Чорногорії, Албанії та Румунії. Хоча це міжнародна премія, номінантів на неї подають національні комісії. До регіональних премій належить також літературна премія Північної Ради, що її вперше було присуджено 1962 р. задля підвищення інтересу до скандинавських літератур. Для авторів зі Східної й Центральної Європи у 1986 р. Спілка словенських письменників заснувала премію Вілениці. Літературну премію Центральної Європи «Ангелус», яку фундує місто Вроцлав від 2006 р., може отримати письменник з Центральної Європи, що звертається до значущих тем сьогодення, допомагаючи читачам пізнавати чужі культури. Головна умова ‒ книжка цього автора має бути перекладена польською мовою. Цю відзнаку отримали, зокрема, такі українські мистці, як Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан і Катерина Бабкіна. 2009 р. була започаткована літературна премія Європейського Союзу. У 2019 р. її отримала українська письменниця Гаська Шиян.
Найстарішою і найпрестижнішою премією з літератури є Нобелівська. Вперше її було вручено у 1901 р. Відтоді селекцію лауреатів зі списків, поданих Нобелівським комітетом, здійснюють 18 членів Шведської академії, якими є найвідоміші і найавторитетніші шведські письменники і вчені. Крім Нобелівської премії, вони провадять селекцію і для інших премій, тобто мають високу суспільну довіру.
Нобелівську нагороду переважно отримують письменники з Європи і США, у пер. третині ХХ ст. міцними були й позиції письменників зі Скандинавських країн. Можливо, під впливом критики серед нобеліатів у 2006 р. з’явився турецький письменник Орхан Памук. Чимало видатних письменників натомість не отримало Нобелівської премії. Цю несправедливість помічали й самі лауреати найпрестижнішої нагороди, згадуючи у цьому контексті імена Томаса Вулфа, Роберта Музиля, Авґуста Стриндберґа чи Федерико Ґарсії Лорки. Прикметно, що Нобелівська премія не присуджується творам жанрової літератури. Її не мали ані Герберт Веллс, ані Олдос Гакслі, ані Рей Бредбері чи Станіслав Лем, котрі стали класиками у своєму жанрі. Відсутність серед нобеліатів письменників-фантастів пояснюють тим, що на цю премію висувають кандидатури і обирають лауреатів зазвичай історики літератури, літературознавці-традиціоналісти, котрі не надто цікавляться сучасністю й не надають особливої ваги тим літературним тенденціям, які з часом посідають у літературі центральне місце.
Часто можна також почути, що в присудженні Нобелівської премії політичні й ідеологічні мотиви беруть гору над естетикою і мистецтвом. Наприклад, аргентинський прозаїк і поет Хорхе Луїс Борхес не отримав Нобелівської премії начебто через те, що потиснув руку Піночетові на знак вдячності диктатору за боротьбу з комуністами. Карелу Чапеку нібито відмовили на тій підставі, що у своєму романі «Війна з саламандрами» чеський письменник принизив керівництво нацистської Німеччини, проте вірогідніше, що він не отримав Нобеля, бо був фантастом. Присудження Нобелівської премії Світлані Алексієвич за літературу факту, а не за художню творчість, чимало критиків потрактувало як підтримку Білорусі, хоча для стилю цієї письменниці виразна білоруська ідентичність й не притаманна. Якими б не були критичні зауваги щодо Нобелівської премії, вона й досі лишається своєрідним знаком якості, котрий засвідчує присутність певної національної літератури на мапі світу. Саме тому українські літератори завжди прагнули отримати цю нагороду. Однак ніхто з українських мистців: ані Іван Франко, ані емігранти Улас Самчук чи Василь Барка, ані письменники з Радянської України Ліна Костенко, Микола Бажан, Павло Тичина, Іван Драч і нарешті поет із символічною біографією Василь Стус ‒ цієї премії не отримав.
Українська невдача з Нобелівкою, що її можна потрактувати і як Нобелівський комплекс, має чимало причин, головна з яких полягає начебто в тому, що українська література іще не вписалася до європейського контексту. Мені ж видається, що головна проблема українського письменства інша. Воно залишається маргінальним в самій Україні.
