Роздуми на «веселому цвинтарі»
Поки львівські інтелектуали від театру дискутують про необхідність та можливість появи в місті проектного театру, цей майже «примарний» проектний театр вже насправді існує. Або принаймні пробує існувати. Якщо під проектним театром розуміти не «дещо під щось (ґрант , фестиваль...)», а роботу, що народилась з бажання митців цю роботу ЗРОБИТИ, то дві такі спроби минулоuj театральноuj сезоні у Львові були.
Перша — вистава за повістю Марії Матіос «Мама Маріца, дружина Колумба». Власне? за повістю, оскільки це вистава, створена повністю за прозовим авторським текстом, а не за його сценічною адаптацією. Такі собі пошуки жанру. Режисер вистави — Євген Худзик, художник — Ольга Баклан, команда акторів — збірна. Друга — навіть не прем'єра, а відкрита репетиція «зовсім» експериментального проекту: спільної ідеї композитора Олександра Козаренка і режисера Ірини Волицької (обидвоє настільки відомі, що немає сенсу їх представляти). Це постановка «Орестеї» за текстами Есхіла, Рільке і Оксани Забужко, твір поки що невизначеного жанру (або знову його пошуків!). Режисер назвала виставу «Орестея – екзерсис», що певною мірою можна вважати жанром. Чому є підстава назвати обидві ці роботи «проектами»? Обидві зроблені на перетині різних театральних і не тільки жанрів. Обидві — з акторами різних (і не тільки львівських) театрів. Обидві, повторююсь, зроблені з великого бажання зреалізувати саме цю ідею. До другої роботи я маю пряме відношення, оскільки є художником цієї вистави, і тому писати про неї наразі не можу.
А от про «Маму Маріцу» можу, хочу і вважаю за необхідне. А оскільки я не є ані мистецтво-, ані театрознавцем, то буду писати з позиції практикуючого театрального художника. Отже, про художнє рішення, або, якщо більш пафосно, про візуальну концепцію вистави. Дозволю вжити заборонені в професійній рецензії дефініції на кшталт «найкращий, найцікавіший». Так, я вважаю роботу Ольги Баклан до вистави «Мама Маріца...» найцікавішою і найкращою стенографічною концепцію для вистави малих форм протягом останніх років у Львові.
«Мама Маріца...»
Довідка: Ольга (далі Оля) Баклан — художник театру. Як художник з костюмів багато років працювала разом з чоловіком — Олександром Оверчуком. Серед найвідоміших вистав: «Забави для Фауста», «Садок вишневий» (театр Леся Курбаса), «Івонна , принцеса Бургундська» (театр Марії Заньковецької), «Кайдашева сім'я» (театр Юрія Дрогобича), «Гамлет» (Волинський театр). Як сценограф Оля Баклан була задіяна у «Загадкових варіаціях» (камерна сцена театру Заньковецької) та «Хвалі Еросу» (театр Леся Курбаса).
Одразу зауважу, що такого терміну, як сценографія малих форм, або сценографія для нетрадиційного сценічного простору, поки що не існує, хоч явище це є, і чим далі, тим частіше і цікавіше. Власне, останні театральні сезони тішили найбільш яскравими і креативними сценографічними рішеннями саме у виставах малих форм (кажу тільки про львівські вистави!). Це, поза сумнівом, робота киянина Богдана Поліщука до «Лісової пісні» в режисурі також киянина Андрія Приходька в Театрі Леся Курбаса (ця вистава ніяк не є камерною, але об'єктивно існує в дуже специфічному театральному приміщенні), і робота зі створення простору (оскільки сценографією в її традиційному значенні це назвати не можна) Миколи Молчана до вистави «Вільні метелики» режисера Романа Валька в Першому українському театрі для дітей та юнацтва. Сюди ж таки можна зарахувати й «Оскара...» в тому самому театрі, але тут знову «стоп», оскільки я і є художником вистави (єдине, що дозволю собі сказати: це дуже складний досвід створення гранично аскетичної вистави).
