«Для України і особливо для Львова це все було вперше, – розповів колись Маркіян Іващишин для amnesia.in.ua. – Особливо в плані вільного спілкування. Була у нас тоді подія під назвою “Під дупою у ангела”, яка відбулася ззаду пам’ятника Міцкевича. Спочатку було нібито поетичне читання, але потім це все перетворилось на повну імпровізацію, де люди вільно підходили, зачитували вірші та висловлювали свої думки. Для нас тоді це було духовним відкриттям: нас багато, ми не самотні».
Ту акцію коло міцкевичівського «ангела» (насправді це крилатий геній поезії) я навіть незле пам’ятаю, бо й сам щось читав під згаданою геніальною дупою. В мене й фотка звідти є з речовими доказами – я на ній з мікрофоном і блокнотом. Тобто я читав щось таке, що саме засіялось у тому записнику. Автором фотки є, гадаю, той самий Анатоль Мізерний, який пізніше, увечері, прознимкує в Опері ціле дійство «Крайслера Імперіала».
Отже, йдеться про другий з «Вивихів», 1–4 жовтня 1992 року.
І якщо першому довелося приліпити свій друкований Specwypusk до Богу духа винного «Профспілкового Вісника», то на цьому другому спецвипуском передбачувано заопікувався тижневик «POST-ПОСТУП» – драстичний улюбленець найпередовішого сучукрчитацтва. І назву тому спецвипуску було знайдено конгеніальну – «NonStop Попуст». Але не лише в назві чаяться маленькі радощі для того, хто, як і я нині, переглядатиме його шпальта за шпальтою.
«NonStop Попуст» відкривається карикатурою: три найвищі посадові особи молодої незалежної держави – Леонід Кравчук (президент), Іван Плющ (голова парламенту) та Вітольд Фокін (прем’єр) крокують по стелі головами донизу, і при цьому перший питає: «Де тут записують на Вивих?» Те, що всі три достойники зображені догори дриґом, напевно, варт розуміти як метод їхньої політичної діяльності, коли все поставлено з ніг на голову. Схожий на головного режисера фестивалю Сергія Проскурню чоловік у правому нижньому куті перебуває якраз у природній позиції, тобто головою не вниз, а догори. І хто тут наcправді вивихнутий?
Далі око натрапляє на «Заклики ЛФ СУС “СБ” до 1, 2, 3, 4 жовтня». Ще недавно в радянській пресі публікували щорічні «Заклики ЦК КПРС до 7 листопада» – й от вам наша відповідь. Замість ЦК КПРС – Львівська філія Союзу українських студентів «Студентське Братство». Замість річниці жовтневого перевороту – дні проведення другого «Вивиху».
Не можу втриматися від цитування окремих шедеврів. Як наприклад:
«Учні! Студенти! Вільні люди Співдружности Незалежних Ге! Розірвімо спокій і тишину нашу Матроську вибухом нашого буху і “Вивиху”!»
«Слава студентам-журналістам – майбутнім цензорам демократичної преси!»
«Медичні працівники! Неупинно боріться з живучістю населення!»
«Пластуни! Піонери! Жовтенята! Блакитенята-голуб’ята! Січенята! Лютенята! Груденята вперед – і на “Вивих”!»
«Національні меншини! Плодітеся і розмножуйтесь!»
«Представники Президента на місцях! Любіть ближнього свого, як себе самого!»
«1, 2, 3, 4 жовтня! Жовкніть усіма барвами “Вивиху”! Слава Жовтню!»
Під «Закликами» заверстано нібито зібрані з нагоди «Вивиху» висловлювання того ж таки Кравчука, французького президента Франсуа Міттерана, канцлера ФРН Гельмута Коля та деяких інших видатних діячів тогочасності, серед яких затесався й Сашко Кривенко, головний редактор «POST-ПОСТУПУ».
Є тут і Владімір Жиріновський, який начебто каже: «Я приїду на ваш Вивих. Зі спеціальною програмою. Забронюйте мені 200 місць в готелі “Росія”. Немає такого? То збудуйте. Маєте ще час».
А президент США Джордж Буш-старший, який невдовзі справді програє вибори кандидатові Клінтону, – звісно, про наболіле: «Вивих? Дайте спокій! З тим Клінтоном у мене самого скоро вивих почнеться».
Далі звертаємо увагу на «Гасла Вивиху-92», де триває розкошування актуальним (від себе додам – вічно актуальним) політичним моментом: «А ми тую, а ми тим!..», «Не проїжмо Україну!», «Хай Москва не мріє про Наше Сало і Дніпро!», «Крим, Рим і Мідні Труби – це українські території!» Останнє гасло, до речі, з відомих причин отримало б нині неабияке друге дихання.
Центральною публікацією випуску слід, напевно, вважати програму фестивальних подій («План-схема Вивиху-92»), яка навмисне прописана і промальована так, щоб чорт зламав у ній ногу, й від того не хотілося надто довго її вивчати. А тим більше – звертатися до неї в пошуку місця й часу проведення події, що її прагнеш відвідати. Зрештою, ніхто особливо тією програмою й не користувався, покладаючись радше на чисту фестивальну стихію: вона обов’язково винесла б на потрібне місце в потрібний час.
Зате я не можу не згадати окрему «Відозву» Віктора Неборака «від імені оргкомітету», до якої великими літерами вписано чергові постулати: «Рух над усе!», «Україна здирає маску печалі зі свого лику!», «Молодь, про яку забули парламентарі, все ще існує! Вона хоче радіти!», а також «Не забуваймо про нашу діаспору! Допоможімо Америці – і Америка допоможе нам!» (Гадаю, що й тут останнє речення особливо актуально прозвучало б нині.)
І якщо мій роман «Рекреації» став своєрідним наслідуванням «Вивиху-90», то «Вивих-92» багато в чому виявився наслідуванням (іноді, може, й мимовільним) згаданого роману. Не було серед організаторів нікого, хто б його на той час не прочитав – а дехто вже й по кілька разів.
І як не звернути увагу на доволі презентабельний перелік доброго десятка спонсорів, серед яких Комерційний банк «Верховина», Львівське обласне управління Промінвестбанку, якісь Авіалінії України (вони ще, виявляється, кудись літали!), а також – об’єднання птахофабрик Львівської області (чи не вони спонсорували виступ «Мертвого півня»?)
Останнім хай знову скаже Віктор. Мине з десяток (а може, й менше) років, як він зі смутком і скрухою напише про найголовніше в тих вивихнутих часах: «Були молоді і геніальні друзі, феєричні акції, енергетична юна країна, зачудована сама собою і своєю чудесною з’явою».
Краще не скажеш, то і я не посмію.
26.11.2021