Саміт США-Росія у режимі відеоконференції відбувся. Аналітики нині сперечаються: хто кого переграв. А головне – чи відбудеться таки російська аґресія?
Що нам нині відомо про віртуальний американсько-російський саміт? Передовсім те, що він відбувся. А ще те, що українське питання було на ньому пріоритетним. Зрештою, як і заповідалося – бо саме через загрозу російського вторгнення в Україну й виникла потреба у розмові між Джо Байденом і Володимиром Путіним.
Чи навіть не так: більшість міжнародних аналітиків дотримуються переконання, що шеф Кремля і створив усю цю військову ескалацію на кордоні з Україною, аби лише змусити главу Білого дому до розмови. Чи значить це, що Путін блефував? Дуже вірогідно. Утім зі стовідсотковою впевненістю говорити про це не варто, бо ніхто не може знати, що твориться у хворобливій голові кремлівського лідера.
Так, усі російські провладні політики й чиновники хором заявляли, що жодного вторгнення на чужу територію Росія не готує. Що маневри бронетехніки біля кордонів з Україною – це внутрішня російська справа. Утім варто звернути увагу на слова Путіна, мовлені на пресконференції після зустрічі з прем’єром Греції. Коли кореспондент газети «Комерсантъ» поставив російському президентові питання в лоба, чи збирається Росія нападати на Україну, замість того, аби запевнити – мовляв, та ні, що ви, ніколи, він ухилився від прямої відповіді. Саме запитання Путін назвав «провокаційним». Відповідаючи на нього, він не сказав ні «так», ні «ні». А його слова, що «Росія проводить миролюбну зовнішню політику», пролунали радше як знущання на тлі всіх аґресивних дій Кремля за минулі роки.
Щобільше, далі розлого відповідаючи на це запитання, Путін висловив претензії до процесу зближення України з НАТО з перспективою набуття повноправного членства. І навіть натякнув, що такий розвиток подій Москва може потрактувати як casus belli.
Отже небезпека російського вторгнення хоч і дещо ослабла після американсько-російського віртуального саміту, але остаточно аж ніяк не зникла. І Путін ще зможе використовувати цей чинник для шантажу України й Заходу.
То що, таки російський лідер переміг, обігравши своїх суперників? Адже, по-перше, домігся такої необхідної для нього розмови з Байденом. А без можливості перманентного контакту з провідними світовими політиками президент Росії мимоволі втрачає легітимність в очах свого оточення. По-друге, російські війська від українського кордону не довелося відводити, як це було у червні цього року перед першою зустріччю Байдена й Путіна в Женеві. Так що привід для песимізму таки є.
Тепер спробуємо знайти підстави для оптимістичного погляду на подію. Головне, чого домагався Путін на зустрічі (поза фактом самої зустрічі) – аби Байден дав ледь не письмові гарантії того, що Україна ніколи не стане членом НАТО. Глава ж Білого дому послав російського колегу з цією вимогою подалі. «Я можу сказати чітко та прямо, що президент Байден не робив у цьому питанні жодних поступок чи зобов’язань. Він наполягав на тому, що інші держави мають мати змогу вільно обирати, з ким їм асоціюватися», – запевнив радник президента США з питань безпеки Джейк Салліван на брифінгу після віртуального саміту.
А офіційна речниця Білого дому Джен Псакі назвала фейком запущену багатьма ЗМІ інформацію, що, мовляв, Путін умовив Байдена натиснути на Україну, аби та виконала Мінські умови у кремлівському трактуванні. «Це цілковита неправда», – запевнила вона.
Іще напередодні розмови з Путіним Байден запевнив, що готує комплекс всеосяжних ініціатив, спрямованих на те, щоб завадити Путіну вчинити будь-які дії проти України. «Я збираю воєдино те, що вважаю найбільш комплексним і значущим набором ініціатив, щоб панові Путіну було дуже і дуже важко продовжувати робити те, що, як побоюються деякі, він збирається робити», – розповів Байден. І як можна зрозуміти з куцих пресрелізів за результатами саміту, глава Білого дому доніс до відома шефа Кремля всі ці застереження й навіть їх конкретизував. А йдеться тут, з одного боку, про санкції проти Кремля, які мають бути значно болючішими, аніж запроваджені 2014 року після анексії Криму та аґресії на Донбасі. З іншого боку – про допомогу Америки в підвищенні обороноздатності України, передовсім шляхом передачі ЗСУ новітнього озброєння як оборонного, так і летального.
Хоча, можливо, навіть не в цьому полягає головний позитив від саміту зокрема і від спровокованої Кремлем ескалації загалом. Сконцентрувавши на кордоні з Україною 175-тисячне військо, Путін не стільки налякав Захід, скільки змусив його об’єднатися навколо спільної загрози зі Сходу. А то Європа і Сполучені Штати, які були зворохоблені бойовими діями на сході України 2014 року, за останні сім років нівроку розпружилися, почали втрачати пильність. Знову заговорили про умиротворення Росії, про business as usual, про потребу поступово відмовлятися від антиросійських санкцій тощо. Кремль же своєю агресивною політикою прокричав на весь світ, що загроза зовсім не зникла. Знімати санкції? У жодному разі, радше значно їх посилити, бо актуальні – занадто м’які і не здатні вгамувати агресора.
Також на Заході, навіть у такій миролюбній Європі, зростає усвідомлення, що озброювати Україну таки треба. Що тактика ненадання українцям зброї ні найменшим чином не охолоджую потяг Росії до інвазії. Радше все навпаки: посилення обороноздатності України зупинить Путіна від злочинних аґресивних намірів.
Ще однією підставою для роздумів передовсім для українського керівництва мало б стати зволікання Джо Байдена з дзвінком до Володимира Зеленського. Бо, за логікою, український президент мав би стати першим співрозмовником глави Білого дому після американсько-російського саміту. Байден мав би зразу ж повідомити Зеленському, що, мовляв, я домовився з Путіним, налякав його санкціями, тож він цофнувся, тощо – словом, Україна може розпружитися, загроза минула, спіть спокійно. Або навпаки – повідомити, що варят Путін не йде на жодні поступки, сповнений рішучості вчинити інвазію, так що будьте напоготові. Ну, чи якийсь варіант посередині.
Але ж ні, американський лідер спершу обдзвонював своїх західноєвропейських колег, їм розповідав про результати саміту. І щойно через два дні побалакав зі Зеленським.
У Білому домі таке зволікання пояснили завантаженістю американського президента. Не треба володіти аналітичним розумом, щоби зрозуміти, що це, грубо кажучи, «гнила відмазка». Отже, або Байден не довіряє чинному українському керівництву (і підстав для цього більш ніж достатньо), або зневажає його, або і те, й інше вкупі. Хоч як це прикро нам визнавати.