Роботи колеґ — це момент дуже прискіпливого вдивляння і часто-густо підступної думки: «А як би я зробив?» З іншого боку, якраз погляд колеґи може побачити не тільки так звані «блохи», а й тонкі та глибоко продумані професійні нюанси, які не потрапляють в поле зору уваги пересічного глядача. Це особливий вид мистецького гурманства і велике щастя, коли, забувши про усілякі свої «я», ти бачиш і відчуваєш гармонійний, повнокровний і, даруйте за знову гастрономічну асоціацію, «смачний» твір.
Як відомо, в основі кожного сильного емоційного переживання лежить власний досвід. І, напевно, мого особливого ставлення до світу Марії Матіос не було б, якби в моєму житті не було років, які я прожила на Буковині, в містечку Вижниця. І якщо у кожної людини є її сто років самотності та її містечко Макондо, то для мене це була Вижниця. Дівчина з «асфальту», що потрапила в архаїчний, дивний, буйно-вітальний світ Буковини, я довший час оговтувалась, а потім прийняла і... полюбила. Мало проминути майже тридцять років, щоби зі сторінок книг Марії Матіос на мене знову глянули ці обличчя, ці дики пристрасті... Щоби знову відчулися ці запахи, запахи осені над Черемошем — містечко готувалось до зими і консервувало перці. Запах смажених і печених перців йшов звідусіль, ним було просякнуте саме осіннє буття. Особливе, майже сакральне ставлення до «консервацій» ще тоді здалось мені якимось ритуальним дійством, таким собі «театром приготування до зими».
«Мама Маріца...», ескіз костюма
І перше, що я побачила на прем'єрі «Мами Маріци…», коли ще сідала на своє місце, — величезна кількість трилітрових «слоїків», і дарма, що замість перців в них були помідори, пам'ять прислужливо з'асоціювала, і я буквально відчула запах вижницької осені. Все. Справа була зроблена — сценографія безжально кинула мене в той час, у драглисті роки догнивання брєжнєвсько-андропівсько-черненківської доби останньої імперії. Там, в горах, у «глухій провінції» це догнивання набувало особливо потворних форм, а накладаючись на віковічний стійкий опір бойків усьому «совітському» і перемішуючись з їх містичною ментальністю, утворювало неймовірний сплав, що і є фундаментом і фоном цього роману Матіос. Далі, коли розпочалось вникання у виставу, я зайвий раз переконалась, якщо асоціація правильна, значить, і весь код сценографії — в «десятку».
«Мама Маріца...», ескіз костюма
Зауважу — немає у Львові більш невдячного для художника приміщення, ніж камерна сцена театру Заньковецької. Художники змушені «боротися» з цим витягнутим, вузьким, а найголовніше — позбавленим загадки простором, і в більшості випадків зазнають поразки. (Винятки були, але вони поза межами теми). Ольга Баклан зробила несподіване — замість спроб вдосконалити приміщення, вона підкреслила всі його вади, створивши простір-коридор, простір «на майдані», такий собі простір-протяг, незатишний і тужливий. В кінці цього «коридору» — дивовижна споруда, яку художник назвала «шафа-посаг». Шафа замикає простір і візуально, і образно: у виставі вона відіграє роль Вікна — вікна у Життя, вікна у Майбутнє, вікна у Сон, вікна у Мрію, вікна у Відчай, вікна у Смерть...
«Мама Маріца...», Шафа
На цьому об'єкті варто зупинитись окремо, оскільки його роль в контексті вистави надзвичайно важлива. Стара шафа, не зроблена на замовлення столяром чи бутафором, а куплена, несе в собі власну історію, вона — справжня. Та художник перетворює її на фантасмагоричний арт-об'єкт — у таку собі домашню каплицю-надгробок, розписаний у стилі «Веселого цвинтаря». Цей унікальний цвинтар справді існує в Румунії, парафрази його є і у нас на Прикарпатті та Буковині. Ставлення до смерті як до старого друга, як до останньої пригоди — як тут не згадати Кустуріцу і Альмодовара! Та найближче за духом сценографія до стилю Параджанова: в самому принципі колажного поєднання старих «правдивих» речей та їх мистецькою обробкою. Задню стінку Шафи (вона така важлива, що мимоволі хочеться писати її з великої букви) заступає мереживна фіранка (ще один точний знак часу і побуту!). Фіранка слугує екраном, по якому пливуть образи-символи (дуже вдалий приклад використання проекції), а в фіналі вихід через Шафу стає виходом в нікуди, в Смерть...