Марно сподіватися, що Нобелівську нагороду, тобто світове визнання отримає літератор, якщо його не прочитав і не поцінував той читач, мовою якого і для якого літератор пише. Мені здається, що наша проблема полягає також у недоформованості українського книжкового ринку ‒ він майже повністю залежить від держави. І доти, доки українська література фінансуватиметься державою, українські мистці безвідносно до їхнього віку будуть приречені залишатися в межах метафоричного колгоспу з ручним управлінням. Доказом слугує й Національна премія України імені Тараса Шевченка з літератури, що є державною нагородою за твори, «які є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення й демократизацію українського суспільства».
Цьогоріч серед номінантів на Шевченківську премію маємо твори жанрової літератури, у короткому списку у співвідношенні 3 з 7. Звичайно, такий відбір можна потрактувати як новаторство, однак у нас, на жаль, немає жанрової літератури такого рівня, щоб висувати її на найвищу літературну нагороду. Крім того, Шевченківська премія, як свідчить процитоване положення, перш за все стосується високої літератури, що нині переживає в Україні не найкращі часи.
Серед нинішніх номінантів є іще один показовий випадок. Маю на увазі видання поетичної книжки Бориса Херсонського «Сталіна не було», що його реалізувало видавництво «Фоліо». Редактором книжки значиться Юрій Винничук, хоча у першому циклі «Монолог» присутності редактора не відчутно взагалі. Не знаю, на що розраховує Шевченківський комітет. Мабуть, на те, що поетичних книжок в Україні вже давно ніхто не читає. Видавець просто провалив справу, бо видання, зокрема перший цикл рясніє і коректорськими помилками, і редакторськими недоглядами: «Земля тремтить під вагою / величезних лап, таж і хвіст не слаб» («та ж» пишеться окремо, хвіст не може бути не слаб, бо в українській мові короткі форми прикметників функціонують обмежено, наприклад, у поезії з метою фольклоризації: ясен вечір, дрібен дощик, але «хвіст не слаб» не вписується до фольклорних форм), «швець тримає цвяхи в зубах, і в вуса не дує» (має бути: і у вус не дме), «рахунок спочатку на мільйони років, пізніше ‒ на миги» (можливо, миті?), «скам’яніли епохи п’ють кока-колу» (або після епохи треба поставити кому, або «скам’янілі епохи п’ють кока-колу»). Усі ці приклади взято лише з одного вірша. Вже у першій поезії, що слугує зачином до всієї книжки, є помилки: «Де ти, штучний спутниче, не памятаю рис» (має бути: штучний супутнику, а у слові «не пам’ятаю» пропущено апостроф), в останньому рядку ‒ «треба їхати звідсі», а мало б бути ‒ звідси. «Покров Христов» походить з російської. В українській має бути покров Христа, який не римується, звісно, зі словом «любов». Я не розумію, що означає «з тобою станцює кривий аонід синкліт», бо знаю, що аонідами звалися музи, проте були вони жіночого, а не чоловічого роду, синкліт, як видається, станцювати взагалі неможливо навіть метафорично, а хелицери павука мають бути хеліцерами, як і мостова ‒ бруківкою. Та й тікати так, щоб «виблискували п’ятці», шведи й хохли не могли, хіба що бігли вони так швидко, що аж п’яти виблискували. Іноді, читаючи вірші, я просто отетеріло дивилася в екран, бо що це за Русь свята з повною плішкою? Помилився коректор і не виправив плішку на пляшку. І проміння ласки не може чекати «блудна сина», воно може очікувати винятково на блудного сина. Мені прикро про це писати, але на Шевченківську премію не можна подавати таке видання, хай наступні цикли поетичної книжки вже відредаговані краще, а коректорські помилки і редакторські недогляди трапляються значно рідше. Тут вже помічаєш й руку Юрія Винничука ‒ з’являються галицизми й діалектизми, наприклад, «на смичі», «з собов». І вже зовсім дивно на цьому тлі твердити, як це зробив голова Шевченківського комітету Юрій Макаров, наче «неодмінно щороку з’являються люди, які в своєму житті видали кілька поетичних збірок і одразу подаються на Нобеля. Оскільки вони можуть не знати іноземних мов, то як проміжний варіант – подаються на Шевченківську премію. Це треба відсіяти на першому етапі, щоб воно не заважало сприймати картину. В цьому сенсі функція першого туру – санітарна». Книжка Бориса Херсонського «Сталіна не було», що опинилася у короткому списку, свідчить, що Шевченківський комітет із «санітарною» функцією не впорався. І обурення Наталки Дзюбенко-Мейс, поеми, балади, цикли і поезії якої з книжки «Сковорода» були відсіяні під претекстом «санітарної» функції, з такої перспективи є цілком обґрунтованим. Адже вона є поеткою, що майстерно володіє українською мовою, а майстерне володіння українською є першою умовою номінування на Шевченківську премію. Саме тому узагальнюване висловлювання голови Шевченківського комітету про графоманів, що подаються на Шевченківську за минулі заслуги, не тільки нетактовне і несправедливе, воно зверхнє і зневажливе.
