Lviv Quadriennale of Scenography.Preview, яке його засновники спланували лише як знайомство із великим фестивалем, що розгорнеться восени 2019 року, стало не просто затактом чи прелюдією майбутнього, а таки самодостатньою і найбільш очікуваною (зважаючи на її новизну) театральною подією для Львова у жовтні.
Оскільки театрали вже звикли, що у Львові мистецтво театрального простору, декорації та сценічного костюму популяризує Галерея сценографії, розташована у приміщенні Театру Лесі на вул. Городоцькій, 36, то на запитання: «Хто і навіщо взявся популяризувати сценографію у форматі фестивалю?» правильна відповідь знаходилася одразу.
Галерея сценографії у Львові. Фото: Ігор Садовий
Власне ідейним лідером квадриєнале став актор молодого покоління Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса, засновник ГО «Агов» та Галереї сценографії Олег Онещак. Він переконаний: «Ця подія повинна стати першою серйозною спробою привернути увагу людей до сценографії. Головне завдання фестивалю – вивести театральних художників із-за лаштунків до публіки та поєднати цікаві сценографічні проєкти».
Експозиція макетів Олександра Білозуба у Галереї сценографії. Фото: Ігор Садовий
До слів Олега Онещака співорганізаторка проєкту Юлія Філяк додає: «Ця платформа має стати місцем обміну досвідом, як між українськими, так і закордонними митцями. Бажано, щоб не тільки сценографи відчули, наскільки вони важливі, наскільки те, що вони роблять, є визначальним при створенні вистав. Сама ідея полягає у тому, щоб сюди, окрім художників, приїжджало багато режисерів, і щоб обмін досвідом між усіма учасниками збагачував їх та надихав».
Експозиція макетів Олександра Білозуба у Галереї сценографії. Фото: Ігор Садовий
Появу фестивалю слід завдячувати також заповзятости тележурналістки Ірини Вовк та сценографа Богдана Поліщука. «Усі звикли, що у виставі присутні лише режисер і актори. Але це не так, є ще закулісні творці сцени – художники і сценографи, які додають атмосферности перформенсам. Власне, цей фестиваль – про них та за їх участі», – пояснив один із організаторів і учасник фестивалю Богдан Поліщук.
Преквадриєнале сценографії у Львові
Надихалися вітчизняні ентузіасти Празьким квадриєнале – заснованим у 60-х роках міжнародним фестивалем сценографії й театральної архітектури, який є найбільшою та найпрестижнішою подією такого роду в Європі.
Сценічне світло та архітектура – у фокусі сценографічного фестивалю наступного року. Фото: Ігор Садовий
Львівський фестиваль поєднав у програмі виставки сценографів і художників, покази театральної моди, лекції та дискусії, вистави, музичні перформенси, інсталяції і навіть дитячий майстер-клас із виготовлення авангардного костюму. У масштабній події взяли участь понад 20 авторів, 4 театральні групи, що реалізували 18 подій на 7-ми локаціях Львова.
Організатори накреслили маршрут фестивалю, де першим пунктом була «ідентифікація», що увиразнювала завдання прев’ю фестивалю – усвідомлення та саморозкриття. Окрім того, «ідентифікація» стала актуальною фокусною темою квадриєнале. Їй так чи інакше відповідали всі заходи фестивалю.
Розпочався фестиваль із пре-івенту: 4 жовтня у львівській «Копальні кави» успішно відбувся концерт німецького музиканта Тіло Вахтера – віртуоза гри на наймолодшому ударному інструменті – ганґу. На чотирьох ганґах Тіло переплітав поліфонічні мелодії з потужним архаїчним співом, демонструючи унікальний стиль імпровізаційного музикування. Не менш святковою атмосферою був позначений і вечір 5 жовтня, коли перше Львівське квадриєнале стартувало на майданчиках 10 корпусу FestRepublic (будівля колишнього заводу “Галичскло”).
Виставки: Хто? Що?
Фестиваль відкривали виставки художників-сценографів: еко-інсталяція із десятками ялинок від Володимира Карашевського (Київ, Україна), абстрактні сукні Поліни Веллер (Київ, Україна), моторошні ляльки Петри-Марії Вірз (Кельн, Німеччина), дзеркальна світлова інсталяція Володимира Стецьковича (Львів, Україна), блискучі бетономішалки Олексія Хорошка (Львів, Україна) та інсталяція лялькових костюмів Олега Татарінова (Київ, Україна).
Виставка супрематичних костюмів Поліни Веллер. Фото: Олеся Правдивець
Експозиції розмістили в суміжних приміщеннях заводу. У ці перформативні простори, спеціально розроблені для фестивалю, організатори запропонували ввести готові вистави кількох театральних колективів, що мали шукати нові способи взаємодії та існування. Таким чином сценографи трансформували вже існуючі постановки, демонструючи, наскільки форма і сенс у театральному мистецтві залежать від простору, в якому існує.
