Свято скінчилося – час підводити підсумки.
26-28 липня в Україні пройшли урочистості, присвячені 1025-літтю Хрещення Русі. Україна як організатор протягом місяця під контролем уряду готувалася до планованої події. Важко було залишитись осторонь. Багато запитань і багато неоднозначних відповідей. Ще більше їх стало після святкування. Я б виділила з усього лише кілька аспектів.
По-перше, виникає запитання: навіщо Януковичу, Путіну і Кирилу святкування 1025-річчя Хрещення Русі? А й справді, і дата не надто кругла, на чому наголошував у своєму коментарі митрополит Любомир Гузар, і держава мала би бути у нас секуляризована, про що писав Василь Расевич. Ба більше, Україна – держава багатонаціональна і багатоконфесійна (відкриваючи урочистості, В.Янукович підкреслив, що сьогодні в Україні працюють близько 37 тисяч релігійних організацій 55 віросповідань; за даними Центру Разумкова, наприкінці 2010 року лише 51% з релігійних громад на території України були православними). То постає питання, чому святкуємо на державному рівні? Але це все не має для українського керівництва ні найменшого значення. Навіть більше, те, що знайшлась в календарі така дата, для нього справжній подарунок долі. А якби не знайшлась, то її треба було б вигадати. Пригадайте, як чемпіонат Євро-2012 підняв рейтинг правлячої еліти, відволік українців від щоденних проблем і дав можливість «правильно» розподілити кошти. От і тепер, чимало грошей довелось витратити на нові помпезні урочистості. За словами міністра культури Леоніда Новохатька, виклали з бюджету 47 млн. грн. А як інакше? Україна бо приймала президентів Молдови, Сербії, Росії, патріарха Кирила й інших високих гостей (загалом були президенти кількох країн та 9 митрополитів).
Та питання коштів і їх використання – не найважливіше. Згадайте події останніх тижнів. Виступи у Врадіївці, намети на Майдані Незалежності в Києві, інформаційний вибух щодо зловживань працівників міліції. На фоні економічних негараздів і в контексті наближення чергової виборчої кампанії владі потрібна була подія, яка змінила б ракурс суспільного інтересу і збила б градус народного гніву.
Навіть більше, важко не погодитись з Олексієм Гаранем, який вважає, що Януковичу «вигідний приїзд Кирила і Путіна – це процес легітимації в очах власного електорату». А це Януковичу вкрай потрібно, бо його особистий рейтинг, як і рейтинг Партії регіонів неухильно падає. За даними соціологічного дослідження, проведеного Центром соціальних і маркетингових досліджень СОЦІС спільно з Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень НАН України станом на червень 2013 року регіоналів підтримували лише 17,3% виборців, а от "Батьківщину" – 15,9%, партію "УДАР" – 12,4%, ВО "Свобода" – 6,1%, Комуністичну партію України – 5,1%. «Якби президентські вибори відбулися в найближчу неділю, на користь Віктора Януковича свої голоси віддало б 18,1% виборців. Другу позицію займає Віталій Кличко – 16,2%, а третю Арсеній Яценюк – 9,7%. Юлія Тимошенко в гіпотетичний список кандидатів у президенти не вносилася». Крім того, опитування засвідчило значне підвищення електоральної активності українців – наразі проголосувати на виборах готові 70% виборців, тих же, кому вибори байдужі – 21%. Та проголосують вони швидше за все не за правлячу партію і її лідера. Звідси висновок – правлячій партії, як і президенту, вкрай необхідно відволікти суспільство від усіх негараздів, переключити його на вигіднішу для себе «хвилю». Мабуть саме тому про святкування 1025-ліття прийняття християнства заговорили як про початок виборчої кампанії нинішнього президента. Як зауважив голова Української асоціації релігійної свободи доктор філософських наук Віктор Єленський: «Сама філософія свята фокусується на силі і владі – про Ісуса Христа не йдеться зовсім. При цьому державні святкування побудовані так, щоби максимально звузити простір для вільного вияву почуттів, настроїв і переконань власне людьми. Напевно за задумом організаторів святкування мали обертатися навколо «православного президента» — справедливого і побожного, доброго отця всіх в Україні сущих і гідного продовжувача справи Володимира Великого».
