Содомора А. Про що писати… Львів: Видавництво «Апріорі», 2021. – 152 с.: іл.
До таких книг треба підходити (о)бережно. Вловлюючи кожен отой movimentum temporis як дарунок, а не даність, як захоплення, а не наступ, як наближення без посягань і намагань вхопити неохопне. То наче лист близькому другові (як зауважує автор на початку), а той друг-читач матиме потребу увійти (вдруге, втретє, вдесяте, перечитуючи і прочитуючи заново) у тексти Андрія Содомори, щоби змити тією чистою-блискучою-прозорою-сяйливою (purus, nitidus, limpidus, splendidus) водою письма всі сліди замуленого сьогодення – зі своєї шкіри, зі свого серця. «А що в русі, в течії, в плині – те очищується» (с.148) – резюмує наприкінці книги автор. Ступаємо й ми у той простір, у це читання-як-занурення, читання-як-очищення, читання-як-поклін «рікам і водам того краю» (с.148), де жива Античність.
Ще зі студентських часів, беручи до рук книги А. Содомори, відчувала мерехтливий трепет, що заставав мене зненацька і цілком у стінах авдиторії чи у просторах бібліотечних залів, що був як дрібне проміння якогось тихого осіннього ранку, як чийсь елегійний дотик, як ледь зриме звучання чийогось голосу з якогось невидимого берега. І пройшло немало літ, а те відчуття лишилося зі мною, лишилося моїм, ніби той дитинно-юний приватний «spatium breve», про який мені нагадує Горацій, у який я собі повертаюся не лиш «для власного задоволення», а й для власного самовизначення.
Аж ось тепер я, здається, знайшла те слово, яким можна позначити не тільки ключову інтенцію письма А. Содомори, а й ту імпресивно-експресивну гіпнотичну силу його текстів. Знайшла – сказано гучно. А все щире і справжнє не потребує гучності, не викликає галасу й фурору, воно тихо проживає своє потужне altum. Тому я перейду на шепіт і вимовлю (разом з автором, після нього, услід за ним): evocativeness, або «здатність доносити до свідомості яскраві образи – спогади і почуття» (с.144). Так, ніби автор звертається саме до тебе, озивається саме до тебе правильною формою кличного відмінка твого імені, і ти серед гомону бу-днів зупиняєшся, озираєшся, затамовуєш усі вдихи і видихи під дією тієї «викликувальної сили», яка пульсує «в асоціаціях, у зв’язках, що єднають нас із кимось або із чимось утраченим» (с.144). Це як повернення заблуканого Одіссея – на крок, на мить, на спалах. Озиратися – і не застигати, не кам’яніти, а ставати надто живим, ніби Лазар з Віфанії. І ця «викликувальна сила» письма плавить тобі віск байдужості у вухах, аби тобі чулося більше, аби тобі моглося почути класиків. Хоча, навіть з Гомера, як казали в давнину, «кожен може взяти стільки, скільки спроможний взяти» (с.11).
Український перекладач античної літератури Андрій Содомора.
У книзі «Про що писати…» Андрій Содомора вкотре запрошує нас у світ свого рефлексійного altum, розповідаючи про абсолютне й відносне, вічне і зникоме, сакральне і спрофановане сучасністю. З класичною (читай: взірцевою) утемперованістю міркуємо разом з автором про мариністичність і моментність нашого буття, про ілюзорність мрій і необхідність вагань, про сни наяву і неминучі страхи, про подив(и) і втому, про зітхання і споглядання, зверхність і нівелювання, ролі на життєвій сцені і те, що там, за кадром. Таке тематичне розмаїття дозволяє читачеві проникати у шпарини настроїв як самого письменника, так і тих, хто стали співавторами його текстів (Гомер, Вергілій, Платон, Сократ, Горацій, Сенека, Діоген та ін., з українців – Сковорода, Шевченко, Франко, Леся Українка…), оскільки «є тяглість тем («вічні» теми), образів, мотивів, але є, що найцікавіше, – тяглість настроїв. У цій тяглості – найглибше єднання людей, їхніх душ, хай які проміжки часу й простору не пролягали б між ними» (с.35).