Другий не менше важливий об'єкт — килим-постілка. Якщо Шафа — це вертикаль, і недарма її колір — синій,такий синій-синій, небесний, індиґо-колір, який так рідко зустрінеш в театрі, то постілка — горизонталь, земля, і хоч розгледіти її в процесі вистави глядачам не завжди вдається, але її «зробленість», художня досконалість не менша за Шафу. Леніна і смереки, трембітарів і ракети-супутники (хто ж не пам'ятає чудесний анекдот «Москалі у космос полетіли!»), баранців і пароплави — все можна віднайти на цьому іронічному переосмисленні шедеврів декоративно-ужиткового мистецтва часів «розвинутого соціалізму». По ньому ходять — земля також священна, але ми по ній ходимо!, — на ньому стоять грубі і потворні дерев'яні ящики від «склотари», на ньому і відбуваються всі події історії про Маріцу, про її сина, про Катрю-наречену. І він-таки замикає простір по горизонталі, утворюючи вісь Земля–Небо.
«Мама Маріца...», Постілка
Дрібні деталі, які поступово додаються «до візуального комплекту» під час вистави, — всі до одної точні й невипадкові (старі обкладинки від платівок фірми «Мелодія», гачковані серветки…), попри всю їх велику кількість, немає жодної зайво-декоративної; «пишнота» цієї вистави зведена до знаменника аскези.
Колаж як художній принцип працює і в образах (так не хочеться називати це костюмами!). І тут Оля Баклан знаходить дуже точний баланс між етнографією, грою в «радянський вінтаж» й отим філософсько-образним узагальненням, яке і є не «буквою», а духом прози Матіос. Тут якраз час сказати, що, попри гармонійність всіх складових художнього рішення, кожна деталь сценографії і костюмів може бути самодостатнім мистецьким об'єктом: настільки ретельно, з таким високим рівнем майстерності вони зроблені. За авторськими ескізами Олі Баклан їх виконували професійні художники: Оксана Баклан, Олена Зотова та Сергій Шевцов. Костюми символічні і водночас реальні: іронія присутня і тут, чого вартує серп і... бартка на сорочці Батька чи зачіска-«бабета» у Маріци-Катрі.
«Мама Маріца...», ескіз костюма
Фінал вистави пропонує останній, вишукано-щемливий код-колаж: коли дві актриси, що під час вистави «одягали» на себе всі жіночі образи роману, накидають на себе неймовірної краси вишиті рушники, чорний і білий, — символ двох іпостасей жіночності: юність і зрілість, наречена і вдова, Життя і Смерть...
Якщо б для творів, які інтерпретують прозу Матіос, було винайдено одиницю виміру, такий собі «один матіос» і шкалу від одного до ста, то робота Олі Баклан до вистави «Мама Маріца..» заслуговувала б на 99 одиниць (сто залишаю для майбутніх поколінь).
«Мама Маріца...», ескіз костюма
Гармонія — дуже рідкісний гість на сучасній українській театральній сцені, а якщо вона йде «в пакеті» зі смаком і стилем — гість майже нереальний. Про смак і стиль хотілося б поговорити окремо, та це вже якось іншим разом. Так само якось іншим разом хотілося б обговорити проблему багаторічної відсутності на львівській сцені нових імен у сценографії (згадані Богдан Поліщук і Микола Молчан не працюють в театрі системно).
Насамкінець — про наболіле. Сценографи не тільки роками позбавлені професійної оцінки своєю праці (згадки в пресі на кшталт «вдало доповнили виставу декорації та костюми такого-то…» оцінкою вважати не можна) — їх часто взагалі не помічають. Так, Шевченківську премію за 2012 рік отримала вистава Дмитра Богомазова «Гамлет» в Одеському театрі ім. В.Василька. Хто бачив хоча б фотографії в Інтернеті, зрозуміє: величезний відсоток концепції, а відповідно успіху, цієї вистави належить художнику Олександру Друганову. Та премії він не отримав... А на прем'єрі «Мами Маріци..» у Львові режисер та актори в ейфорії від успіху та присутності автора... забули викликати художника на сцену. Отака от професійна «журбинка»…
31.07.2013