Та мабуть, «не по Сеньке шапка». Янукович ніяк не асоціюється в громадян України з великим державним діячем. Радше навпаки. І думаю, результат буде невтішним для влади – насамперед тому, що ні Янукович, ні його радники не відчувають себе елітою великої держави. Ментально вони не так українці, як провінційні малороси. Мабуть саме тому сценарій свята було розписано так, що в його центрі мали бути Путін та патріарх Кирило, а всі інші мали бути для них лише фоном. Однак сам Путін продемонстрував відверту неповагу до українського президента і до всіх його намагань, бо значно більше уваги присвятив конференції, організованій громадським рухом "Український вибір" Віктора Медведчука, а з Януковичем спілкувався у Києві не більше 15 хв., щоправда таки був присутній на молитві на Володимирській гірці.
Ба більше, вже самі плакати, які були напередодні свята розвішані по Києву, як, зрештою, і концерт на Майдані Незалежності 27 липня, свідчили, що це російське свято, чомусь перенесене до української столиці. Не відмовляю росіянам у праві відчувати свою причетність до культури Давньої Русі, бачити корені своєї віри у прийнятті християнства князем Володимиром, хоч як історик знаю, що все це питання, які можна дискутувати. Але то радше наукова проблема, що була поставлена ще на межі ХІХ і ХХ ст. М.Грушевським, який запропонував вилучити давньоруську історію з історії Росії та долучити її до українського історичного ґранд-наративу. Відтоді, минаючи совєтський період розвитку історичної науки, українська і російська історіографії йшли паралельними шляхами і кожна приписувала собі виняткове право на Київську Русь. Сьогодні схема М.Грушевського підважується професійними істориками, але на популярному рівні вона залишається монументальною, чому доказом є заяви Ірини Фаріон та й виступ самого В.Януковича на святочній академії 26 липня в палаці «Україна». Нічого нового, все як сто років тому. Але так само монументальною у свідомості пересічного росіянина є схема російського історичного ґранд-наративу, що сягає часів Карамзіна, Соловйова, Ключевського. І це не біда. Однак, «Київська Русь» не означає «Київ» в його нинішньому вимірі. То ж для чого очільникам російської світської і церковної влади для відзначення певної дати своєї історії їхати до Києва? Чи не краще було б зробити як Лукашенко, залишитися вдома і організувати своє свято. Ні. Бо найважливішим для Путіна і Кирила є демонстрація своєї влади, демонстрація того, що для них не існує ніякої України, а є лише велика провінція (ігнорування Путіним Януковича – добрий тому доказ). Путін приїхав до Києва як господар. За образним визначенням Віталія Портнікова, «як імператор всеросійський, місце якого поруч із всеросійським патріархом».
І український президент, і його оточення не хочуть чи не можуть це побачити, бо скільки б не пнулися, на підсвідомому рівні вони лише провінціали. Вони думають, що грають свою гру, а насправді грають ними. Це, власне, і ображає багатьох українців.
Тут можна хіба погодитись зі словами В.Єленського: «Верстка державної програми святкувань – це приниження для мільйонів українських християн і поглиблення розколу країни. У влади було кілька варіантів організації свята в спосіб, який би заманіфестував єдність України; натомість під розмови про «єдність братніх народів», вона роз’єднує свій народ. Що ж це за «єдність», коли мільйонам українських християн вказують на їхню нібито «другосортність»? Виходить, для того, щоби продемонструвати свою спорідненість з росіянами, білорусами і молдаванами, одним українцям необхідно заманіфестувати свою нехіть до інших? Це не сценарій УПЦ (МП); це програма, нав’язана Московською Патріархією. Причому деякі елементи святкування цілком можна розглядати як тиск на Київську митрополію».
Вже сама послідовність подій вказує на певну другорядність українських церков. У суботу Українська православна церква (Московського патріархату) за участі московського патріарха Кирила та українського президента відправила молебень на Володимирській гірці у Києві (вхід за запрошеннями). Наступного дня молебень і хресну ходу на тому ж місці провела Українська православна церква Київського патріархату. А з наступного тижня Хрещення Русі святкуватиме Українська греко-католицька церква (основні урочистості тут призначено на середину серпня). Між іншим, саме святкування в Києво-Печерській Лаврі мирянами УПЦ МП практично повністю показали по Першому національному каналу. От цікаво, чи так само повністю покаже наше національне телебачення відкриття греко-католицького собору в Києві в середині серпня? Щось сумніваюсь.
І ніяка риторика про те, що не буде допущено «використання церков і релігійних організацій деякими політичними силами у своїх вузьких інтересах» (В.Янукович) нікого не обдурить. Як, зрештою і слова патріарха Філарета про єдність: «Сьогодні і ми, і католики, і протестанти святкуємо разом, на державному, і на церковному рівні. У суботу і наступні дні ми святкуємо кожний у свій час».