Колекція сценічних костюмів Олександра Білозуба. Фото: Ігор Садовий
Виставки більш традиційного формату відбулися на трьох інших локаціях, тож кожен день фестивалю розпочинався відкриттям нової експозиції, що були доступними для відвідувачів до 14 жовтня. У Галереї сценографії представили ескізи, макети, театральні костюми Олександра Білозуба (Київ). На відкритті відвідувачі мали нагоду поспілкуватися з художником у невимушеній атмосфері під час авторської екскурсії.
Авторська екскурсія Олександра Білозуба. Фото: Олеся Правдивець
У храмі св. Івана Хрестителя розмістили виставку робіт Євгена Лисика (1930-1991) – театрального художника світової слави, Шевченківського лауреата, народного художника України, багаторічного головного художника Львівського національного театру опери та балету ім. М. Крушельницької. Роботи Євгена Лисика вже стали легендарними і театрали часто йдуть на виставу заради його сценографії, адже навіть зараз, через 27 років по смерті автора, деякі вистави йдуть у декораціях, що створив Лисик. Дружина і донька художника – Оксана Зінченко та Анна Лисик, які були присутні на відкритті, зазначили, що прагнули підібрати для виставки ті картини та ескізи художника, які б доповнювали атмосферу храму. І це їм вдалося, а останнім штрихом до створення образної цілісності сакрального стали напіви-ірмоси у виконанні акторів Театру ім. Леся Курбаса.
Монументальна і космогонічна сценографія Євгена Лисика надихає його учнів. Фото: Олеся Правдивець
У Національному музеї ім. Андрея Шептицького була представлена творчість сценографів Львівської опери – братів Тадея та Михайла Риндзаків. Художники створили інсталяцію із елементів сценографії опери В. А. Моцарта «Дон Жуан» у режисурі Василя Вовкуна.
Лекції та дискусії: Чиї? Із ким?
Окрім мистецьких заходів, у програмі фестивалю була й дискусійна панель. Про основні етапи розвитку української та європейської сценографії та питання активного залучення в практику сучасних театрів новітніх цифрових технологій розмірковували під час лекції-зустрічі на тему «Сценографія». Учасниками лекції були відомі теоретики театру Сергій Васильєв, Ірина Несміянова, Анна Липківська, а модераторкою – Майя Гарбузюк. Розмова спровокувала активну дискусію із слухачами. Як підсумок, прозвучала думка Сергія Васильєва: «Театр – це паразит, який все нове, що з'являється у світі, використовує на свою користь», тож його існуванню нічого не загрожує.
Лекція про прозвиток європейської сценографії. Фото: Олеся Правдивець
Та робота в театральній царині передбачає не лише творчість, адже кожна культурна інституція, кожен мистецький проект потребує фінансових ресурсів (особливо сценографія, а в часи діджиталізації і поготів!). Про фінанси, менеджмент, бізнес-планування у сфері культури розмовляли під час дискусії «Сучасні Медичі. Для чого бізнесу вкладати в культуру?», що відбулася у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи.
У бесіді взяли участь Гаральд Біндер, історик, меценат засновник Центру міської історії Центрально-Східної Європи і Jam Factory Art Center; Марія Кравченко, директорка Музею історії електрифікації Львівщини; Володимир Воробей, виконавчий директор PPV Knowledge Networks; Юлія Хомчин, депутатка ЛМР, керівниця Інституту стратегії культури. Модерував дискусію Володимир Бєглов, голова правління Освітнього центру з прав людини. Учасники обговорювали переваги співпраці культурних менеджерів і бізнес-підприємців, їхні взаємні очікування і обов’язки, ділилися досвідом залучення меценатської підтримки до мистецьких проектів. Серед основних рекомендацій на адресу менеджерів культури було створення бізнес-кейсів та залучення підприємців до експертних рад при інституціях.
Театральний фешн: Як? І для чого?
Поки що не звичні для українського простору театральні покази мод стали неабиякою цікавинкою фестивалю. Зазвичай під час перегляду вистав для пересічних глядачів найменш помітними залишаються костюми. Публіка сприймає загальний образ актора, що багато в чому продиктований саме зовнішнім виглядом, але костюм рідко оцінюють як самостійний витвір мистецтва. Саме тому важливою метою фестивалю стало вивести театральні костюми на передній план і дати змогу глядачам оцінити їхню оригінальність, складність виконання, дрібні деталі, простежити в низці робіт одного художника його унікальний стиль
Показ театральних костюмів Богдана Поліщука. Фото: Олеся Правдивець
Першим відбувся показ театральних костюмів Богдана Поліщука (Київ). У Львівському будинку органної та камерної музики художник представив костюми із вистав «Впольована пристрасть» Галини Листвак та Ольги Ренн, «Благодарний Еродій» Григорія Сковороди та «Лісова пісня» Лесі Українки Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса. Під час показу звучали уривки з поеми Григорія Чубая «Відшукування причетного» та музичні варіації на тему сюїти «Впольована пристрасть» Всеволода Сіренка.