Я особисто не маю наміру звинувачувати Шевченківський комітет у тому, що його члени ‒ агенти Москви, промоутери «тусовки», невігласи чи корупціонери. Я маю намір лише сказати: 1. омолодження номінантів на Шевченківську премію ‒ справа корисна, але вік все ж не слугує критерієм відбору. Генераційний конфлікт зазвичай є рушієм розвитку літератури, але це не означає, наче твір, написаний автором молодшого покоління, автоматично є кращим за твір старшого за віком літератора. Про твір свідчить винятково його якість, а дискримінація за віком у випадку присудження премій з літератури є неприпустимою; 2. на Шевченківську премію не можуть претендувати непрофесійно видані книжки, що містять невичитані, невідредаговані частини, навіть якщо це твори талановитого літератора, який здійснив чин, свідомо перейшовши з російської мови на українську. Непрофесійне видання підважує авторитет номінанта, Шевченківського комітету і духовного патрона самої премії; 3. книжки з «високої полиці» мають у випадку Шевченківської премії очевидну перевагу над жанровою літературою, а масліт, яким би привабливим він не був для читачів, має отримувати в Україні спеціальні відзнаки, котрих не бракує; 4. найголовніше: Шевченківська премія не існує сама по собі, вона має вписатися до українського книжкового ринку, бути одним із головних його моторів, але в умовах відсутності фахової літературної критики це зробити неможливо, бо саме критика, а не Шевченківський комітет має виконувати «санітарну» функцію.
Українську літературу часто і небезпідставно називали хуторянською. І читачі, й творці хотіли й хочуть бачити її у авангарді. Однак домогтися цього без підвищення професійного рівня українського письменства неможливо. У ХІХ ст. наша література розвивалася підпільно, вона існувала насамперед для освіти селян, згодом еміграційна чи дисидентська література була приречена на обмежене функціонування, у радянську добу мистці були змушені пристосовуватися до вимог соцреалізму, виконуючи головне своє завдання, котре полягало у збереженні і розвиткові української мови. Нині суспільні обставини змінилися.
Українська література функціонує у вільному, демократичному суспільстві, яке, на жаль, не виробило іще навичок систематичного читання, у якому немає культу книжки, неформальної освіти і доброго смаку (витонченого й поготів), у якому культура не стала головною підвалиною суспільного розвитку.
Усі ми перебуваємо у перехідному періоді, в якому важливо культивувати головну чесноту ‒ професійність літераторів, критиків, видавців і комітетів та журі з присудження різноманітних премій. Професійність із державним фінансуванням, як свідчить досвід, не надто корелюється. Або український книжковий ринок стане реальним, тобто до нього прийдуть приватні гроші й конкуренція, або ми й далі імітуватимемо його, вічно шукаючи ворогів, корупцію, дискримінуючи авторів як не за віком, то за статтю, як не за національною приналежністю, то за політичними переконаннями чи належністю до якоїсь не такої спільноти.
Шевченківська премія, на мій погляд шевченкознавця, змінилася б кардинально, коли б фінансувала її не держава, а самі видавці, які контролювали би й процес номінування на премію, і процес селекції номінантів. Шевченківська премія і процес її присудження ‒ справа відповідальна, ніхто із номінованих на неї не повинен відігравати роль статиста чи тим паче баласту. І моя стаття написана не для того, щоб принизити чи образити когось, а винятково для того, щоб звернути увагу на слабкі сторони процесу присудження найвищої літературної нагороди в Україні, яка є дзеркалом не тільки нашої літератури, а й суспільства.
10.12.2021