Ще один яскравий штрих – всіх патріархів, які прибули до Києва на урочистості Президент України відзначив державними нагородами, а от з патріархом Московським і всієї Русі Кирилом зустрівся окремо.
Висновок один – це московський тріумф.
З цими рефлексіями пов’язаний другий аспект даної події – її закритість та елітарність. От тільки християнська віра не є вірою для обраних.
Вже 26 липня вулиця Лаврська та всі провулки довкола «Мистецького Арсеналу», де відкрилася виставка релігійного мистецтва «Велике і величне», були заповнені правоохоронцями, які завертали частину перехожих, до арсеналу потрапляли лише запрошені. Навіть більше, «розгоном та затриманнями увінчалася спроба українських митців пікетувати виставку "Велике і величне", приурочену до святкування річниці Хрещення Русі. Довкола цього мистецького заходу вже добу вирує скандал. Двоє відомих українських художників Володимир Кузнєцов та Василь Цаголов заявили, що їхні полотна в останню мить зняли з експозиції з міркувань цензури. Куратор виставки і директор Арсеналу Наталя Заболотна визнала, що особисто заборонила картини, одну з яких також особисто – знищила». Діагноз цьому явищу поставив журналіст Сергій Лещенко: «У нацистській Німеччині існувало поняття "дегенеративного мистецтва". Роботи художників-модерністів та експресіоністів, які виходили за межі уявлення Гітлера про прекрасне, були прибрані з музеїв… Досі в Україні існувала цензура на телебаченні, але цього тижня набула ще однієї якісної характеристики – "януковщина" дісталася і живопису».
Більшість заходів 26-28 липня – за перепустками.
ТСН повідомляло: «Навіть тих парафіян, які мали запрошення, все одно не пускали. Однак вони намагалися прорватися. Вони скупчилися біля огорожі і почали "тиснути". На місце одразу ж прийшли міліціонери. Для того, щоб розігнати парафіян, правоохоронці стали "живим ланцюжком" і відтіснили їх. Ледь не спалахнула бійка. Кінець-кінцем натовп практично розсіявся, так і не потрапивши на урочистий молебень на Володимирській гірці».
Навіть ті миряни, які прибули до Києва з інших регіонів України, щоб долучитися до святої справи, не змогли не те що побачити, але навіть почути патріарха, як і всю службу на Володимирській гірці. Безпека-безпекою, але бодай гучномовці поставити можна було, щоб на прилеглих вулицях люди, яким не пощастило отримати перепустки на святочні дійства, могли помолитися (я вже не кажу про те, що телебачення давало лише короткі і не дуже адекватні повідомлення про події в столиці, лише дуже неякісний концерт транслювали на живо). Відтак, наша влада дбає про себе і про високих московських гостей, а прості українці – то пусте. Зазначимо, у молебні взяли участь Віктор Янукович, Володимир Путін та інші високі гості. Свято для влади і заради влади, але за гроші українських платників податків. Для простих же мирян організували окремі молебні 28 липня, коли Путін і Янукович уже поїхали з Києва, 27 липня були вжиті особливі заходи безпеки, а московський патріарх не захотів поспілкуватися із мирянами і благословити їх. Це було справжнє торжество кастового поділу суспільства. Щоб зрозумілими були настрої багатьох українців, наведу цитату із Фейсбуку: «Це Патріарх приїхав? Чи вокзал замінували? Чи стихійне лихо? Чомусь пригадалася приказка часів будівництва Храму Христа Спасителя у Москві: “Солидный господь для солидных господ”». Тут доречно згадати перший візит папи Франциска до Бразилії, що збігся в часі з візитом патріарха Кирила до Києва. Відмінність разюча, справді, Україна – не Бразилія.
Третій важливий аспект, чому саме на 26-28 липня призначені святкування. Зовні ніби все зрозуміло: указом Президента В.Ющенка від 25 липня 2008 року №668/2008 в Україні встановлено День Хрещення Київської Русі, що має відзначатися щорічно 28 липня у день пам’яті рівноапостольного князя Володимира. Указ був приурочений до 1020-річчя Хрещення Русі, яке планувалось як день примирення Церков, але план виявився нездійсненним. Загалом, дата ця доволі штучна. Хоча б тому, що саме 15 липня за старим стилем (28 липня за новим) помер князь Володимир (за даними «Повісті минулих літ»). І цей день відзначають як день його пам’яті. Чи пасує ця дата для відзначення Дня Хрещення Русі?