Наступного дня у FestRepublic глядачів чекав іще один театральний фешн-захід – показ театральних костюмів Дарії Зав'ялової (Львів) та Ольги Гнатюк (Львів) за участі музичного проекту, який спеціально для фестивалю підготували Марія Копитчак (Львів), Юрій Йосифович (Львів) та Тіло Вахтер. Цікаво, що ця подія зібрала не лише театральну/фестивальну публіку, а й привернула увагу значно ширшої аудиторії.
Показ театрального костюму Дарії Зав'ялової. Фото: Олеся Правдивець
Як бонус, у програмі ще також був захід для дітей – майстер-клас вчительки «Школи вільних та небайдужих» Олександри Нагірної, яка навчила діток виготовляти авангардний костюм.
Вистави/перформанси: Як? І про що?
Три театральні колективи і одна перформерка виступили у сценічних просторах, що їх художники створили на FestRepublic. На відкритті фестивалю, у павільйоні Олексія Хорошка гостей чекали актриси із віденського театру «Ляліш» із чуттєво-музичним перформансом «Сад мрій». У своєму «саду» вони замість квітів розсипали цвяхи і столове приладдя, розливали воду і вино. Усе це разом творило звук, який гармонійно супроводжував спів мовою, якої не існує, але, за словами актриси, вона знайома усім, бо це та прамова, якою говорили перші люди, якою спілкуються маленькі дітки. Це мова почуттів, які ми ховаємо.
Після завершення «Саду», наче нізвідки, з'явилася мовчазна Петра-Марія Вірз із табличкою, напис на якій, запрошував публіку слідувати за художницею в тиші. Так розпочався перформанс «розмови без слів». Усі зацікавлені пішли за перформеркою і потрапили до простору із десятками типових дитячих фотографій із сімейних альбомів і таблицями із різними запитаннями: «Чи ти повинен проявляти більше зацікавленості іншими?», «Твоє існування приносить тобі задоволення?» тощо. У центрі цього простору навпроти один одного стояло два стільці, на один із яких сіла художниця, запрошуючи помахом руки приєднатися до неї. По черзі люди підходили до Петри, і після хвилинної мовчанки вона простягала їм долоні із загадковими написами. Цікава реакція учасників: хтось співчував, інший усміхався, та всі стискали її долоні й обнімали жінку. У залі стояла тиша – всі спостерігали за безсловесною розмовою, що її вела художниця із усіма охочими.
Що ж говорила їм Петра? «Прошу вибачення за мого діда, який воював у Києві у 1943 році». У цьому перформенсі Петра намагається відшукати свою ідентичність через власний досвід і досвід своїх предків. Для неї вихідним пунктом стає минуле – історія, яку ми повинні знати й пам’ятати, але також мусимо розуміти, що вона залишиться незмінною, а теперішнє і майбутнє формуємо ми і наше ставлення до набутого досвіду.
У просторі Володимира Стецьковича колектив Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса показав одну із своїх поетичних вистав «Марко Проклятий» у режисурі Володимира Кучинського. У цій драматичній симфонії за поезіями Василя Стуса актори розповідають «...давні українські легенди про Марка Проклятого і Мамая та східну легенду про Манкурта – дитину кочового племені, яку насильно позбавили пам’яті про свій рід…». До слова, саме того вечора актор молодого покоління театру Денис Соколов дебютував у ролі Манкурта. Варто також додати, що саме під час цієї вистави повністю розкрилась дзеркальна інсталяція Володимира Стецьковича. Як у калейдоскопі, елементи вистави віддзеркалювались і переломлювались у ній під різними кутами, утворюючи самостійне й водночас гармонійне із грою світлове шоу.
Вистава режисера Володимира Кучинського "Марко Проклятий, або Східна легенда" на тлі інсталяції Володимира Стецьковича. Фото: Олеся Правдивець
Завершив фестиваль спів акторок театру «Слово і голос» під керівництвом Наталії Половинки. Упродовж години вони виконували старі народні пісні, за допомогою яких розповіли про долю української жінки від народження і до старості. Легкий сум, навіяний піснями українського фольклору і тим, що настав час прощання, не засмутив учасників фестивалю, яким організатори пообіцяли за рік нову цікаву зустріч.
Отож, крізь всі події в рамках цьогорічного львівського фестивалю сценографії виразно проступала тема ідентифікації: національної та особистої. Тема ідентичності нації звучала у виставах театрів «Слово і голос», Львівського театру ім. Леся Курбаса та театру «Ляліш», а приватна ідентифікація знайшла своє відображення у перформансі Петри-Марії Вірз, що побудований на її особистому досвіді та пам’яті її родини.
Преквадриєнале сценографії продемонструвало, що театр може існувати за межами своїх стін, та він завжди потребує певного простору, що здатен формувати зміст, естетику й різноманітні питомі властивості вистави. Цьогоріч у центрі уваги фестивалю були сценографія та костюми, а наступного року під увагою опиняться сценічне світло та архітектура. За словами організаторів, згодом Львівське театральне квадриєнале має перетворитися на великий міжнародний захід, що відбуватиметься раз на чотири роки.
29.10.2018