Єднання душ на перехресті часів і просторів уможливлює позачасовий і позапросторовий amor vitae, пристрасну жагу (до) життя, прагнення знайти шлях (до) цієї любові, до якої «треба йти, часто й геть не гладкою дорогою» (с.103), свою особистісну повноту (satis: бо ситість духа – завжди у протиставленні до ситості тіла), самореалізацію, самоактуалізацію у певній вибраній сфері. Це і є покликанням – покликом, вокативом, що інспірує іноді зупинитися, прислухатися, озирнутися на… Тих, хто були до тебе. Тих, хто є перед тобою. Довірся думці Сенеки – «Vita longa, si plena est», наповнюй себе чистим, прозорим, блискучим, сяйливим.
Такою вітаїстичною жагою-любов’ю для автора є письмо, у якому схрестилося нараз божественне і земне, безмежно складне і дивовижно просте. У потоках часу змінюються інструменти, засоби і способи письма – по(в)стання Слова, богоявленого людям, – але суть його незмінна: письмо є присутністю, письмо є подоланням темряви silentium. «Стилос – беззвучно борознить восковану табличку. Калям (calamus), тростина, – шурхотить, мережачи рядки папірусним полем. Гусяче й залізне перо – поскрипує […] Мовчки виконують свою роботу кулькові ручки, а все-таки – ручки, бо ж підтримують живий зв'язок того, хто пише, – з папером, з літерами, що постають на ньому, темні й похилі – по білому. На диво подібні […] до похилих постатей, що бредуть снігами» (с.57). Відтак, той хто пише (скриптор) бачить постаті, силуети, а той, хто створює (автор, творець), дає цим постатям плоть-і-кров, вдихає в них життя, перетворює Nemo і Nihil на Когось і щось. Тоді «аркуш паперу набуває вимірів космосу» (с.74), у якому «писати можна про все, навіть – «про ніщо», точніше, про те, що не піддається окресленню» (с.74) і продовжує бути собі infandum, невимовним й неописальним, таким собі О – круглим вигуком подиву, замкнутим колом. Бо в кожного з нас є отой (у)явний potentialis – «умовний спосіб можливості» (наявний у латині) – писати-як-давати і читати-як-отримувати. Бо не тільки «про що писати…» міркує у своїй книзі А. Содомора, а й «про що читати…», ба більше: як, для кого, навіщо. Бо читати (як і писати) – це «ловити мить у всій повноті, входити у неї, залишатись у ній, зупиняючи невпинне – час» (с.90). Аналізуючи «геометрію» читання, А. Содомора розкриває і «геометрію» письма, характеризуючи читача, він характеризує й автора, себто те «О» охоплює якраз усе, що ми визначаємо, як слОвО (гр. лОгОс) – подвійне здивування, як і в hOmO, коли людина «звернена обличчям до книжкових полиць, навіть коли вона сидить за письмовим столом із заплющеними очима – це людина, яка бачить, homo videns» (с.88). Тому й «незрячий» Гомер насправді надто зрячий і надто добре бачить усіх нас нині, разом узятих чи окремо.
У текстах Андрія Содомори вловлюємо ностальгію за silva rerum – матеріальними і духовними скарбами культури, які втрачаємо часопросторово, які втрачаємо і ментально, вербально, символічно, без яких ми сиротіємо і перетворюємося на блукальців у вимірах error, silentium, spuma dierum. Автор застерігає нас і від самозабуття, і від самовтрачання, бо «коли поспіхом, не озираючись, ідемо чи навіть біжимо вперед, то легко зійти на манівець, загубити самих себе, а далі й найважливішу зі стежок – стежку до себе» (с.58). А десь там, вдалині, крізь століття, ще будуть нам вчуватися дивні звуки, такі, як… «шум? шелест? шерех? шепіт?» (с.30). І справді жаль, що «подув часу, хай який протяжний, та не доносить до нас голоси античних. Він лиш гортає сторінки книжок. У них, чорним по білому, – лише слова» (с.118). І вони, ті слова, зворушують нас, ворушать нами, ми стаємо листками – осінніми, ворушкими в очікуванні світла в кінці листопаду. Саме перед лицем листопаду, за якийсь момент до зими починаємо вірити і Рільке, і Верлену, і тим опалим листкам, що смакують вже спокоєм й холодом землі. Вірити, що можна отак parvo vivere з amor vitae, зберігаючи собі трохи гіркуватий солод «у звуках сухого (у французів – «мертвого») листя під ногами, надто коли йдеш знайомими, якими давно колись ходив, алеями» (с.28).
30.11.2021