Як відомо, літопис не дає точної дати Хрещення. Похід Володимира на Корсунь (середньовічна руська назва Херсонесу) і облога міста датується 6496 роком від сотворення світу. Один з найбільш відомих дослідників руського літописання Леонід Махновець, перекладаючи "Повість минулих літ" на сучасну українську мову, перевів дати на сучасне літочислення, і встановив, що дана подія мала місце між 7 квітня та 27 червня 989 року (рік виведено враховуючи різницю між березневим та січневим початком року). То чому ж саме таку дату, 26-28 липня, обрали організатори святкувань? До речі, до офіційного Дня Хрещення основні святкування були вже позаду, бо 28 липня цього року святкують інше свято, яке переважило навіть 1025-ліття Хрещення Русі.
Нагадаємо, що на 28 липня цього року припав День військово-морського флоту Росії і за сумісництвом День флоту України. Адже Президент України Віктор Янукович указом № 1209/2011 від 30.12.2011 переніс святкування дня флоту України з першої неділі липня (указ від 18 листопада 2008 р. № 1053/2008) на останню неділю цього місяця, сумістивши його в часі зі святкуванням Дня Військово-Морського Флоту Російської Федерації. Чи це випадковість, чи вияв того ж малоросійства?
І президенти Росії та України просто з Києва полетіли до Криму на ці святкування. Хто хоч раз бачив це свято, розуміє, хто там головний – Росія чи Україна. А й справді, хіба після Харківських угод Севастополь належить Україні (не формально, а реально), та й скільки в України того флоту? А от парад російських бойових кораблів – це справді видовище. І видається, що на цьому святі радше Путін приймав Януковича, а не навпаки (до речі, на святі саме гімн РФ звучав першим, а потім гімн України, а президенти посилено говорили про єдність флотів і держав).
Отак, на своїй землі та й в гостях. Виглядає так, що дату обирали для зручності «московських панів», і щоб двічі не возитись і щоб на свої урочистості потрапили. Чи ж то жарти, бо патріарх Кирило не просто летів, а їхав через всю Україну броньованим поїздом.
Четвертий цікавий момент, чому саме із Севастополя почались святочні дійства. Як на мене, це досить дивно. Бо якщо церковна і світська влада України і Росії так ревно береже історичну традицію, то мали б пам’ятати, що питання про хрещення Володимира у науці відкрите. Сам літопис дає суперечливі відомості. Хоч і твердить начебто однозначно, що Володимир хрестився у церкві святої Софії у Корсуні (в чому засумнівався М.Брайчевський аналізуючи ряд інших джерел, крім літопису), але зазначає, що «деякі неправильно говорять, ніби він охрестився в Києві, інші ж – кажучи (що) у Василеві, а другі, говорячи, (ще) інакше кажуть» (Літопис Руський / Пер. Л.Махновця. – К., 1989. – С. 63). Дивно, що літописець уже у ХІІ ст. фіксує різні версії у питанні місця хрещення князя Володимира. Тобто, вже в княжі часи були не впевнені. Чому? Сучасні дослідники навіть припускають кількаразове хрещення як Ольги так і Володимира (О.Толочко, М.Брайчевський та ін.). Навіть більше, несподівана хвороба князя і чудесне зцілення після хрещення – не що інше, як агіографічний топос, відомий у багатьох варіантах, одним із яких є історія про князя Бравлина із «Житія Стефана Сурозького», а це означає, що літописні дані про Володимирове хрещення є не так історичним твором, як літературним. Але навіть якщо прийняти, що Володимир охрестився у Корсуні, то й тоді виникають запитання до організаторів дійств у Севастополі. Процитуємо літопис: «…пішов Володимир з військом на Корсунь, город грецький. Та заперлися корсуняни в городі, і став Володимир з одного боку города в гавані, на віддалі одного польоту стріли од города, і боролися кріпко городяни з ними…» (с. 61-63).
Ця багатомісячна облога завершилась взяттям Корсуня і ганебним для візантійського імператора актом – він змушений був віддати заміж за «варвара» свою порфірородну сестру Анну. Умовою цього шлюбу було хрещення князя. Але і це не змінювало ситуації, бо в очах візантійців цей шлюб був величезною ганьбою. То що святкують у Севастополі, який ніколи не був руським містом? Нагадаємо, що в ХІІІ ст. Корсунь (Херсонес) був зруйнований ординськими військами, після цього його територія спочатку контролювалася князівством Феодоро, а в 1475-1781 роки Османською імперією. А датою заснування Севастополя вважається 3 (14 червня) 1783 року, і початок історії цього міста пов’язують із приєднанням Криму до Росії в часи правління імператриці Катерини ІІ. То чому Севастополь? Чи не тому, що саме там російські гості почуватимуть себе найкраще?
П’ятий аспект, чому саме Московський патріархат подавався як основний спадкоємець тієї віри, яку прийняв Володимир? Розкол між Західною і Східною Церквою відбувся значно пізніше – 1054 року. Нагадаємо, що Митрополит Київський і всієї Руси (1433—1458) Ісидор був активним учасником Ферраро-Флорентійського Собору, де обговорювалось питання об’єднання Церков. Він був прихильником і пропагандистом цієї ідеї. Від папи Ісидор одержав сан кардинала й звання «леґата від ребра апостольського» для всіх північно-східних країн. Дорогою додому в Кракові та Львові він повідомляв про з'єднання Церков і проводив літургії в латинських храмах. На руських землях ВКЛ і Корони ідея унії була живою, хоч і неоднозначною. Однак приїзд Ісидора до Москви 1441 року завершився його арештом. Ісидор змушений був втікати за межі своєї митрополії (помер у сані константинопольського латинського патріарха за одними даними у 1463р., за іншими – у 1472 р.). У Московії унію не прийняли, а в 1448 р. собор місцевих єпископів висвятив нового митрополита – Іону. Акт цей був не канонічним, оскільки обрання відбулося без санкції Константинополя (подібні дії мали місце на Русі 1051 р. та 1147 р., коли митрополитами обирали Іларіона та Клима Смолятича). Незважаючи на неканонічність свого обрання, Іона мав загальноруські амбіції. І вже 31 січня 1451 року литовський князь Казимир Ягайлович передав йому митрополичі права на руських землях, вилучивши галицькі єпархії.
Але 1458 року Константинопольський патріарх реорганізував Київську митрополію та надав українським митрополитам титул Київських, Галицьких та всієї Русі, висвятивши на цю посаду Ісидорового учня – Григорія Болгарина. 1460 року Казимир Ягайлович підпорядкував Григорію литовські та галицькі єпархії і навіть закликав до подібного кроку московського князя, але марно. Відтак єдина митрополія була остаточно ліквідована, і з титулу московських митрополитів поступово зникає приставка «київські». Зі смертю Іони у 1461 році зникають і загальноруські церковні амбіції московитів. І лише 1589 р. московським митрополитам була надана патріарша гідність особисто Вселенським Патріархом Ієремією II після піврічного утримання його в Москві в неволі у 1588 році, тобто під грубим тиском. Але Константинопольський Собор 1590 року таке поставлення Московського патріарха не визнав, визнання відбулося лише у 1593 р.
Таким чином, з 1448 року самопроголошена Московська православна церква очолювалась митрополитами, та до середини XVI століття не мала євхаристійного єднання з усім православним світом і 141 рік (1448-1589) перебувала в схизмі. То чи київську церковну традицію підтримує і розвиває православна Церква Московського патріархату?
Отже, як не крути, але це нинішнє помпезне святкування 1025-ї річниці Хрещення Русі химерне, безсенсовне і не актуальне (в державі чимало інших проблем, які потребують першочергового вирішення, не до свят нині). Воно надто затратне і малорезультативне, більше того, строго історично не обґрунтоване. Особливо в нинішньому форматі.
Осмислюючи подію, В.Єленський зазначив: «Про ціннісний вибір не йдеться; нагадування про тодішній вибір на користь людської гідності, справедливості, закону і милосердя для нинішньої влади дискомфортне. Так само, як і згадка про європейський вибір. За повної відсутності сенсів на поверхню вилазять літерні поїзди, незліченні охоронці, собаки у храмах і т. д. і т. п. І не журналістів треба звинувачувати, які про це пишуть. Очевидно, все робилося як така собі велика піар-акція влади, дорога і беззмістовна, щоби було «круто» і «шикарно». Те, що виходить місцями по-хамськи, організаторів якраз мало обходило, а от те, що у променях піар-сонця грітиметься зовсім не глава української держави, йому вчасно сказати побоялись».
Воно нам в такому вигляді було потрібно?! Чи не варто було прислухатись до слів архієпископа Любомира Гузара: «Щоденна, щира, правдива християнська поведінка на усіх рівнях і в усіх проявах суспільного життя – це найкращий і, властиво, єдиний спосіб успішно святкувати подію Хрещення Русі-України».
31.07.2013